Пригадуєте, зіц-голова Фунт скаржився Бендеру, що змушений кожного дня вдягати пасхальні штани? Жарти жартами, та час від часу таки ловиш себе на думці, що і до самої Пасхи ставишся, як до пасхальних штанів: свято буває раз на рік, постійно вигукувати «Христос воскрес!» нема чого, а тому і свій пасхальний настрій (точніше, стан), як горезвісні штани, майже цілий рік тримаєш у шафі, у нафталінових кульках, і витягаєш за потреби... А шкода, шкода. Світле Христове Воскресіння — це одяг на кожен день, це те, чим можна і слід наповнювати своє життя — замість занепокоєння, хвилювання, турбот, замість страху.

Сильне почуття

Чи не правда, що сьогодні можна жити з комфортом? Від злодіїв нас охороняє міліція. Від хвороб — щеплення, вітаміни та інші медичні штучки. Пожежі приборкують суворі люди у мідних шоломах, а страхові компанії поспішають розрадити погорільців. З усіх сторін чути запевнення, що не покинуть, допоможуть, простягнуть руку. Окремі громадяни, цілі колективи і потужні організації оточують нас піклуванням та увагою. Живи й радій!

А ні ж бо. Щось заважає. Якесь сильне почуття. І знання про те, що десь там вартують люди — у білих халатах, мідних шоломах, у камуфляжі, зі зброєю у руках — не рятує від цього почуття.

Страх. Крижаною цівкою стікаючий по спині — а що це за кроки на сходах? Паралізуючий — ну ось зараз... Неочікуваний і швидкоплинний — не вимкнув праску (воду, газ...)! Всеохоплюючий і гнітючий — а я ж смертний. Абстрактний і безадресний — а що, як повінь, цунамі, дефолт?

«Страшно, аж жуть!»

Уся історія земної цивілізації просякнута страхом, весь її шлях визначений ним. Людина боялася — ворогів, богів, вогню, води, болю, старості, смерті, привидів, крадіїв, царів, вампірів, вірусів, «проблеми 2000»... Людина обвішувалася зброєю і амулетами, громадила навколо себе стіни, приносила жертви, одурманювала себе різною гидотою, писала конституції, голосно співала і розмахувала руками, а страх все одно залишався. Тиша й пітьма, як і досі, приховували невідому загрозу, а на голову людини, змученої жахом небачених небезпек, одна за одною валилися вже знайомі «антропогенні» негаразди, яких вона також страшилася: несправедливий суд, гоніння за правду, підступи заздрісників, наклепи пліткарів, утиски, зради, крадіжки й підкопи... І уява, і життя людини — все було сповнене страху, і страх безжалісно гнав її — до самої смерті, якої людина теж боялася.

І кошлатий троглодит, що визирав зі своєї печери, і вчений грек, який вигукував «еврика!», на власному досвіді переконувалися, що кожен крок несе знання про нову небезпеку і нові страхи: при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль (Еккл. 1, 18). А чим все це закінчується? — і мудрому, й безглуздому доля одна трапляється (Еккл. 2, 14). Ситуація здавалась безнадійною — на пригнічену невиліковним страхом людину очікував кінець, що нагонив жах, — смерть, тлін, забуття... Чи може це мати сенс? Де надія? Заради чого усе?

Чого полохливі ви, маловірні?

Віддаляючись від Творця, людина потрапила у ганебну залежність від власного уразливого тіла. Сподіваючись на власні сили, людина все слабшала і слабшала. Відвернувшись від Господа, людина лишилась наодинці з джерелом і причиною свого страху — з самою собою. Вона ще пам’ятала, але вже не могла повірити, що Господь моє світло й спасіння моє, кого буду боятись? Господь то твердиня мого життя, кого буду лякатись? (Пс. 26, 1). Людина вже не була здатна зректися своєї плоті, яка містила лише перестрах, сухоти й пропасницю (Лев. 26, 16).

