Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти, — застерігає в соборному посланні апостол Петр. Ми не повинні забувати про існування темних сил. З іншого боку, спасіння нашої душі не в тому, щоб перетворювати цю тему в дещо захоплююче і цікаве, в такий собі містичний трилер. І можливо, не варто було б торкатися зображення диявола в різних літературних творах, якби не три на те причини.

По-перше, ми часто не помічаємо ворожу присутність, і цьому сприяє сам дух зла, бо це йому вигідно. Нам корисно здогадуватися про диявольські витівки, і оскільки ми в більшості своїй не наближуємось до Господа, як святі, які повністю живуть молитвою, а підпираємося милицями світської культури, то і літературне зображення бісів може застерегти нас від спокус.

По-друге, у цій темі так кричуще домінує взагалі-то приємний Воланд з симпатичним Бегемотом, що варто згадати, що є ще інша література, в якій біси не «примус ремонтують».

Третя причина — така дуже поширена естетизація і романтизація гріха, особливо, зрозуміло, в питаннях почуттів: доброчинність, кажуть, нудна, а ми от зараз, притиснувши до грудей збірничок Цвєтаєвої, з мосту на гумці (насправді без неї) як бухнемось! Я знаю деяких чарівних дівчат, які улюбленими своїми сторінками з Булгакова називають політ Маргарити на мітлі: яка легкість!

Давайте перегортаємо кілька книг, де зустрічається ворог роду людського, і почнемо з «Фауста» Ґете. Це Мефістофель у Ґете говорить ті слова, які Булгаков зробив епіграфом до «Майстра і Маргарити»: «Я частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо». Але якщо контекст булгаковського роману провокує прийняти ці слова буквально, у самого Ґете не так. У діалозі з Мефістофелем (саме в цьому діалозі) Фауст згадує інші імена:

Чтобы узнать о вашем брате суть,
На имя следует взглянуть.
По специальности прозванье вам дается:

Дух злобы, демон лжи, коварства — как придется.

І вся історія Фауста і Маргарити якраз не залишає найменшої можливості бачити в Мефістофелі творця блага. Яке благо у спокусі Гретхен, у тому, що вона дала матері отруту (Мефістофель стверджував, що снодійне), вбила свою позашлюбну дитину, потрапила у в’язницю і була страчена, що через її падіння загинув на дуелі її брат Валентин?

У радянські часи, аналізуючи фінал трагедії, тлумачили, що Фауст знайшов щастя у творчій праці:

Я целый край создам обширный, новый,
И пусть мильоны здесь людей живут,
Всю жизнь, ввиду опасности суровой,

Надеясь лишь на свой свободный труд.

Цитуючи ці рядки, тихенько замовчували, що говорить це сліпий Фауст, який не бачить, що не місто перед ним твориться, а лемури (у Ґете це злі духи, які служать Мефістофелю) риють йому могилу.

Отже, диявол — батько брехні, і його слова про створення ним блага — обман. Це зрозуміло у Ґете, і також зрозуміло те, що диявол не жаліє тих, хто піддається йому, служить йому, вибирає його на життєвих роздоріжжях.

А ще гарна література допомагає звернути увагу на буденність та близькість гріха. У Федора Михайловича Достоєвського чорт приходить до Івана Карамазова у вигляді нахлібника середнього віку і навіть знущається над Іваном: «Воістину ти сердишся на мене за те, що я не прийшов до тебе в червоному сяйві, „з громом і блиском“, з обпаленими крилами, а прийшов в такому скромному вигляді. Я образив, по-перше, естетичні твої почуття. По-друге, твою гордість: як, мовляв, до такої великої людини зміг прийти такий вульгарний чорт? Ні, в тобі таки є ця романтична струнка...».

Цей «вульгарний чорт» Достоєвського повертає гріху його істинний вигляд та ціну: не симфонію великої та непереможної пристрасті пропонує біс, скажімо, перелюбнику, а паскудство. А що стосується Івана Карамазова, то він ніби і не провокував Смердякова вбити батька: він просто перебував у стані якоїсь недодуманості, недовідповідальності. А хто ж хотів поганого, та ще такого?

