Коли я вперше побачив Настю, вона нервово ходила колами по майстерні й щось бурмотіла собі під ніс. Поки інші пацієнти психоневрологічного диспансеру розсідалися за довгий стіл і починали розфарбовувати картинки, Настя ніяк не могла зосередитися на якомусь одному занятті. Хоча — як потім з’ясувалося — вона добре малювала. У неї виходили стрімкі чорні пантери, що бігли кудись крізь язики червоного полум’я. Черепи, кістки, змії, що пили кров. Вона малювала й поривчасто молола якісь нісенітниці, щось на зразок: «Коли на землі жили великі павуки, комахи підняли війну й з’їли головного павука...»

Іноді крізь цей божевільний текст проривалась адекватна інформація. Так ми дізналися, що в юності Настя захоплювалась езотерикою і їла галюциногенні гриби, щоб розширити свідомість. Пізніше вона подорослішала, поїхала до Німеччини й вийшла там заміж за німця. У неї народився син. Потім вона сіла на голку, дитину німці відібрали, а її в несамовитому стані мама привезла до України.

До нас на заняття Настю приводили окремо, медсестра весь час спостерігала за нею: її вважали схильною до втечі.

У поведінці дівчини виразно відчувалася гіперсексуальність — Настя фарбувала губи чорною помадою, густо підводила очі, вдягала прозорі блузки, а її витерті джинси завжди висіли на худих стегнах максимально низько. Медсестри постійно робили їй зауваження й змушували підтягувати штани.

Пізніше Настя знайшла на наших волонтерських заняттях справу до душі — організовувала чаювання. Усі розсідалися й починали «творити», і хвилин за 20 вона просила дозволу набрати води у два старі електрочайники. Потім розставляла у два ряди стаканчики, розливала окріп, розмішувала ложечкою цукор. Це заняття її заспокоювало — рухи ставали повільнішими, з очей сповзала заслона легкого божевілля.

Настя постійно просила нас принести якусь сатанинську літературу — то тибетську книгу мертвих, то щось про диявола. Ми м’яко пояснювали, що, читаючи такі книги, вона ніколи не одужає.

Один із волонтерів, студент першого курсу духовної семінарії, взявся читати їй Біблію. Вона то слухала, затихнувши, то починала голосно сміятися. Важко сказати, як вона сприймала текст, але було видно: їй дуже подобається, що поряд сидить чоловік і щось читає спеціально для неї. Вона дуже прив’язалася до Сергія — так звали семінариста. Почала дзвонити йому о четвертій ранку, брати за руку й притискатися на заняттях. Нам було його шкода, він довго терпів, але потім, очевидно, не витримав. Став ходити рідше й узагалі зник.

Я іноді намагався говорити з дівчиною на релігійні теми. Але вона цілком спокійно відповідала, ніби мова йшла про сорт улюбленого морозива, що їй більше подобається сатана, тому що він красивий і то насправді він створив світ.

У Насті був живий розум, вона багато читала, і при цьому мала сильний, незалежний характер. Ми відчували, що це неординарна особистість, і я іноді фантазував, як вона одного разу вийде з диспансеру на волю й іще встигне зробити в цьому житті щось хороше...

На жаль, скоро нашому спілкуванню прийшов кінець. Одна зі співробітниць заявила про зловживання в диспансері. Пішли передачі на центральних каналах, у закладі з’явились численні комісії ... Директора диспансеру все це, видно, злякало не на жарт і він, щоб витоку інформації більше не відбувалося, вирішив прибрати з території всіх сторонніх. Волонтерів у першу чергу.

Так наша ізостудія припинила своє існування. Група нещасних підопічних — ті, що були достатньо адекватними й потребували нормального людського спілкування, — були цього спілкування позбавлені. Пізніше ми, два-три найстійкіші волонтери, стали просто приходити раз на тиждень із якимись гостинцями й солодощами до воріт диспансеру. До нас виходила Таня — найжвавіша з відвідувачів нашої колишньої «художньої студії». Таня часто надягала військову форму і, здається, ідентифікувала себе як чоловіка. Вона дуже любила «кіндер-сюрпризи», але просила купувати їй кіндери для хлопчиків. Замовляючи шкарпетки, вона уточнювала: чоловічі шкарпетки чорного кольору. Іноді, диктуючи мені, чоловікові, список покупок, запитувала: записала?

Через Таню ми почали передавати гостинці й для Насті. Незабаром ми дізналися про погану новину: Настя хворіє на рак. Щось по жіночому.

Її перевели до окремої палати. Настя телефонувала нам і відчайдушно просила сигарети, які були їй суворо заборонені. Ми передавали їй їжу — вони просила то великий пакет морозива, то хот-дог, то шоколадну пасту й солону рибу... Були й хороші новини — в ній прокинувся інтерес до навколишнього світу — ми переправили Насті смартфон і регулярно приносили на SD-картці фільми. Вона дуже любила радянські мультфільми про Кузю, а також будь-які відео з їжачками — це була її улюблена тварина. Я так і позначив її номер у мобільному: Настя-їжачок.

Іноді, коли на воротах стояла добра зміна, нам вдавалося пройти на територію диспансеру. Ми підходили до лікарняного корпусу, дзвонили Насті, і вона просовувала голову з заґратоване вікно своєї палати. З коротким чорним волоссям, вона дійсно була схожа на їжачка.

