Перші п’ять книг Старого Завіту ми називаємо Мойсеєвим П’ятикнижжям. Справді, історія укладення самого Завіту невід’ємна від життя цього великого пророка, в якому вже частково вміщається все, що буде потім у Старому Завіті: і небезпеки, й спасіння, і спокуси, і боротьба. І найголовніше — обрання, тобто Божий поклик, на який відповідає одна людина або цілий народ.

Коли народився Мойсей, ізраїльтяни жили в Єгипті — вони переселилися туди ще за життя самого Якова-Ізраїля, рятуючись від голоду. Але з плином часу все змінилося: вони стали рабами єгиптян, до того ж фараон, занепокоєний зростанням чисельності євреїв, видав указ, згідно з яким належало вбивати всіх новонароджених хлопчиків. Етнічні чистки були добре відомі й у Древньому світі, але зазвичай убивали тільки дорослих чоловіків. Проте бувало по-всякому, і це зайвий раз показує нам жорстокі звичаї того світу, в якому вперше прозвучала біблійна проповідь.

А втім, убивати новонароджених відмовлялися навіть єгипетські акушерки, і тоді фараон наказав кидати їх у річку. Матір одного немовляти вчинила по-своєму: обсмолила кошичок і пустила малюка по річці, а старша сестра спостерігала, куди потрапить братик. Сталося так, що його підібрала дочка фараона, і тоді сестра запропонувала привести годувальницю-єврейку. Чи треба говорити, що нею виявилась рідна мати дитини! Царівна назвала його Мойсеєм, а в давньоєврейській це ім’я було співзвучне з дієсловом «виймати (з води)».

Люди часто запитують: чому Бог допускає стільки зла в цьому світі? Богослови зазвичай відповідають: Він надто поважає людську свободу, щоб не давати людині творити зло. Міг би Він зробити так, щоб єврейські малюки не тонули у воді? Міг. Але тоді фараон наказав би стратити їх в інший спосіб... Ні, Бог діє тонше і краще: Він навіть зло може обернути на добро. Якби Мойсей не відбув у своє плавання, він так і залишився б невідомим рабом. Але він виріс при дворі, набув уміння і знання, які придадуться йому пізніше, коли він звільнить і очолить свій народ, врятувавши від рабства багато тисяч іще не народжених немовлят.

Мойсей був вихований у палаці, але не забув про страждання свого народу. Ставши дорослим, він пішов шляхом усіх революціонерів і почав з терору: побачивши, як один із єгипетських наглядачів б’є раба-єврея, він просто вбив його. Але вже наступного дня виявилося, що зло не викорінюється так просто. Цього разу Мойсею трапився на очі єврей, який бив одноплемінника, і на докори Мойсея він відповів: «Хто тебе настановив за начальника та суддю над нами? Чи ти думаєш убити мене, як ти вбив був єгиптянина?». Виявилося, що межа між добром і злом не збігається з межею між народами чи соціальними верствами.

Тоді Мойсей, побоюючись переслідування за вбивство, втік у пустельний Мадіам, на схід від Єгипту. Але, на відміну від наших революціонерів, він не почав видавати газету чи скликати партз’їзди, а зажив тихим життям бедуїна, як жили його предки Авраам, Ісаак і Яків. Він одружився з місцевою дівчиною Сепфорою і випасав отари свого тестя, мадіамського жреця Іофора. Ще не раз в історії Ізраїлю Бог закличе Свій народ до свободи устами простих пастухів і землеробів, не обтяжених вагою вишуканої міської цивілізації.

Так сталося і з Мойсеєм. Через багато років він одного разу почув голос Бога. І цей голос сам розповів йому про страждання народу, сам вказав шлях до визволення. Біблія описує це так: Мойсей пас худобу коло гори Хорив (назва Сінай, певне, стосується тієї ж гори) і раптом побачив, як горить не згораючи терновий кущ. По-слов’янськи цей кущ називають «неопалима купина», і він символізує сходження Бога у створений Ним світ: Бог є «вогонь опаляючий», але, приходячи в цей світ, Він не спалює, а перетворює його. Не випадково «Неопалимою Купиною» пізніше назвали одну з ікон Богородиці, де Вона зображена при надії з Христом в утробі.

Бог послав Мойсея до фараона, щоб той відпустив народ Ізраїлю, але Мойсей добре усвідомлював, що це завдання йому не під силу. Він не був добрим промовцем, та й з якого дива фараон буде його слухати? Але Бог відповів йому: «Я буду з тобою». Тоді Мойсей запитав у Бога Його ім’я — адже неможливо говорити від імені Того, Чиє ім’я тобі невідоме. Бог відповів йому: «Я Той, Хто Я є». Простота цієї фрази бентежила багатьох перекладачів, і вони з древніх часів передавали її як «Я Сущий» або «Я Вічний», але це не зовсім точно. Бо єдине, що по-справжньому важливо — реальна присутність Бога в житті людей, а не слово, яким вони будуть Його називати.