Про цю вбогість і, водночас, небезпечну близькість гріха примушує поміркувати і Клайв Степлз Льюїс у «Листах Баламута» і в доповненні до «Листів», яке називається «Баламут пропонує тост». Льюїс розповідає нам про те, як і чим ми спокушаємось, у формі листів-настанов старого чорта молодому племіннику. А наприкінці старий чорт виголошує промову на випускному балі в школі нечисті. Ось цитата з його промови: «Що ж ми спостерігаємо зараз? Ось ми їли мера з хабарями. Не знаю, як ви, а я особисто не знайшов тієї звірячої пристрасної жадоби, яка надає такого смаку діячам минулого століття. Я переконаний, що це — дрібна людинка, яка невдало жартувала, коли брала хабаря, і по-дурному висміювала нечесність, коли говорила промови, і тихо сповзала сюди до нас, сама того не помічаючи, — просто тому, що «всі беруть». Були тут і тушені перелюбники. Ні, скажіть мені, де в цій теплій тюрі гаряча, бурхлива пристрасть? На мій смак, дурні без статі, яких занесло в чуже ліжко, — реклами надивились, боялися старомодності, доводили комусь, що вони «нормальні», чи просто їм нічого було робити... «Як усі, так і я» — стає кредом, ідеалом. Прекрасно висловилась одна молода дівчина, яка зверталась нещодавно до Ворога (так льюїсовський чорт називає Господа): «Допоможи мені стати нормальною і сучасною». Нашими зусиллями це означає: «Допоможи мені стати розпусницею, споживачкою і дурепою!».

Льюїса, всі його книжки варто читати від початку до кінця. Звернусь, бодай, ще до одного горезвісного моменту в його «Листах Баламута». Старий чорт мріє коли-небудь зробити з людини «витвір вищого ґатунку — мега-матеріаліста». «Сподіваюсь, ми навчимося так розбавляти науку емоціями та міфами, що віра в нас (під зміненою назвою) пробереться та пустить коріння в них, тоді як душа людини залишиться закритою для віри у Ворога. Віра у „життєву силу“, культ сексу і психоаналіз можуть виявитися тут надзвичайно корисними». Льюїс писав свою книгу шістдесят років тому. Здається, маги-матеріалісти вже існують. Замість довго перераховувати приклади того, як люди, які не вірять у Бога, вірять у гороскопи, НЛО, контактерів тощо, хочеться сумно говорити за Честертоном: «З Гадаринської легенди ми вигнали тільки Христа; і біси, і свині — з нами».

В «Останньому бою» К. С. Льюїс чудово відобразив те, як біс реально приходить навіть тоді, коли його для залякування інших із користі викликають люди, що не вірять ні в Бога, ні в чорта, ні в вороння. Аби тільки покликали. Поширюючи сморід, холод і страх, в’ється і пливе над травою пташиноголове чотирируке страховисько Таш і незабаром поглинає тих, хто його викликав. «Ось що буває з тими, хто прикликає богів, у яких не вірить. Радості мало, якщо вони і насправді прийдуть».

Цікавий і повчальний роман Голдинга «Володар мух». У придуманій Голдингом ситуації через авіакатастрофу на безлюдний тропічний острів без єдиного дорослого потрапляють англійські хлопчики-підлітки. Ідилії не вийшло. Більша частина хлопчиків, озброївшись загостреними палицями, швидко проходить шлях від мисливців на диких свиней до вбивць. Тягнуться розмови про страшну присутність на острові якогось страхіття-звіра. Йому приносять жертву — голову вбитої свині залишають стирчати на палиці в лісі. Один із хлопчиків, Саймон, натикається на цю обліплену мухами голову. «Володар мух» — буквальний переклад слова Вельзевул, одного з імен диявола. І диявол говорить із Саймоном з обліпленої мухами голови: «Звір — це не щось таке, на що можна напасти і вбити! Я — частина тебе!..»

Найголовніше, що відкриває диявол Саймону, це те, що він живе і діє в нас, в людях. «Диявол, пануючи над грішником, намагається утримувати його в омані, переконуючи, що людина діє сама по собі», — говорить архімандрит Іоанн (Крестьянкін).

