Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

«Спостигнутий радістю»

Уривки з книги К. С. Льюїса

Буває по-різному, але часом шлях до Бога починається з радості. Вранішня радість, радість очікування весни, що вже розливається в зимовому повітрі. Радість, що лине з тексту малозрозумілої пісні, неначе сонце крізь густе листя лісу. Радість, коли людина дивиться на творіння Бога тисячі разів поспіль і вперше починає бачити його і сприймати наче знак, наче звістку від Того, про Кого вона лише здогадується. Коли читає книгу, яку написано незнайомим іноземцем, представником іншої культури й іншого часу, котрий шукав відповідь на своє питання і знайшов його, та починає розуміти, що вона не одна...

Радість — несподіване розуміння товариша? Усмішка дитини? Уперше почута мелодія, але, як видається, знайома ще до народження? Неможливо впіймати й утілити в слова невловиму, незриму, але надто реальну річ — радість. І непотрібно. Про це (і не лише) — книга К.С. Льюїса, про яку багато хто чув, проте мало хто читав — «Спостигнутий радістю». Цю книгу важко дістати, та й читати непросто — надто незвична автобіографія. У ній чимало традиційно важливих для життєпису речей опускається, а, здавалося б, незначних — ретельно описується. Дуже багато мовиться про прочитані книжки і їхніх маловідомих широкому загалові авторів — і зовсім мало про особисте життя. Згадуються лише факти, що якимось чином стосуються головного, які іноді видаються на перший погляд зовсім незначними. Це неначе життя всередині життя: людина мешкає на поверхні побуту, вчиться, працює, а паралельно існує інша реальність — її душа, яка раптом починає розуміти, що росинка чи теплий дощ, побачені при певному освітленні, є важливішими за численні життєві звершення. У неї інший маршрут. Так, він пов’язаний із повсякденними потребами і зовнішніми подіями, але веде в інший бік: у нього є Мета.

К.С.Льюїс назвав її «духовною автобіографією»; вона надто правдива, інколи навіть моторошно читати; є моменти, з якими, можливо, можна не погодитися. Написано докладно, неначе лікар пише історію хвороби, нічого не опускаючи, навіть найнеприємніші подробиці; проте саме через це пролягає шлях до зцілення.

К.С.Льюїса називають «апостолом скептиків». І дійсно, його не заженеш на слизьке жодним каверзним запитанням — він пройшов шлях від втрати християнської віри, сприйнятої в дитинстві, через атеїзм, захоплення різноманітними філософіями, певну симпатію до окультизму, теософії і пантеїзму, гегельянства. Йому відомі всі аргументи супротивників християнства зсередини, він — турист, що пройшов небезпечним маршрутом: його підказки і застереження можуть врятувати життя. Його звернення до християнства в кінці шляху можна назвати незалежним від нього несподіваним дивом; але згодом він добачає в усіх цих кільцях ланцюга дивовижну дію Промислу Божого, що навіть зло обертає на добро.

Книга про радість. Та є одна загадкова і сумна річ: куди вона зникає, радість? Чому йде? Людина дорослішає? Старіє? Втомилася від життя? Що робити, аби її повернути? Знов прослухати улюблені пісні? Поїхати в гори, шукати рано-вранці неповторну картину з туману і сонця? А якщо не виходить? Отже, справа не в пісні чи ранкові й навіть не в самій красі. Просто це був Заклик. Можливо, наступного разу його можна буде помітити в чомусь іншому — «слід лише тримати очі розплющеними»; а можливо, ще довго потім його не буде чутно. Та це вже не має значення. Слід просто, коли почув, вставати і йти. Книга — саме про це.


Ця книга написана частково для того, щоб розповісти про те, як я прийшов від атеїзму до християнства, частково для того, аби виправити деякі хибні уявлення. Чи стане вона такою ж важливою для читача, як для мене самого, залежить від того, чи залучений він до того, що я називаю Радістю. Якщо це відчуття хтось і знав, розповісти про нього тим не менше потрібно, і я зважуюся писати про нього, оскільки раз у раз переконувався, що варто людині нагадати про найпотаємніші й найулюбленіші переживання, як неодмінно знайдеться принаймні один, хто скаже: «Як! Невже і ви також?.. А я вважав, що я такий один».

