Лікар забезпечує умови — Бог лікує.
Карл Юнг
У будь-якому словнику на слово психологія буде бадьоро відрапортовано, що це наука про душу (від грец. психи — душа і логос — знання). Така самовпевнена, з погляду віруючої людини, назва світської науки викликає настороженість, навіть заперечення. Адже за справедливим переконанням віруючих, справжніми душознавцями були святі отці, які розробили вчення про душу ще в давнину. І привнести щось нове в це вчення можуть, імовірно, тільки святі отці нового часу, а не вчені. Це, безсумнівно, так. Але наукова психологія вивчає зовсім не душу в християнському її розумінні. Предметом цієї науки є психіка (від грец. психікос — душевний), спрощено кажучи, те, що виникає в нас внаслідок неминучої взаємодії з навколишнім світом: відчуття, сприйняття, пам’ять, почуття, воля, мислення тощо.
Психологія — це, крім того, набір типових для людини або груп людей способів поведінки, спілкування, навчання, пізнання, а також переконань і вподобань, рис характеру. За словами св. Макарія Великого, всі видимі предмети є тінями сокровенних. У цьому сенсі психологія вивчає видиму частину людини — те, як вона проявляється у відносинах з іншими й світом у цілому, те, якою є участь її психіки в соматичних (тілесних) хворобах. А явища потаємні, таємничі — це духовні порухи в нас, які вивчаються в повноті лише у святоотецькій літературі. На жаль, у нашому звичайному житті видиме (душевне і соціальне) і невидиме (духовне) мають дуже різний обсяг. Американські юристи підрахували, що у спробі юридично закріпити в суспільному житті десять заповідей їхня держава за свою історію видала 38000000 законів.
І все ж «усе, що відбувається в душі людини протягом її життя, має значення і необхідне тільки тому, що все життя нашого тіла й душі, всі думки, почуття, вольові акти найтіснішим чином пов’язані з життям духу. У ньому відображаються, його формують і в ньому зберігаються всі акти душі й тіла. Під їхнім формувальним впливом розвивається життя духу і його спрямованість у бік добра або зла. Життя мозку і серця потрібні тільки для формування духу й припиняються, коли його формування закінчене або цілком визначився його напрямок» (архiєпископ Лука (Войно-Ясенецький). Ми будемо говорити про психологію як про суму наукових знань і психотерапію як практику їх застосування. Процес духовного вдосконалення людини — це процес зцілення, тобто відновлення її цілісності, гармонійних взаємозв’язків її духу, душі й тіла. У Росії старці цілком володіли мистецтвом зцілення людей, які приходили до них із вірою. Про це свідчать численні джерела про старців Оптиної, Зосимовой, Глинської пустині; старцем був прп. Іона Київський і багато інших, менш відомих або зовсім неявлених пастирів і стариць, людей святого життя, подвижників, блаженних, юродивих. Вони були найкращими психотерапевтами. А найкращими місцями для самопізнання й подолання внутрішніх труднощів, які заважають повноцінному духовному та душевному життю, здавна вважали монастирі.
«Наука з наук — чернецтво — надає найдокладніші, найгрунтовніші, найглибші й найвищі знання з Експериментальної Психології і Богослов’я, тобто діяльне, живе пізнання людини й Бога, наскільки це пізнання доступне людині», — пише свт. Ігнатій (Брянчанинов). Утім, думається, були й світські люди, духовно й життєво досвідчені, до яких зверталися за порадою, роз’ясненням у важких ситуаціях, але, звичайно, ніхто їх, а тим більше старців, не називав терапевтами.
Ми потребуємо зцілення не менше, ніж наші предки. І оскільки Господь нам не відкриває безлічі старців, які могли б окормляти наші дух, душу й тіло, то ми намагаємося використовувати всі доступні нам можливості. Передусім — таїнства, життя Церкви і настанови духовних отців, православну літературу. Але й, що теж дуже важливо, — психотерапевтичну допомогу. Апостол сказав: сіється тіло душевне, постає тіло духовне ... Але не духовне спочатку, але душевне, а потім духовне (Кор. 15, 44; 46). Тобто від того, якими ми душевно стоїмо перед Богом, наскільки ми самі себе розуміємо, багато в чому залежить наш шлях до воскресіння, наша особиста віра. Про це говорили старці (див. листи прп. Амвросія Оптинського до черниць), про це багато писав митр. Антоній (Блум).
Мало хто знає, що, принаймні, з XVIII століття і до революції в духовних семінаріях викладали психологію, свт. Феофан Затворник навіть читав такий курс. Було написано кілька сотень робіт із християнської психології.