А втім, побоювання Мойсея справдились. Фараон не хотів відпустити євреїв навіть на три дні і покарав їх ударною роботою, цілком по-соціалістичному: вони повинні були виконувати попередній план по виробництву цегли, але їм перестали постачати один з основних компонентів — солому (її додавали до глини як сполучний елемент). Та й народ лише озлобився проти Мойсея і його брата Аарона, через яких у них побільшало проблем.

Єгипет — країна древньої і високої культури, на тлі якої євреї виглядали грубими варварами. Великою мірою ця культура була орієнтована на потойбічні сили. Єгипетські казки розповідають про поєдинки чарівників, які прагнули чудесами довести перевагу своєї релігії і свого народу. Саме так сталося й того разу: єгипетські чародії захотіли довести першість своєї релігії та силу своїх богів. Мойсей і Аарон вступили у своєрідне змагання з єгиптянами, але, на відміну від магів, які намагались підкорити собі вищі сили, вони були виконавцями волі Бога.

Спочатку палиця Мойсея перетворилась на змію, і це було цілком невинне диво. Але воно не переконало єгиптян, і тоді на Єгипет упали одна за одною десять кар: вода в Нілі перетворилася на кров, на людей і тварин напали жаби й комахи, а посіви знищили град і сарана. Після кожного з цих нещасть у фараона і його оточення незмінно залишався вибір: визнати свою поразку і відпустити Ізраїль — або продовжувати поєдинок. З дивною наполегливістю вони вибирали друге. Переконала їх лише остання кара — смерть усіх первістків (перших синів у сім’ї). Після неї вони самі благали ізраїльтян піти.

Сучасного читача може шокувати покарання, яке торкнулося невинних дітей. Але в ті часи всім був добре відомий принцип родової відповідальності: за все , що відбувається в країні, відповідають не лише її правителі, але і її народ, який так чи інакше співчуває вчинкам правителів. Сьогодні ми добре пам’ятаємо про особисту відповідальність, але хіба не буває й сьогодні так, що невинні діти страждають через політику державного керівництва, через гріхи батьків?

Невинне страждання — це завжди таємниця, і недаремно зі смертю єгипетських первістків з’єдналося святкування першої Пасхи. Євреї заколювали ягнят, пасхальну жертву, і мазали свої двері їхньою кров’ю. Біблія каже, що Ангел-губитель оминав такі двері і не умертвляв дітей у цих домівках. Кров невинного ягняти відвертала смерть від людини, і багато століть потому, якраз під час святкування старозавітної Пасхи, на Голгофі проллється Кров Чоловіка, якого називали Агнцем Божим.

Але щоб це відбулося, ізраїльтяни повинні були вийти з єгипетського рабства. Фараон усе ж таки в останню мить кинувся в погоню зі своїм військом і вже притис євреїв до берега Очеретяного моря (очевидно, це болотиста місцевість в районі сучасного Суецького каналу, хоч дехто вважає, що все відбувалося на берегах Суецького заливу). Але Господь сотворив ще одне диво: сильний вітер зігнав воду і дозволив євреям без перешкод перейти по дну. А єгиптян, що погналися за ними, вкрила вода.

На березі раділи євреї, які отримали довгоочікувану свободу. Але радість свободи несе з собою тягар відповідальності. І тоді Мойсей повів їх до Сінайської гори, щоб укласти там договір з Богом (так можна перекласти єврейське слово «берит», яке традиційно перекладається «завіт»).

Так, Богові належить увесь цей світ, адже це Він його сотворив. Але після гріхопадіння людина почала жити своїм розумом, своїми почуттями, все більше віддаляючись від Бога, замінюючи Його численними ідолами. Колись ідолів робили з каменю чи металу, сьогодні — в основному з грошей, слави і задоволень. І Бог вирішив обрати з усіх народів землі один, щоб на його прикладі показати, як розвиваються стосунки Бога і людини. Щоб через цей народ розмовляти з усім людством. Щоб одного разу, ставши Людиною, народитися від однієї з дочок цього народу...

Цей народ, Ізраїль, не був особливим ні в якому відношенні. Здається, Бог міг вибрати більш достойних кандидатів. Наприклад, єгиптян з їхньою розкішною релігією, містикою і богослов’ям, де уявлення про єдине для всіх божеств начало виникло задовго до Сінайського одкровення. Або мешканців Межиріччя — шумерів і аккадців, які зробили безліч відкриттів у галузі науки й культури. Або ассирійців, яким належало створити непереможну армію і покорити багато країн... Але всі ці народи могли б приписати свої успіхи собі самим, а Ізраїлю залишалося сподіватись лише на Бога.