... Перш за все прийшла згадка про згадку. Був літній день, я стояв у саду біля квітучого куща смородини, і незабаром, поштовхом, без попередження, з глибини не років, а століть, у мені піднялася згадка про той давній ранок, коли брат увійшов до дитячої кімнати з іграшковим садом у руках. Не можу знайти слів, щоб висловити це почуття. Найближче — «едемське блаженство» у Мільтона, якщо лише почути в слові «блаженство» зв’язок із «блаженний», «юродивий». Звичайно, я чогось хотів, та чого саме? Адже я тужив не за викладеною мохом коробкою з-під печива і навіть не за безповоротним минулим, хоча все це я відчував.

... Перш ніж я зрозумів своє бажання, воно зникло, минула мить, світ знову зробився звичним. Якщо щось і порушувало мій спокій, то лише туга за зниклою журбою. Це була мить, і в якомусь сенсі все, що трапилося зі мною раніше, не має в порівнянні з цим значення.

Друга мить прийшла з книги «Білченя Наткін». Хоча я любив усі казки Беатрис Поттер, вони здавалися просто захоплюючими, а в цій мене непокоїло, мене вражало те, що я можу назвати лише Образом Осені. Можливо, безглуздо закохуватися в якусь пору року, та моє почуття було схожим на закоханість; і, як і в першому випадку, я відчув гостре бажання. Знов і знов повертався я до книги не задля того, щоб задовольнити його (це і неможливо — кому випадає володіти осінню?), але задля того, щоб оживити. Тут були блаженний подив і відчуття його безкінечної важливості. Це зовсім не було схожим на звичайне життя і нормальні задоволення. Як тепер кажуть, воно — з іншого виміру.

Третій миті радості я зобов’язаний поезії. Я захопився «Сагою короля Олафа» Лонгфелло, та подобався мені там лише сюжет і потужний ритм. Колись, навмання гортаючи сторінки, я наштовхнувся на неримований переклад «Драпи» Теньєра й відчув зовсім інакшу насолоду, неначе мене гукнув голос із невідомої країни:

Я чув голос благаючий:
Бальдр прегарний
Вмер, Вмер!..

Я нічого не знав про Бальдра, та в ту саму мить піднісся до безкрайнього простору північних небес, я пекельно прагнув чогось невідомого, невимовного — безмежної широчіні, суворого, блідого холоду. У ту ж мить я втратив це бажання й тужив тільки за ним.

Читач, якому видалися не надто цікавими ці три епізоди, повинен відкласти книгу — такою є справжня історія мого життя. Для тих, хто готовий читати далі, я назву головне в оцих трьох подіях — невдоволене бажання, яке саме по собі варте більше за будь-яке вдоволення. Я назвав це відчуття радістю, і це — науковий термін, який не можна ототожнювати з щастям і задоволенням. У моєї радості є одна спільна з ними властивість — кожен, хто їх відчув, хоче їх повернути. Сама по собі радість швидше схожа на особливу журбу, але це саме ті страждання, яких ми жадаємо. Без сумніву, кожен, хто їх відчув, не проміняв би їх на всі задоволення світу. Задоволення, як правило, до наших послуг; радість нам непідвладна.

 

В історичний Ренесанс я майже не вірю. Чим більше я вчитуюсь у історію, тим менше знаходжу там сліди якоїсь палкої весни, що охопила Європу в п’ятнадцятому столітті. Вважаю, що ентузіазм істориків має особливе коріння: кожен із них пригадує і привносить в історію своє особливе Відродження, чудове пробудження на межі юності. Це саме відродження, а не народження, повторне пробудження, а не безсоння; хоча це щось нове для нас, воно завжди було — ми знову відкриваємо те, що знали в ранньому дитинстві, та втратили підлітками.

Підлітки живуть у темних віках — не в ранньому середньовіччі, а в темних віках дешевих романів. Є багато спільного у мріях раннього дитинства і юності, та між ними, неначе нічия земля, простягається вік хлоп’яцтва — жадібний, жорстокий, гучноголосий, нудний, коли уява спить, а прокидаються і майже маніакально загострюються низькі почуття й імпульси.

Так само було і зі мною. Дитинство освітило все моє життя, лише цей нічийний проміжок випадає із цілісної повісті. Справжня Радість, про яку я казав на початку книги, пішла з мого життя, пішла назовсім, не лишивши ані пам’яті по собі, ані журби... Радість приносить біль, Радість дарує нудьгу незцільну.