Традиція ця відновлюється. У Російському православному університеті ім. св. ап. Іоанна Богослова є факультет психології. Предмет психології вводять у духовних академіях і семінаріях, активно працює в цій галузі просвітницький центр і видавництво Макарів-Решемської обителі, Стрітенського монастиря та багатьох інших. У Центрі психічного здоров’я РАМН є відділ спеціально для православних віруючих, на парафіях діють і відкриваються нові психологічні консультації. Духівник Троїце-Сергієвої Лаври архім. Кирило (Павлов) благословляв жінку-психотерапевта не залишати своєї професії і в монастирі.
А для невіруючих наших сучасників і зовсім немає іншої можливості зрозуміти себе і своє місце в житті, побачити в ньому сенс, окрім як звернувшись до фахівця-психотерапевта. Добре, якщо православного.
Священики поки не часто направляють своїх духовних чад до психотерапевта. Цьому є декілька причин. По-перше, уважний і небайдужий пастир не довірить своє чадо незнайомому йому «фахівцеві з душі», а не в кожного батюшки в пастві є «свій», «перевірений» психотерапевт. По-друге, навіть і не знайомих священику духовно орієнтованих професіоналів іще катастрофічно мало. По-третє, уявлення про психологію та психотерапію всередині православ’я у пастирів найчастіше формується з книг деяких, на жаль, дуже плідних авторів і з приватних сайтів в інтернеті, зміст яких пригнічує своїм непрофесіоналізмом, а тому не викликає довіри. І, може, не всі батюшки і не всі їхні чада бачать необхідність у такій допомозі або дуже мало про неї знають.
Однак до пастиря люди часто приходять із запитаннями, душевними проблемами, які лише частково можна віднести до сфери гріха або пристрасті. Для їх вирішення необхідні спеціальні психотерапевтичні знання та вміння. З власного пастирського досвіду ігумен Євменій (Перистий), намісник Макарів-Решемського монастиря, пише: «Смиренне визнання того, що священицька хіротонія й диплом про закінчення Духовної Семінарії не дають священику права втручатися й директивно орудувати у сфері складних психічних процесів, тільки прикрасить пастиря, що зустрів на своєму шляху людину, чия проблема перебуває поза компетенцією духівника. Володіючи психотерапевтичними знаннями, пастир міг би надати психологічну допомогу тим, кого він пасе. Якщо ж знань для вирішення актуальних проблем не вистачає, розумніше було б, визнавши свою недостатність, відправити людину на консультацію до лікаря або психотерапевта-професіонала».
Приводами для такого звернення можуть бути: невротичне відчуття провини, що підміняє собою справжнє самодорікання; внутрішньосімейні відносини; дитячі проблеми; тривога й постійні сумніви; різноманітні залежності: алкогольна, наркотична, любовна, від комп’ютера тощо; фобії (страхи); пережиті травматичні ситуації (аварія, свідок або жертва насильства, стихійні лиха тощо) та багато інших. Мало кому з батюшок відомо, що близько 80% захворювань є психосоматичними, тобто такими, що спровоковані емоційними переживаннями. Це астма та онкологічні захворювання, жіночі, серцево-судинні, шлунково-кишкові, ендокринні хвороби та ін. До їх лікування найбільш ефективним є такий підхід, який розглядає людину в єдності душі й тіла: не довелося б тоді роками пити таблетки, якби вчасно була опрацьована психологічна причина. «Очистим чувствія і узрим неприступним світом воскресенія Христа блистающася» (1-я пісня Пасхального канону).
У першому значенні слово психотерапія означає зцілення душею. Знаряддям психотерапевта є він сам, уся його особистість, насамперед, його ціннісні та світоглядні уявлення. Від того, наскільки цей фахівець душевно «зцілився сам», наскільки він підготовлений професійно й правильно орієнтований духовно, залежить, які умови для душевного зростання клієнта він створить. Епіграфом до психотерапевтичної діяльності можуть бути слова Карла Юнга: «Доктор забезпечує умови — Бог лікує».
Професійна етика не дозволяє терапевту втручатися в духовний спокій клієнта, в його вірування, переконання. Сучасні дослідження виявили, що навіть під гіпнозом неможливо змінити аксіологічні та світоглядні уявлення людини. «Ніхто ж прийде до Отця, тільки через Мене». Але хоча перед психотерапевтом не стоять місіонерські завдання, однак його сприянням розчищаються багато «рукотворних» завалів на дорозі до храму.
Безумовно, психотерапевти не всевладні. У такій складній та дуже делікатній справі має збігтися багато факторів, щоб той, хто звернувся за допомогою, знову знайшов свободу. Свободу від часто неусвідомлюваних оман та ілюзій, «марних мук», «скорбот власного вигадування», що ув’язнюють душу, що затуляють живу віру. Але коли це стається (а все ж, слава Богу, частіше стається!), терапевт розуміє, що це ніякою мірою не можна приписати його власним зусиллям — таке велике й чудесне те, що відбувається. Чи не дивно, що слово «психологія» пов’язане з давньогрецьким міфом про Психею, смертну жінку, яка завдяки любові знайшла безсмертя?