Отож, євреї підійшли до Сінаю. Гора оповилась димом і полум’ям, над нею лунав гуркіт грому... Древні люди дуже гостро відчували велич Бога. Минуть віки, перш ніж вони звикнуть називати Його Отцем — а поки вони бачили в Ньому перш за все грізного Царя. Перш, ніж говорити Богові «Ти», треба навчитися бачити дистанцію між Ним і собою.

Від імені народу Мойсей зійшов на задимлену гору і «підійшов до мороку, де був Бог». Вся активна діяльність цього пророка бере початок від близького, інтимного спілкування з Богом, яке Письмо називає мороком — не тому, що це спілкування похмуре, а тому, що воно таємниче, недоступне поглядам інших. Це спілкування продовжувалося сорок днів, і Бог передав йому дві скрижалі — кам’яні таблиці, на яких був записаний Закон.

Сьогодні десять заповідей здаються нам банальними: не вбий, не кради... Але так було не завжди, і ці заповіді досі невідомі народам, серед яких не проповідували послідовники великих світових релігій. Серед цих народів досі вбивство чужинця (часом з подальшим його поїданням) нерідко вважається справою доблесті та героїзму. І цивілізовані, здавалося б, народи, які забули заповідь про Єдиного Бога, так легко починали грабувати і вбивати один одного заради примарних ідолів — ну зовсім як ізраїльтяни, які, не дочекавшись тоді повернення Мойсея, зробили собі золотого тільця і почали поклонятися йому. Побачивши це, Мойсей у гніві розбив кам’яні скрижалі: угода була порушена ще до того, як була укладена! Господь запропонував Мойсею: «І розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом» (Вих. 32. 9). Але Мойсей ублагав Бога не знищувати народ — адже Він Сам обіцяв ввести його в Обітований Край! Хіба на радість буде йому життя, коли виявиться, що він вивів свій народ в пустелю на загибель?

Народ спіткало суворе покарання, багато призвідників було вбито, а Мойсею довелося знову сходити на гору, по нові скрижалі. У житті взагалі мало що виходить із першого разу. Від Сінаю шлях ізраїльтян пролягав до нової землі, яку їм давав Бог. Тоді цю землю називали Ханааном, сьогодні — Палестиною, або землею Ізраїлю. І в неї теж не вдалося ввійти зразу. Ізраїльтяни, налякані майбутніми боями з місцевими жителями, почали нарікати: «І нащо Господь проводить нас до того Краю, щоб нам попадати від меча? Жінки наші та діти наші стануть здобиччю...Чи не краще нам вернутися до Єгипту?» Тільки один чоловік, Ісус Навин, закликав народ сміло виконувати Божий заклик. Йому й належало ввести нащадків цих людей в обітований край після смерті Мойсея... А ізраїльтянам, які могли б увійти в Палестину вже тоді, довелося мандрувати по пустелі ще сорок років, поки не померли всі, хто народився і виріс рабом.

Протягом усього шляху Мойсей, як і раніше, розмовляв із Богом і передавав Його слова ізраїльтянам. Тільки він з багатотисячного народу був готовий до прямого спілкування з Творцем усього світу... Біблія описує це так: «А Мойсей узяв намета, та й нап’яв його поза табором, далеко від табору, і назвав його: скинія завіту...І бувало, коли виходив Мойсей до скинії, то підводився ввесь народ, і ставали кожен при вході свого намету, і дивилися за Мойсеєм, аж поки він не входив до скинії. І бувало, коли входив Мойсей до скинії, то сходив стовп хмари і ставав при вході скинії...І говорив Господь до Мойсея віч-на-віч, як говорить хто до друга свого».

Вести величезний народ через пустелю — завдання непросте, особливо якщо цей народ щойно звільнився з рабства. І ще по дорозі до Сінаю Мойсей почув слова: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір». У відповідь Бог дарував людям манну — таємничі зернятка, які самі з’являлися на землі щоранку. Крім того, на табір ізраїльтян одного разу спустилася виснажена за час перельоту зграя перепелиць, і вони змогли поласувати дичиною.

Але ще не раз Мойсею доводилося чути скарги народу під час шляху... Відповіддю завжди було диво, і творив це диво з волі Бога саме Мойсей — наприклад, він вдаряв своєю палицею об скелю, і з неї починав бити потік води, такий необхідний в пустині. Настала навіть така хвиля, коли Мойсей звернувся до Бога з гірким докором: «Чи я був вагітний усім тим народом, чи я його породив, що Ти кажеш мені: Неси його на лоні своїм, як мамка носить ссунця?» Адже обрання завжди має свою ціну.