 

Відродження уяви згодом подарувало мені нове відчуття природи. Спершу це було справжнім плагіатом із книжок і музики... Пізніше (не пригадую, як швидко) природа вже не була просто наймичкою літератури, вона сама стала джерелом Радості. При цьому, звичайно, вона лишалася нагадуванням і згадкою — справжня Радість і є нагадуванням. Ти нею не володієш, вона лише мрія про щось таке, що зараз надто далеко в часі або у просторі, те, що вже було або що лише буде. Тепер природа стала не згадкою про книжки, а сама по собі відвертим нагадуванням Радості...

...Десь далеко-далеко — ви ледь бачите, де, вам лише відомо, що вони там є, — гори, круті, міцні, з чітким верхів’ям. Вони зовсім не схожі на ті пагорби та хатини, серед яких ми стоїмо. Часом вони здаються блакитними, часом — бузковими, а найчастіше — прозорими, наче саме повітря загусло і набрало форми гори, а за ними можна побачити відблиск невидимого моря.

На щастя, у батька не було машини, проте мене інколи брали на автомобільну прогулянку приятелі. Так мені вдалося побувати в цій таємній далечині стільки разів, щоб із нею пов’язувалися спомини, а не просто невиразний потяг, хоча зазвичай ці гори для мене були так само недосяжні, як Місяць. Слава Богу, я не міг будь-якої миті податися, куди заманеться. Я виміряв відстань людською мірою — кроками, а не зусиллями мотору, що був чужий моєму тілу. Мені не забракло простору, я знайшов незліченні скарби. Сучасний транспорт жахливий — він і справді, як хизуються, «знищує відстань», один із найвеличніших Божих дарів, що маємо. У вульгарному захопленні швидкістю хлопчина їде сто миль і ні від чого не звільняється, ні до чого не наближається, а для його діда десять миль перетворилися б на подорож, пригоду, навіть паломництво. Якщо людина так ненавидить простір, то чому б одразу не вкластися в домовину? Там їй буде достатньо тісно.

 

...Мені не здається блюзнірством порівнювати мою хибну думку з помилкою тих жінок, котрим Ангел біля Гробу дорікав: «Що шукаєте Живого серед мертвих? Його тут немає, Він Воскрес». Звичайно, я порівнюю мале з безмежно великим, проте і сонце відбивається у краплині роси. Ця паралель із сонцем і його віддзеркаленням цілком природна, оскільки схожість між християнським досвідом і життям уяви видається мені зовсім не випадковими. Я вважаю, що всі речі, кожна у власний спосіб, відбивають небесну істину, і наша уява — не найгірша з-поміж дзеркал. Так, саме «відбиває». Уява, на її нижчому рівні, не приведе до вищого духовного життя (тобто внаслідок своєї власної природи; Господь може використати її для такої підготовки) — вона відбиває. У моїй душі вона не співзвучна ні з вірою, ані навіть з етикою, вона не зробила мене кращим або навіть мудрішим. Та все ж у ній відбилася істина, пройшовши через безліч шукань.

Подібність між духовним життям і уявою виявляється в тому, що на обох рівнях ми здійснюємо одні й ті самі помилки. Я вже розповідав, як я втратив свою віру небезпечним суб’єктивізмом, весь час вимагаючи «виконання», відвернувшись від Господа і зосередившись на собі, штучно домагаючись певного стану духу. Тепер, так само вперто і безглуздо, я вкорочував життя своєї уяви. Я помилився тієї самої миті, коли почав нарікати: чому ж це «колишнє захоплення» все рідше навідується до мене? Словом, я знову зацікавився лише «відчуттям», лише своїм внутрішнім станом, а це жахлива помилка. Вся увага, всі думки слід зосереджувати поза собою — на далекій горі, на минулому... — лише тоді прийде Радість.