Цікаво, що у того ж Голдинга є роман «Шпиль», весь присвячений опису того, що в Православ’ї називається словом «облесність». Нечисті духи можуть приходити до незахищеної смиренням людини і у вигляді ангелів, спокушаючи її обманним і нищівним відчуттям, що вона обрана Богом. Дія роману Голдинга відбувається в середньовічній Англії. Священик Джослін наполягає на будівництві величезного готичного шпиля на старому соборі, який стоїть на трясовині без достатнього фундаменту і з пустотілими опорами. «Джосліновим божевіллям» називає цей проект його старий товариш і духівник; у спустошеному напівзруйнованому соборі припиняються богослужіння; смердить вода в розкопаній ямі під плитами; ламаються людські долі: головний майстер-каменяр хотів поїхати не тільки від абсурдного завдання, але й від гріха — своєї пристрасті, що спалахнула до дружини сторожа собору. Але Джослін наполягає на своєму. Він упевнений, що усім просто не вистачає віри. Він наполягає, тому що за спиною у нього під час молитви стоїть радісний ангел, який зігріває, і зміцнює, і веселить його. І коли все найгірше, гріховне, страшне, безглузде і непоправне вже сталося, ангел піднімає крила — і Джослін бачить роздвоєні копита.

Про облесливість, зрозуміло, слід читати у святителя Ігнатія (Брянчанинова), але і блискуче написаний текст Голдинга — образне зорове щеплення від спокус.

У романі Томаса Манна «Доктор Фаустус» до композитора Адріана Леверкюна приходить біс (його поява в кімнаті супроводжується холодом) і говорить: «Твоє життя має бути холодним, а тому не полюби!.. Холод душі твоєї має бути таким великим, що не дасть тобі зігрітися на вогнищі натхнення».

Холод увірвався в мистецтво ще в XIX столітті в свідомо декларованому естетизмі, відірваному від світла, добра і правди. А в XX столітті холод декадентства і модернізму — це ще квіточки в порівнянні з відвертим розламуванням світу в авангардизмі, сюрреалізмі, абсурді. Я не виголошую огульних вироків, а нагадую, що границя «талановито — не талановито» недостатня. Або ми в мистецтві, як і в усьому житті, шукаємо добра, правди, світла, тепла і любові, чи, інакше кажучи, Бога — або біс грає на нашому снобізмі і гордині, запрошуючи самостверджуватись і підноситися, розважаючись холодними поробками пекла.

Цікаво, що про пекло одне й те саме, підібравшись із різних боків, говорять православний Достоєвський і екзистенціаліст Сартр, який Бога не відає.

«Чим є пекло? — говорить в „Братах Карамазових“ старець Зосима. — Стражданням через те, що не можна вже любити».

А у Сартра є п’єса «Зачинені двері», в якій троє померлих потрапляють до пекла, і мука їхня в тому, що кожний готовий завдати сусідові біль, щоб забути про біль власний, який несуть спогади про здійснені злочини. І народжується знаменита фраза: «Пекло — це інші». Цю цитату із Сартра взяв у свій складний і цікавий вірш Сергій Сергійович Аверінцев. Він починається так:

«Другие — это ад»; так правду ада
Ад исповедал.

«Зовсім не будучи прихильником цього письменника, — пише Аверінцев у примітці, — я вважав, що в питанні про пекло його свідоцтво є достатньо авторитетним...»

Вся моя стаття — суперечка з романтизацією і поетизацією диявола, з романтизацією і поетизацією гріха. І те, що Воланд схвалює любов Майстра і Маргарити (двох перелюбників, між іншим) — велика брехня. В арсеналі бісів є хтивість, в арсеналі бісів є пристрасть, є мана, але любові в них просто немає. Роман Булгакова спокушає, бо талановито написаний. Цей роман — самовиправдання. Третя дружина Булгакова Олена Сергіївна, яка покинула заради Булгакова чоловіка і старшого сина, підписувала листи «Маргарита». Коли Булгаков заради наступної жінки залишав свою першу дружину, яка виходила його і від наркоманії, і від тифу, яка розділила його щасливу юність, і жахи громадянської війни, і важкі злидні в післяреволюційній Москві, він сказав їй: «Мене за тебе Бог покарає». Те, що автор християнської «Білої гвардії» так само талановито написав роман диявольський — страшний поворот у долі письменника. Далеко не всі (чистому все чисто) сприймають роман як попередження, не спокушаючись ним.

Хай оберігає нас Господь від талановитих і спокусливих приманок.