Химерна суміш відчаю та веселості, безпросвітних злиднів і відчайдушної звитяжності; смерть, що царює всюди, і спрагле бажання жити; святість у сусідстві з божевіллям і святенництво поряд зі справжньою релігійністю... Соціальне шаленство, липка кров на бруківці, раз у раз змивана дощами в Сену; маленькі трагедії, що вирували за спущеними фіранками, а потім увійшли до безсмертної літератури, — все це й багато іншого наділяє ім’я Париж дивним ароматом пристрасті, таємниці й трагедії. Таким ми й любимо Париж. Такий Париж ми шукаємо, оскільки такий образ нам залишили Гюго, Дюма, Бальзак...
Той Париж, якого вже немає, був тісним і брудним. А ще він був хаотичним. Ніяких прямих кутів. Одні глухі провулки й закапелки, вирушати в подорож якими в темряві можна було лише за дотримання трьох умов. Перша: ви знаєте шлях, друга: ви не з боязких і третя: ваша права рука під одягом стискає холодну зброю.
Бруківка була слизькою від помиїв, які виливали просто з дверей на вулицю. І це була справжня бруківка. Тобто вулиці, вимощені камінням. З кінця 18-го до середини 19-го століття ці булижники часто витягували з-під ніг, щоб перетворити їх на зброю боротьби з урядовими військами. А самі вулиці без особливих інженерних зусиль перетворювалися на барикади. Для цього їх треба було просто перегородити, хоча б перевернутим возом, обкласти мотлохом з обох боків, і готово. Вогню рушниці можна було боятися вже наполовину менше. У часи затишшя, Гаврош — уперед, збирати патрони. Щоправда, артилерія розбиває ці барикади дощенту. Але ж хто міг уявити, що низькорослий корсиканець, який мріє правити світом, зважиться одного разу стріляти з гармат по городянах прямою наводкою! Середньовіччя було жорстоким, але воно визнавало правила Божественні й людські. Нова епоха проголосила гуманність, але правила вирішила відмінити.
У середині 19 століття запеклий ворог Парижа — Лондон — провів генеральне перепланування. За десять з чимось років Париж здійснив те ж саме. По-перше, тому, що буржуазний дух — це дух заздрісної мавпи, яка копіює всіх, навіть ворога — ворога особливо. По-друге, тому, що потреба назріла. Зі смородом і брудом, що породжували епідемії, розправилися за допомогою надійної та капітальної системи водопроводу й каналізації. Курники халуп і хаос кривих вулиць були зметені, і на їхньому місці з’явилися широкі проспекти й бульвари, які вже навряд чи хтось зможе перегородити барикадами. Одноманітні добротні будівлі втілили ідею громадянської рівності. Прямі, як стріла, проспекти відобразили віру в лінійний прогрес і неминучість щастя. Коли будівельна курява осіла, останнім акордом новий вигляд старого міста, як вишенька на торті, прикрасила розкарячена споруда імені Ейфеля.
Звісно, так тому й бути, і так, без сумніву, треба. Звісно, ми, що звикли до зручностей, не змогли б і дня провести в тому Парижі, в якому правили останній чи передостанній Людовіки. Покращення побуту, що здійснюється в ім’я щастя, самого щастя, однак, не приносить. І залишається гіркота, що змушує повернути голову назад. Можливо, жителі зруйнованих халуп знали про щастя щось таке, що забули ми? Адже ми не лише набуваємо, але й втрачаємо. Хто підіб’є баланс? У будинках стало затишніше й чистіше, але з Сени вже не нап’єшся. І можливо, всі мрії про місто щастя, яке треба швидше збудувати своїми руками, — лише карикатура на Місто майбутнього, на небесний Єрусалим? Так чи інакше, міста безжально перебудовують з думкою: «Минуле жахливе, а майбутнє прекрасне». Але коли більша частина робіт завершується, у свідомість заповзає думка: майбутнє неясне; теперішнє зовсім не прекрасне, а в минулому можна знайти багато гарного й дивовижного.
У цей час люди пишуть історичні романи. Не лише в цей, але в цей — також.
Радянський Союз знищував минуле в ім’я майбутнього активніше за інших. Цим грішив багато хто, і сама ідея народилася в Європі. Німеччину, Францію і Англію по праву називають ідейними родоначальницями подібних перебудов. Але слов’янин, повторю, був активнішим. Тому й туга за минулим, в якому, виявляється, не все було погано, в СРСР мала свої особливості. Будь-які форми оспівування свого згубленого минулого передбачали якусь міру покаяння за розрив історичного наступництва. Тому часто оспівували чуже минуле, магією мистецтва перетворюючи його на «своє». Париж виявився дуже доречним. Дюма з мушкетерами підходив як «те, що лікар приписав».
Чоловіча дружба зі зброєю в руках, честь, відвага. Король — дурень, Церква хитра. Жінки вродливі, битви безпрограшні, добро перемагає. Навіть Політбюро не змогло б знайти слабини. І тут мій час вийти з-за лаштунків і представитися шановній публіці жителем того міста, яке вдавало з себе Париж у відомій радянській екранізації.