Радість може прийти, коли прагнеш не її самої, а чогось іншого, окремого від тебе. Якщо певними аскетичними вправами чи зіллям її і вдасться викликати зсередини, вона виявиться штучною. Заберіть об’єкт бажання, і що вам залишиться? Суміш образів, дивне тремтіння діафрагми, мить злету, а кому це потрібно? Помилка, як я вже казав, трапляється на будь-якому рівні душевного життя, вона невиліковна, вона перетворює віру в самонасолоду, любов — у самозамилування. А потім, підмінюючи свою мету і зовнішній об’єкт якимось внутрішнім станом, ви прагнете викликати цей стан — ось друга помилка... «Отримати його знову» зробилося моєю постійною потребою; читаючи будь-які вірші, слухаючи музику, виходячи на прогулянку, я щоразу посилено дослуховувався до себе — чи не починається благословенна мить, а потім — прагнув утримати і продовжити її. Я був надто молодим, світ краси відкривався мені, часом я забував про встановлені мною правила — і в цю мить самозречення Радість пронизувала мене. Але все частіше й частіше я відлякував її жадібним нетерпінням і, навіть коли вона все-таки приходила, тут же нищив напруженим самоаналізом і розкладав хибним уявленням щодо самої її суті.

Принаймні про одне я довідався — і це вберегло мене від поширеної помилки: я на досвіді пересвідчився, що це зовсім не підміна «статевого інстинкту»... Радість — не сублімація статі, швидше статевий інстинкт підмінює собою Радість. Я інколи замислююсь: а можливо, усі задоволення — підміна справжньої Радості.

...І ось тут я прочитав «Вічну людину», і вперше християнський погляд на історію видався мені розумним і послідовним. Я всіляко прагнув захистися від цього потрясіння. Як ви пам’ятаєте, я і раніше вважав Честертона найрозумнішою людиною у світі, «якщо лишити осторонь його християнство». Ну так ось, тепер у мене виходило (звісно, словами це висловити я не міг), що і християнство досить розумне, «якщо лишити осторонь християнство». Подробиць я не розумію, тому що, ледь я дочитав «Вічну людину», на мене звалилася нова загроза. На початку 1926 року найбільш упертий із усіх моїх знайомих атеїстів прийшов до мене, усівся біля каміну і заявив, що докази історичної достовірності Євангелій надто переконливі... Щоб зрозуміти моє потрясіння, врахуйте, що ця людина ні раніше, ні пізніше не виявляла ніякого інтересу до християнства. Якщо вже цей такий загартований скептик і цинік заговорив про це, куди ж мені бігти? Чи лишався в мене хоча б якийсь вихід?

Тепер я зі здивуванням відзначаю, що, перед тим як Господь остаточно спіймав мене, мені надавалася мить повної свободи. Я їхав по Хедингтон Хіллу на другому поверсі автобуса. Раптом без слів, майже без образів, переді мною постав очевидний факт: я зрозумів, що відкидаю дещо, не бажаю його впустити. Можна сказати, що я був вдягнутий у якесь жорстке вбрання, наче корсет, або навіть у панцир, наче краб, і раптом відчув, що тут і зараз, у цю мить, мені надається свобода вибору: відчинити двері чи залишити замкненими, розстібнути лати або не знімати їх. Ні те, ні інше не вимагалося, ніякими погрозами або обіцянками це не супроводжувалось, хоча я знав, що, відчинивши двері, знявши броню, я поступлюся невідомому. В одну мить я мав зробити вибір. І, як не дивно, його не супроводжували якісь емоції, я не відчував ані остраху, ні бажання. І ось я вирішив — відчинити двері, послабити броню. Я кажу про вибір, але водночас я наче не міг обрати іншу альтернативу й не розумів, чому я так чиню. Ви можете заперечити, що я в такому разі діяв не вільно, але я схильний припустити, що це був найбільш вільний вчинок з усіх, що були мною зроблені. Можливо, необхідність не суперечить волі, й людина найбільш вільна саме тоді, коли, не перебираючи мотивів та міркувань, вона просто каже: «Я — те, що я обираю».

Потім моє почуття знайшло образ. Мені здалося, що я — сніговик, який нарешті почав танути. Я відчував, як розтавання починається зі спини — тинь-тинь і ось уже — крап-крап. Відчуття не з приємних.

