Два тижні життя вміщують в себе небо, і землю, і пекло. Ці два тижні — Страсний і Світлий. І обидва вони сповнені хресних ходів.

 

Що таке хресний хід? Це поступальний рух з духовними піснями та молитвою. Він може бути радісним, як на Великдень. Але він може бути і скорботним, як на Страсній, під час чину поховання Спасителя.

А що таке життя? Це безупинний поступальний рух. Це рух уперед, що не припиняється навіть тоді, коли людина спить або відпочиває, сидячи на місці. Адже ми ще не суботнюємо, тобто не насолоджуємося справжнім спокоєм навіть серед відпочинку. Ми все ще трудимося та рухаємося в напрямку спокою істинного.

Якщо людина осолить своє життя, цей постійний рух, молитвою, якщо молитва стане невіддільною від життя, то й усе життя перетвориться на хресний хід, часом — скорботний, часом — радісний, але безупинний. Можливо, ця внутрішня подібність усього життя з хресним ходом робить останній таким улюбленим серед християн.

 

Що таке хода євреїв крізь пустелю, як не один суцільний хресний хід? Ще не було на голгофському Хресті принесено Велику Жертву, але її вже було назнаменовано. Вказував на неї мідний змій, для зцілення від зміїних укусів піднесений Мойсеєм за велінням Божим (Числ. 21, 8-9). А це було не що інше, як зриме пророцтво про розп’яття Христа заради зцілення людини від диявольської отрути (див. Ін. 3, 14).

Отже, нас, що рухаємося нині довкола храмів під покровом хреста, можна порівняти з євреями, котрі йшли пустелею під покров пророцтва про Хрест.

Євреї не просто ходили, а рухалися до мети. І Сам Бог ішов перед ними у стовпі хмарному вдень і в стовпі вогненному — вночі. Рухаємося й ми в Обітованну землю, у Царство Боже, у цю справдешню Землю живих, де немає болю, ні печалі, ні зітхання. Рухаємося до Бога, ведені Богом і з ім’ям Божим на устах співця.

 

Страсна і Світла. У ці дні вся природа готова молитися з людиною або принаймні дослухатися до людських молитов.

Дерева не можуть рухатися. Коли б Господь подарував їм таку можливість, вони пішли б з нами довкола храму на Страсній. Але, залишаючись нерухомими, вони скорботно хилять додолу гілки, супроводжуючи хресний хід.

И взгляд их ужасом объят.
Понятна их тревога.
Сады выходят из оград
Колеблется земли уклад:
Они хоронят Бога.

И видят свет у Царских врат
И чёрный плат, и свечек ряд,
Заплаканные лица —
И вдруг навстречу крестный ход
Выходит с плащаницей
И две берёзы у ворот
Должны посторониться.
(Б. Пастернак «На Страстной»)

Хто з християн, що зустрічав у храмі світанок і виходив у сіре й свіже повітря раннього святкового ранку, не відчував цю молитовність природи? Хто не відчував мовчазну скорботу неба й землі у Велику П’ятницю? А суботній спокій, готовий вибухнути радістю Першого дня?

И пенье длится до зари
И, нарыдавшись вдосталь,
Доходят тише изнутри
На пустыри под фонари
Псалтирь или Апостол.

Без цієї тиші, змішаної з утомою від того, що «наридався досхочу», неможливо відчути великодньої палкої радості. А її необхідно відчути, інакше життя не набуде ані глибини, ані сенсу.

 

Можливо, найдивовижніший із хресних ходів — той, який передує Великодній утрені. Храм уже прикрашений і готовий до служби, та всім треба з нього вийти. І двері треба зачинити. Тепер в нашій свідомості храм — це Живоносний Гроб Спасителя. А самі ми йдемо до нього, як колись жінки-мироносиці. Йдемо і кажемо один одному: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» (Мк. 16, 3).

Опівночі, після дванадцятого удару дзвону, коли Предстоятель гучним голосом, ледве стримуючи душу, щоб вона разом із голосом не вирватися з грудей, скаже: «Слава Святій і Єдиносущній і Животворній і Нероздільній Трійці», — ми увійдемо до храму й наповнимо його світлу тишу великою радістю. Крізь двері відкритого та спустілого Христового гробу ми входимо в царство світла і в радість Його. Сам Цар, лишаючись до часу не видимим земному зору, каже тим, хто входить: «Гаразд, рабе добрий і вірний. Увійди в радість Господа Твого».

Коли освячується храм, вже має бути зрозуміло, що він є земним небом. Архієрей, несучи в руках святі мощі, підходить у день освячення до закритих врат церкви, промовляючи: «Піднесіться, двері одвічні, й увійде Цар Слави!» (Пс. 23, 7). Служителі крізь закриті врата запитують: «Хто цей Цар Слави?» (Пс. 23, 8) — на що чують відповідь святителя: «Господь сил, Він — Цар Слави» (Пс. 23, 10). Тоді двері прочиняться, і святитель входить досередини, щоб молитвою, і помазанням мира, і наступним богослужінням перетворити земну споруду у мешкання Того, Хто не вміщує небо й небеса небес. Але те звершується раз у житті. Великдень натомість радує людську душу щорічно, даючи входженням до храму після хресного ходу передчути майбутнє входження до самого Неба.

 

Хресний хід Великої П’ятниці супроводжують сльози. Вони скупі, і люди ховають їх, опускаючи обличчя і відвертаючись від чужих поглядів. Хресний хід великодньої ночі дає сльозам рясно литися, а людям не соромитися їх плину. Це — радісне життя душі, це солона волога, що очищує душу від усякого бруду. Це — радостетворна купіль, і той не знає радості, хто у Великдень не лив сліз, а в дні Страстей не стримував ридань.

І Світлий тиждень весь у русі, весь у співі, у радінні, котре неможливо стримати, та й не можна стримувати.

И Евхаристия, как вечный полдень, длится —
Все причащаются, играют и поют,
И на виду у всех божественный сосуд
Неисчерпаемым веселием струится.
(Мандельштам О. «Вот дароносица, как солнце золотое»)

І щодня після служби треба виходити на вулицю, високо піднявши хрести й хоругви, щоб із переможним співом, під дзвін у всі дзвони сколихнути пасхальним каноном Іоанна Дамаскіна весняне повітря і окропити святою водою сяючі обличчя парафіян.

Церква мила Христу, як Наречена. Їй каже Він: «Гарна ти, Моя люба... принадна, як Єрусалим, грізна, як війська з прапорами» (див. Пісн. 6, 4).

 

Церква красива й ніжна, і «очі в неї, неначе в голубки, під кучерями її» (див. Пісн. 4, 1), але вона ж і веде війну. Тому краса погляду і меч у руках поєднуються в її образі так, як поєднуються краса і меч на картинах, що зображують Юдиф з головою Олоферна.

Стосовно Церкви це не земний меч. «Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога» (2 Кор. 10, 4-5).

Церква живе. Вона живе і рухається. Вона рухається з молитвою, лякаючи своїх ворогів. Ось слова, що їх співав Мойсей під час переможної ходи; слова, що їх і ми співаємо, вкладаючи в них нове, євангельське значення: «Ти ведеш милістю Своєю народ, якого Ти визволив, — супроводжуєш силою Своєю у мешкання святині Своєї. Почули народи і тремтять: жах огорнув мешканців Филистимських. Хай нападе на них страх та жах; через велич рамена Твойого хай оніміють вони, мов камінь, аж доки перейде народ Твій, Господи, аж доки перейде народ, що Ти його набув» (Вих. 15, 14-16).