Усі ми з себе щось удаємо, хоча б інколи. Міста не винятки. Заради зменшення бюджету фільму в сотні разів, інших причин політичного й ідеологічного характеру, під час екранізації «Трьох мушкетерів» у Союзі Парижем довелося на деякий час стати Львову. Він і підходив щонайліпше. Сотні вуличок, мощених тією самою бруківкою, перебої з водою і проблеми з каналізацією, запах громадської вбиральні, що долинав з кожного під’їзду в центральній частині (саме так і було). Кав’ярні, вуличні красуні, кам’яні завитки, які прикрашають костели, домінанта сірого кольору в історичному центрі. Натуральний Париж часів Атоса, Портоса й Араміса — плюс гасконця, який вихором увірвався в цю компанію.
Нам, хлопчакам, стало тоді — можливо, вперше — зрозуміло, що нашим містом можна пишатися. Ще б пак! На кам’яних сходах костелу святого Антонія (на Личаківській) д’Артаньян штовхнув у поранене плече Атоса. Біля польської катедри, прямо навпроти вподобаної неформалами «Булки», д’Артаньян наступив на впущену Арамісом батистову хустинку. Їхня дуель, що так і не відбулася, а переросла в комічне побиття невдачливих гвардійців, мала місце у дворику тоді закритого вірменського монастиря. Та що там! Де Тревіль співав пісню про кровопролиття на тлі палацу Потоцьких. Анна Австрійська зустрічалася з Бекінгемом біля стін костелу Ельжбети на Привокзальній. Пісню «Пора-пора-порадуемся» в кінці першої серії кінні мушкетери співали, залишаючи зліва від себе костел Николая в колишньому монастирі тринітаріїв. Пізніше, після захоплення Юра, він став на короткий час кафедральним православним собором. Загалом, ми, як виявилося, жили в Парижі. Нехай портом Кале виявилася Одеська набережна. Нехай Міледі стріляла в д’Артаньяна на тлі Олеського замку. Все одно більша частина зйомок проходила на тій бруківці, де й ми залишили свої відбитки; на тих вулицях, де й ми з часом пили каву, сперечаючись про сенс життя.
«А що, власне, ви хотіли цим сказати?», — можуть мене спитати.
Ніби учень, заскочений зненацька, я повторюю запитання й тягну час. Що я, власне, хотів цим сказати? А, ну так.
Я міг би сказати, що я, в певному сенсі, парижанин. Але я цього не скажу, тому що я — ніякий не парижанин, ні в якому сенсі.
Я хотів би сказати, що міста й країни ваблять нас одним, а підсовують інше. Точніше, ми самі не знаємо, де що лежить, і йдемо на запах смаженого, а їмо варене. Те, що раніше було екзотикою, нині стало набридливим побутом. Щоб підставити спину під тайський масаж, не потрібно навіть знати, в якій частині глобуса Таїланд намальовано, тим більше — їхати туди. Подорожі якісно змінилися, тому що зустріч з новизною потребує проникнення всередину, а не облизування поверхонь. Облизування поверхонь розпалює внутрішній голод, але не насичує його.
Отож, подорожувати потрібно вглиб. В міру подорожей углиб будь-яке переміщення в просторі покращується якісно.
Іще я хотів сказати, що жоден житель Парижа часів д’Артаньяна, навіть шпигун його величності, не знав усіх закапелків свого міста і всіх його таємниць. Тим паче не можемо вичерпно знати минулого ми. Ми можемо лише відчувати дещо й неусвідомлено рухатися в бік манливого аромату.
Не знав усього Парижа Бальзак, який знав у тисячу разів більше за нас, і який у задумі своєї «Людської комедії» змагався з Данте. Не знав усього Парижа Гюго, який розумів у тисячу разів більше за нас, чий «Собор Паризької Богоматері» можна взяти, просто сьогодні, й перечитати, замість того, щоб насвистувати арію Квазімодо, яка стала шлягером.
Геть Париж. Париж ні до чого!
Живучи в Києві, ми заледве знаємо соту частину Києва. Та й у власній квартирі будь-хто з нас не до кінця знає, де що лежить. Але людині даний розум, щоб розуміти, пізнавати й запам’ятовувати. І їй дане серце, щоб жити й відчувати. У разі запуску двох двигунів життя ризикує стати цікавішим навіть без подвигів жабки-мандрівниці. Ну а вже якщо нам при цьому і пощастить щось побачити, тоді ми в результаті можемо отримати такого оповідача, про якого досі чули тільки в казках.
Цей чарівник-оповідач зможе годинами, без перерви, при засоромлено змовклих радіо й телевізорі, гойдати нас на хвилях своїх розповідей. І не важливо, що буде за вікном: дрібний дощик чи лапатий сніг. Ми будемо слідкувати за його оповіддю, підперши щоку долонею, і душа наша в цей час буде звершувати далекі й дивовижні подорожі.