Зневірившись, людина вважала, що вона все ще жива виключно власною турботою. І в цих турботах, що поглинули її, в «мирському інтересі і житейському піклуванні» * вона намагалася роздивитися сенс життя — і знову розчаровувалася: хто ж із вас, турбуючись, може додати до свого росту хоч один лікоть? (Мт. 6, 27).

* Л. А. Тихомиров «Апокалиптическое учение о судьбах и конце мира»: «...в самому центрі того мирського інтересу і житейської турботи, в якому сатана укріплює свій престол»

Людина вже була настільки оглушена страхом, що не почула слів Спасителя: Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий! (Мт. 11, 28-30).

Людина вже була так спотворена жахом, що не зрозуміла Його слів: усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. (Мт. 7, 12), — і поквапилася позбавитись від Спасителя способом, який її саму лякав: нехай розп’ятий буде (Мт. 27, 22).

Ліки проти страху

Усім тим, хто так боявся, що не міг повірити ані словам, ані ділам втіленого Спасителя, хто, глузуючи, вимагав нових чудес від розп’ятого Христа, Господь дав іще один шанс — Він воскрес, як сказав (Мт. 28, 6).

Воскресіння Христа, воскресіння людства передрікав ще Старий Заповіт. Є там і радісне сповіщення — Через те моє серце радіє та дух веселиться, і тіло моє спочиває безпечно! Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління! (Пс. 15, 9-10).Є там і грізне пророцтво: І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту (Дан. 12, 2). І люди — сучасники і свідки Пришестя Спасителя, звичайно, не забули про прийдешнє Воскресіння, та не очікували від нього нічого нового, вважаючи, що і після смерті звичний — такий жахливий — порядок речей збережеться. Деякі ж (саддукеї) взагалі заперечували Воскресіння і навіть намагалися збентежити Ісуса своїми софізмами й загадками (Мт. 22, 24-28). Спаситель же повернув людям віру і надію: у воскресінні пробувають, як Анголи ті на небі. (Мт. 22, 30).

Господь доповнив свій рецепт ліків від страху ще одним — найголовнішим — засобом: люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять. (Мт. 22, 37-40).

Невідворотна, остання загроза, що поглинала сенс усього життя, — була подолана.

Доленосне перехрестя

Воскреслий Ісус сказав своїм учням, які були налякані і засмучені Його стратою: Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку (Мт. 28, 20).

...Його зрадили учні — Іуда й Петро. Заздрісні первосвященики оббрехали Його перед владою. Зовсім незнайомі люди наполегливо вимагали Його смерті — тричі запитував Пілат, і тричі розпалений натовп горлав: «Розіпни!» Перед розп’яттям воїни завдали Йому приниження і знущань. Прокуратор стратив Невинного з міркувань політичної доцільності — намагаючись догодити народові (Мк. 15, 15). Він вмер на Хресті у муках.

Люди не вірили сказаному — людиною чи Богом — і брели безцільно у мороці, гнані страхом, спокусами й пристрастями. Старозавітні засоби переконання (різного роду катастрофи) вже не переконували їх. І Господь, як мудрий Учитель, як Отець, винайшов новий засіб — Він вчинив подвиг, подвиг любові. Він пройшов через усе, чого так боялися люди. Втілений Бог терпляче прожив життя земної людини, від самого народження до мученицької смерті. Пришестя і Воскресіння стали поворотним пунктом історії, доленосним перехрестям, на якому сьогодні, як і дві тисячі років тому, кожен сам обирає свій шлях — з вірою до життя вічного або зі страхом до вічної ганьби.

Він дав людям сенс життя, вказавши, що той, хто вірить у Нього, не загине, але буде мати життя вічне (див. Ів. 3, 16).

Він замінив незчисленні страхи одним — страхом Божим, та цим «страхом» ми боїмося не Бога, а втратити Бога.

Він залишив нам Свою Церкву — де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них (Мт. 18, 20), — аби ми могли бути з ним.

Він зробив усе, щоб ми не боялися. І коли нам, Його неслухняним, слабким, улюбленим дітям, стає страшно, слід лише пригадати: Я з вами повсякденно аж до кінця віку.