Її стали водити на сеанси опромінювання, вона часто набирала нас і зі сльозами в голосі просила купити знеболювальне. Якось пізно ввечері вона подзвонила й плутано повідомила, що, попри заборону пускати волонтерів на територію закладу, домовилася про мою зустріч із її лікарем-куратором.

Лікаря звали Тетяна Василівна.

— Ви знаєте, який спосіб життя провадила Настя? — запитала лікар. Я кивнув. — Це наркотики та інші втіхи. Це веселе життя, сизий дим. Багато років поспіль.

— Існує ймовірність, що вона одужає? — поставив я запитання.

— Два тижні тому ми запланували візит Насті до онколога. Разом із матір’ю — ви ж знаєте, Настя недієздатна, сама вона не може. Мама не прийшла. На жаль, час втрачено. Ми не можемо продовжувати лікування без висновку лікаря.

— Я можу дати трохи грошей на ліки, — сказав я.

— А ви Насті хто? — насторожилась лікар. Я пояснив. Виникла хвилинна пауза.

— У мене батько помер від раку, — сказала жінка. — Я пам’ятаю весь цей процес... Давайте якось зустрінемось... не тут і поговоримо, чим їй можна допомогти. Я живу в районі ринку Колібріс. Кінотеатр «Лейпциг». Знаєте?

Я знав. Я два роки жив на Борщагівці — спальному районі Києва. Щовечора я їхав додому повз кінотеатр — цю осяяну вогнями старовинну будівлю, що дивом затесалася між київських багатоповерхівок.

Ми домовилися про зустріч у п’ятницю, о сьомій вечора. Я йшов назад через засаджену яблунями територію диспансеру й уявляв собі, як ми зустрінемося з лікарем біля кінотеатру «Лейпциг». Вона скаже мені, які ліки потрібні Насті. У мене є кілька знайомих, які дають мені гроші на благодійність, і я, звісно, зможу переконати їх купити необхідні препарати. Ще не все втрачено, головне — почати лікування... Мати не витримала й відмовилася від неї, але як добре, що відбулася ця зустріч, що я дізнався про проблему з ліками й ми зможемо допомогти.

Я йшов і уявляв собі, як Настя через багато років вийде на волю. Буде вчитися жити без залежностей, допомагати іншим людям, що потрапили в біду...

У п’ятницю я не зміг прийти на зустріч із Тетяною Василівною — завадили термінові справи. Я подзвонив, щоб передомовитися на суботу...

— Я говорила з директором стосовно вас. Він сказав, що Насті ліки не потрібні.

У розмові виникла пауза...

— Давайте я їх просто куплю й передам, — запропонував я.

— А що я скажу, де я їх узяла? Можете дати тільки на знеболювальне. І на сигарети.

— А їй хіба можна?

— Їй уже все можна.

Лікарю я більше не дзвонив — знеболювальне я міг передавати й так, через Таню.

Попри те що мені було заборонено з’являтися на території закладу, ми таки побачилися з Настею. Вона подзвонила й сказала, що чергує добрий лікар і він дозволить побачення.

— Хто ви їй? — запитали мене в кімнаті для відвідувачів.

— Брат, — збрехав я.

Мене записали в журнал і провели вглиб будівлі.

— Зачекайте, — чергова вказала мені на стілець у коридорі.

Вивели Настю. Волосся на її голові посвітліло й наполовину випало. Вона притислася лобом до мого плеча й заплакала.

— Сашко, мені страшно. Я не хочу в пекло!
Вона відкрила пляшку з йогуртом, який я приніс, і стала його жадібно пити.

— Вони приходять удень...

— Хто?

— Ці... чорні. Я хочу поговорити зі священиком. Можеш це влаштувати?

— Я постараюся.

Наступного дня зв’язався із отцем Валеріаном — настоятелем храму, до якого ходжу. Він погодився прийти й висповідати Настю.

Я чекав від неї дзвінка, щоб це влаштувати.

Як звичайно, в суботу ми йшли в магазин «Катерина» неподалік від диспансеру: Тані дозволяли іноді виходити за ворота.

— Настя вмерла, — сказала Таня. — О 4 ранку, в середу. Їй стало погано, викликали швидку, повезли її в реамінацію, — Таня погано вимовляла складні слова. — Ми її несли, вона сказала: «Допоможи», так тихо — і знепритомніла. В реанімації їй робили це, як... стучнє дихання.

Таня злякано замовкла.

— Її спалили. Я їздила, її возила. Просто голу, її поклали в труну. І у вогонь... Так страшно.

Після смерті Насті в мене з’явилося гнітюче відчуття, ніби я щось винен їй і вона мене не відпускає. Я подав у Лаврі записку на 40 днів, за упокій, і стало легше.

Думка, що вона померла — в тому значенні, що перестала існувати — не вміщається в моїй свідомості. Вона втратила тіло, бездумно змарнувавши більшу частину життя на сумнівні задоволення. Але її душа, безумовно, жива — я це відчуваю.

Моя рука була слабкою, а трясовина, в яку вона поринула, — чорною і глибокою. Мені, як і моїм товаришам, не вистачило сил витягнути її. Мабуть, у нас не було особливих шансів.

Але я розумію, що наша «доброта», коли ми хотіли пустити історію Насті по іншому руслу, вилікувати її, залишити її живою, — ніщо в порівнянні з добротою Того, Хто придумав нас і придумав цей світ. Він, безумовно, додав у цю історію максимум любові, добра та світла. Стільки світла, наскільки ми самі були готові творити добро, любити й жертвувати собою заради ближнього.