«...Душе моя, душе моя, востани, что спиши?..»
Із покаянного канону Андрія Критського.

Раннього недільного ранку прокинулася від сором’язливого дзвінка в двері. Вирішую, що не буду вставати. Але знову дзвінок. Потім невпевнено постукали. Довелося йти відчиняти, не розуміючи хто це може бути так рано. На порозі стояла жінка — із тих, кого сита громадськість нарікає коротким слівцем — «бомж». Одразу зізнаюсь — себе вважаю цією самою ситою громадськістю і якщо дам якусь копійчину тим жебракам, котрі трапляються на очі, то хочу швидше цю зустріч забути і крок пришвидшити... Єдине, чим можу виправдати себе, то це скороминучою думкою: «Я не засуджую, у кожного свій шлях...» — чи подібною благочестивою мантрою для власного душевного затишку. Але погляд чомусь завжди відводжу... Побратими цієї жінки по нещастю, які опиняються через різні життєві ходи безпритульними, і раніше прошмигували до нашого під’їзду, незважаючи на коди-домофони. Деякі мешканці щось подавали. А хтось кидав незмінне «Ідіть працювати!» або «Самим би хтось подав!», із обуренням зачиняючи дорогі броньовані двері. Тепер ось зручно посилатися на кризу...

Так ось, цього ранку наші погляди зустрілись. Мій і недільної гості. «Дайте, будь ласка, щось поїсти і, якщо є, непотрібні речі», — пробурмотіла жінка. «Так, звичайно», — у свою чергу пробурмотіла я. На кухні щось поспіхом кинула до пакету, віддала його жінці й зачинила двері. Ну, ніби все, можна йти досипати. «Я її не прогнала, чимось навіть допомогла ніби», — починаю чомусь подумки виправдовуватися.

Але ранкова візаві не відпускала, та й запах від неї, до речі, не характерний — «бомжацький», а навіть приємний — осіннього листя і диму багаття — затримався в коридорі. «Зрозуміло, що ніч на свіжому повітрі, з вогнищем — романтика...» — подумалося з якимось єхидством. Згадалося, що минулого тижня мешканці нашого будинку обурювалися черговим фальстратом опалювального сезону. Почали топити ніби вчасно, але нетямущий ЖЕКівський теплотехнік ніяк не міг «розворушити» систему. «У мене лише у ванній, кухні та спальні теплі, а у вітальні зовсім крижані», — приблизно так вітали одне одного мешканці. Ні, я ні в якому разі не захищаю наше комунальне відомство, що постійно спотикається, але все ж таки, все ж таки... Згадка про жебрачку раптом змусила відчути якусь надуманість, перебільшеність величезної кількості своїх претензій до оточуючого середовища. Не лише в сенсі отримання належного комунального сервісу... Адже і криза сьогоднішня викрила те, що багато кому з нас уже важко обходитися без незліченного одягу, послуг, предметів ужитку і т.д., жага до яких ненаситна, як виявилося... Як живить насправді нас ця сама криза. (Зараз мова йде не про тих, хто і до неї ледь зводив кінці з кінцями). Адже, живучи в постійному матеріальному надлишку — міру його кожен має відчути сам — можна й не помітити, як внутрішня ситість, а за нею неминуча байдужість стають справжніми господарями людини. Комусь раптом та ж сама криза дозволить побачити нарешті не лише зруйноване матеріальне благополуччя, але й руїни власної совісті і свою душевну товстошкірість. Допоможе, напевно, замислитись і припинити битися в божевільній споживацькій колотнечі. Зрозуміти нарешті, що життя не вичерпується нескінченним наповненням холодильника, отриманням чуттєвих насолод, облаштуванням побутового благоденства.

Видання майорять заголовками про падіння всіх і вся в безодню, даючи експертні викладки економістів, фінансистів та інших ворожок від економіки. Може, де падаємо чи вже гепнулися — встати й озирнутися? О, тоді побачимо не лише зміни валютних курсів, пропозиції про небачені знижки у бутиках, рекомендації терміново вкластися в паї, цінні папери, інакше не встигнути... І, можливо, уповільнимо раллі в гонитві за так званою успішністю. Про цю хворобу нашого суспільства — як завжди, точно й щиро — написав Костянтин Кінчев:

Считали эталоном чужую модель,
Успешность превратив в самоцель.

Як чудово, що хтось так несподівано постукав у мої двері. І ми зустрілися цього недільного ранку. На порозі.