Так лисицю викурювали з гегельянського лісу, і тепер вона мчала луками, змучена, захекана, під галас гонитви і гавкання собак. Усі вони опинилися в одній зграї — Платон, Данте, Макдональд, Герберт, Барфілд, Толкін, Дайсон і сама Радість. Усі вони були тепер на тому боці, навіть мій учень Гриффітс. Тепер він настоятель Беде Гриффітс, а тоді, ще сам невіруючий, він також узяв участь у цій гонитві. Якось, коли він і Барфілд снідали у мене в кімнаті, я нагадав про філософію як про «предмет». «Для Платона вона не була предметом, — зауважив Барфілд, — вона була шляхом». Барфілд і Гриффітс швидко обмінялися розумними поглядами, і Гриффітс неголосно, але охоче підтвердив цю думку. Я зрозумів, наскільки я легковажив. Багато що вже обмірковане, сказане, відчуте і пережите уявою. Час щось робити.

...Я дуже добре пам’ятаю мить, коли я пройшов останній відрізок шляху, хоча ледве розумію, як це сталось. Якось сонячного ранку я подався до зоологічного саду. Спочатку я ще не думав, що Ісус Христос — Син Божий; коли ми дісталися до місця, я твердо це знав. Я не розмірковував про це дорогою і не відчував якогось емоційного потрясіння; емоції загалом майже не стосуються найважливіших подій нашого життя. Це було схоже на те, як людина після довгого сну, все ще нерухома в ліжку, помічає, що вона вже прокинулась. І тут, і тоді, на другому поверсі автобуса, я не наважуюсь розрізняти волю і необхідність — або вони, досягнувши своєї межі, перестають розрізнятися? На цій найвищій позначці людина дорівнює своєму вчинку, вона повністю реалізовує себе, не залишаючи зовні й часточки своєї душі. Те, що ми звичайно називаємо волею, і те, що ми звичайно називаємо почуттями, — так гучно, претензійно, непевно, що велика пристрасть або залізна рішучість видаються нам хоча б подекуди лицедійством.

З того часу зоологічний сад став гіршим, а тоді над головами співали пташки, під ногами квітли дзвоники, довкола бавилися кенгуру — це був мало не рай на землі.

Та що ж сталося з Радістю? Адже це їй присвячувалася моя книга. Правду кажучи, вона майже мене не цікавить з тих пір, як я став християнином. Я не можу поскаржитися..., що сяюче видіння відлетіло. Колишній болюче-солодкий біль (якщо загалом варто про це говорити) пронизував мене так само часто і так само сильно, як до навертання до християнства. Та тепер я знав, що якщо сприймати його лише як стан власної свідомості, він не має тієї цінності, яку я колись йому надавав, а суттєвий лише тому, що вказує на щось інше, потойбічне. Доки я сумнівався в існуванні Іншого, я вважав найголовнішою цю прикмету — для того, хто заблукав у лісі, немає більш радісної події, аніж наштовхнутися на стовп. Той, хто перший побачить його, кличе всіх друзів: «Дивіться!» — і вони оточують його з усіх боків. Але варто вийти на шлях, де ці стовпи зустрічаються щохвилини, і ми вже на звертаємо на них уваги. Вони підбадьорюють нас, ми вдячні тим, хто нам їх лишив, але ми не зупинимося, щоб їх розгледіти, а якщо і зупинимося, то ненадовго навіть на тому шляху, де на срібних стовпах сяє золотий напис: «Дорога до Єрусалима».

Певна річ, це не означає, що я раз у раз зупиняюся, щоб подивитися на якісь дрібниці коло дороги.

Підготувала Ксенія Тихонова

Опублiковано: № 3 (33) Дата публiкацiї на сайтi: 11 August 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Спостигнутий радістю»

«Спостигнутий радістю»

К. Льюїс
Журнал «Отрок.ua»
Радість — несподіване розуміння товариша? Усмішка дитини? Уперше почута мелодія, але, як видається, знайома ще до народження? Неможливо впіймати й утілити в слова невловиму, незриму, але надто реальну річ — радість. І непотрібно. Про це (і не лише) — книга К.С. Льюїса, про яку багато хто чув, проте мало хто читав — «Спостигнутий радістю».
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
13:34 11.10.2010 | Юлия
впервые здесь об этой книге прочла, теперь она у меня любимая...
22:44 20.08.2008 | grettir
Это одна из самых родных мне книг, если не самая родная =) Спасибо, Ксения, что напомнили мне о ней! Льюис - один из тех людей, слушая которых, думаешь: "Как?! И ты тоже?! Я думал, я один такой..." ))

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: