Фільм Андрія Тарковського «Соляріс» я дивилася не стільки за велінням серця, скільки для роботи. Перш ніж ця картина стала «моєю», я передивилася її п’ять разів. Під час одного з переглядів, немов грім серед ясного неба, прозвучала для мене фраза: «Сором — ось те почуття, що врятує людство». Ці слова примусили по-новому почути таке знайоме з дитинства слово — сором.

Часом мені здається, що ключ до правильного, рятівного розуміння поняття сорому втрачений ще в далекому дитинстві. «Як тобі не соромно?!« — ці слова багато хто з нас напевно не раз чув від вихователів у дитячому садку. Дивно, що соромітною вважалася переважно підвищена дитяча цікавість до статевих відмінностей товаришів. Інші витівки, часом значно небезпечніші, легше сходили з рук. Я не раз спостерігала, як наклепника називали «дитиною, якій можна довіряти», злодюжку — «підприємливою дитинкою», а дитяче лихослів’я викликало в дорослих лише сміх. Справжня підлість могла залишитися без уваги, але «непристойний» інтерес на повний голос оголошувався ганебним. Пам’ятаю, мені було щиро, по-дитячому невтямки, чого саме слід соромитися. Зате було дуже прикро і хотілося плакати через відчуття несправедливості й нерозуміння.

Тепер сором, як і доброчесність, усе більше вважається пережитком минулого. Колись учили «жити так, аби не було боляче й соромно…» — тепер дітей переконують, що головне в житті — знати, чого хочеш, і вміти досягти цього за будь-яку ціну. Сучасна система виховання, здається, зробила все можливе, щоб позбавити дитину почуття сорому — адже це «неприємно»! — замість того, щоб орієнтувати її на життя по совісті, аби не було чого соромитись.

Кіно дуже яскраво відображає філософію свого часу. Сьогодні особливо популярними є солодкаві американські мелодрами з хеппі-ендом. Про що вони? Про стосунки чоловіка й жінки, звісно. Сюжет передбачає обставини, котрі заважають, ускладнюють, перешкоджають. Цими «обставинами» можуть бути друзі, вороги, стихійні лиха. Усе менше сучасні картини відображають внутрішній світ героїв, їхні переживання щодо своїх учинків. Глядачеві поволі нав’язують думку про те, що причини всіх наших нещасть знаходяться десь поза нами. Драматичні двобої із совістю, описані класиками, давно не в моді. Якщо герой сучасного фільму десь і схибив, то під зворушливу музику нам покажуть, як йому жаль себе і який він самотній… Від чого, втім, він позбудеться за допомогою гучної вечірки або шопінгу. Словом, ні тобі злочину, ні тобі покарання.

Відчуття провини ми зазнаємо по відношенню до інших людей, а сором — це глибинне переживання власної гріховності. Сором обпалює і мучить, він не може зникнути разом зі слізьми про себе, коханого. Сором, навпаки, змушує рухатися вперед і повертатися назад, щоб виправити помилки, зменшити біль тієї людини, яку ти образив або скривдив. Сором дивовижно упокорює гордощі, примушуючи забути про себе як про головного героя мелодрами. Коли соромно, менше за все хочеться своїми ногами крутити земну кулю, це вже точно.

Трапляється, що совість викриває мене, але замість того, щоб відчути сором, я продовжую відстоювати свою «правду». Іноді тому, що розпалююсь, іноді — за звичкою «тримати марку», а буває, і зовсім без причини. І лише «після бійки» згадуються слова отця Сергія Ганьківського: «Коли б ми не приглушували, не затамовували ці уколи сорому звичним самовиправданням, мовляв, усі так роблять… і якби не знеболювали день у день свою хвору совість — дивись, і життя минуло б недаремно».

Якось у мене гостювала бабуся, яка пережила в дитинстві блокаду Ленінграда. Сидячи за столом, я звичним жестом змахнула на підлогу крихти хліба, і раптом зустрілася з нею поглядом… І одразу ж відчула жагучий сором — хотілося вибачитись, але гордість нашіптувала: «Вона не помітила, привиділося, не загострюй увагу»… І я почала, наче нічого не сталося, розповідати про свою роботу. Однак від себе не втечеш, і потім я ще довго міряла квартиру кроками, не знаходячи собі місця…

Сенс вкладеного в нас Богом почуття сорому не вичерпується «забороненою темою». Сором — це почуття, яке врятує людство, тому що, не даючи душі спокою, він примушує нас змінювати й оплакувати себе. Той самий отець Сергій пише: «Породжений совістю сором має дивовижну властивість: як гіркі ліки, він зцілює навіть застарілі гріховні виразки в душі людини, не дозволяючи їм проявлятися знову і знову». Саме сором і пам’ять про власну легкодухість примушували апостола Петра плакати при кожному співі півня. І Петро, й Іуда вчинили один і той самий, по суті, гріх зрадництва. Однак якщо Іуда був гордий і не зміг змиритися з власним падінням, то Петро прийняв свою неміч смиренно. І в цьому смиренні зрозумів, що лише Бог має силу його змінити.