Нещодавно довелося мені бути присутньою на спільних зборах педради і десятих класів із приводу учнів, які почали красти. У виступах десятикласників не було чистоплюйства у ставленні до товаришів. У виступах повторювалася думка про те, як легко здійснити гріх, учителів шокували слова: «Кожен міг би опинитися на їх місці». І я думала: «Які гарні діти! Юні максималісти. Вони, напевно, мають на увазі багато тих учинків проти совісті, які не караються законом і за які не можна вилетіти зі школи: малодушність, зрада друзів і коханих, безсердечність, хамство».
Подальший розвиток подій начисто розвіяв мої рожеві марення. Палкі оратори тягли нас у зручне каламутне болото безвідповідальності. Якщо згрішити легко, навіщо ж дорого платити? Така от вийшла логіка. Взагалі, на думку школярів, нічого страшного не відбулось.
І ця спроба скасувати чи розмазати поняття «гріх», мабуть, закономірна у світі, який рветься до комфорту і спокою, у сумнозвісному «споживацькому суспільстві», «цивілізації дозвілля».
Що веде нас до моральної ентропії? За допомогою яких пасток світ накидає на нас сіті? Ось деякі з них.
Я з великим інтересом прочитала в книзі психологів Ірини Медведєвої та Тетяни Шишової про те, що «в німецькій мові є точне і ємне слово "феррукт". Це і побутове слово, шо означає зміщення предметів понять, і одночасно психіатричний термін, аналог якого російською краще за все передає жаргонний вислів "здвиг по фазі".
Не можна безкарно для психіки жити у зміщених смислових поняттях. А зараз таке зміщення відбувається на всіх рівнях. І, може бути, невелике смислове зміщення набагато небезпечніше, ніж заміна на повну протилежність. Маленькі «здвигнення», по-перше, важко вловимі і погано піддаються вербалізації, а по-друге, вони ніби позбавлені ритмічної композиції: невеличкий крок уперед і одночасно півкроку наліво, трошки вниз і злегка вбік. Хаотичний «броунівський рух».
Мені хочеться навести деякі життєві приклади, які я сприймаю як «феррукт».
В потязі я вимушена була слухати розмову двох молодих чоловіків. Розмова була довгою і велася винятково про мобільні телефони різних марок, відеомагнітофони та інше, але мене взяв острах, коли вони перейшли до обговорення молочних продуктів, і один із них грунтовно, вагомо й урочисто розповів, як він сир якогось гарного сорту поливає йогуртом якогось гарного сорту, робить собі такий «мікс» — і їсть.
У цьому оповіданні не було азарту гурмана чи ненажери. Це розмовляв організм, в якому засвоювались якісні продукти.
Ні, я не очікую, що всі навколо мене будуть говорити винятково про служіння вітчизні або «о бурных днях Кавказа, о Шиллере, о славе, о любви». Але я цитувала не хворих бабусь, а молодих чоловіків.
А ось інший приклад. Школяра вивезли погуляти в лісі, а у його вухах — плеєр, перед очима — гра в мобільному. Чи не простіше було залишитись у під'їзді, панелі якого зафарбовані зеленою фарбою?
Розмова в школі.
Вчитель:
— Скільки в тебе на день тиші?
Учень:
— Тридцять хвилин.
— Де?
— У ванній.
Інший семикласник:
— А в мене і у ванній колонки.
Названа пірсингом металева бородавка на носі хіба перестає бути бородавкою від того, що блищить? Та й сам блиск біля носа породжує не найкращі асоціації.
Неймовірно популярним, таким, шо затьмарює багато інших, стало слово «комфортно». «Мені комфортно». «Мені некомфортно». «Людині має бути комфортно» і т. д. Куди поділося «затишно», «радісно», «тепло», «втішно»? Затишно, радісно, тепло, втішно може бути і на старій канапі, особливо, якщо дощ за вікном, або з другом за чаєм із щербатої, але улюбленої чашки. А для «комфортно» уявляєте, яка потрібна сантехніка?! А друг — зовсім не обов'язково. Комфорт включає в себе надлишок, розкіш, сите марнославство. Не випадково в ранній ліриці Пастернака є рядок: «...Где лжет и чадит, ухмыляясь, комфорт». Чому ж зараз саме це слово замінило «душевний спокій»?
В усіх перерахованих прикладах немає ніякого кричущого злодійства, але «здвиг по фазі» є, до того ж, саме такий, який допомагає оглухнути, коли йдеться про мораль. А звичка робить так, що цей самий «здвиг» перетворюється на норму. А в кого, власне, той «здвиг»? Чи не у Вас, люб'язний авторе?
І ще одне спостереження згадуваних психологів допомагає мені зодягнути у слово те, що безіменно мене душило. Сучасний світ намагається відмінити трагедію. Мені здається, що це пов'язано з технологічністю ставлення до життя. Якщо раніше технологія знала своє місце в промисловості, то тепер нам пропонують технологію здоров'я, щастя, гарного настрою і т. д. «А якщо немає трагічної глибини, трагічного простору, то й почуття, відповідно, мілішають і сплющуються. І безмежно страшне перестає бути безмежним. І вже ніби й не таке страшне».
Я знаю сімнадцятилітню дівчину, яка категорично не хоче спілкуватися зі своїм батьком, який зрадив (і зраджує) її. Вона пояснює це так: «Ображати його я не можу: я пам'ятаю, яким він був, а мою любов і прощення він сприймає як схвалення, як знак, що все в порядку і нічого особливого не сталось».
Я розумію, що ця дівчина намагається не дати сплющитися світові. (От уже воістину «век расшатался» або «время вывихнуло суставы», як любив говорити Шекспір устами Гамлета). Ця дівчина бореться проти тієї оманливої дійсності, в якій короля Ліра пошлють до психоаналітика, Тарас Бульба, зустрівшись на полі битви з новоявленим ляхом Андрієм, сяде з ним випивати та закусувати, а Едіп не стане з жахом виколювати собі очі, а опублікує пікантні подробиці свого життя в якомусь глянцевому журналі, якщо вже так сталося.
Вихолощування, розплющування життя, витравлювання з нього трагічної глибини страшне, оскільки перекриває шлях до покаяння. Навіщо глибоко і по-подвижницькому змінювати життя, позбавляти себе земних задоволень, якщо нічого страшного не трапилося?
Сучасні «хороші люди» не завжди знають те, що знали раніше навіть злодії. Ось монолог кривавого і зловісного Клавдія з Шекспіра:
Как человек с колеблюшейся целью,
Не знаю, что начать, и ничего
Не делаю. Когда бы кровью брата
Был весь покрыт я, разве и тогда
Омыть не в силах небо эти руки?
Мы молимся, чтоб Бог нам не дал пасть
Иль вызволил из глубины паденья.
Отчаиваться рано. Выше взор!
Я пал, чтоб встать. Какими же словами
Молиться тут? «Прости убийство мне»?
Нет, так нельзя. Я не вернул добычи.
При мне все то, зачем я убивал:
Моя корона, край и королева.
За что прошать того, кто тверд в грехе?
Клавдій знає те, чого ми часом не хочемо знати, те, що нам незручно і «некомфортно» знати. Ми лукаво хочемо віддатися не найкращим своїм схильностям і в той самий час зберегти гідність, забуваючи, що людина цілісна, і бути частково пюрядним ну ніяк неможливо.
Це чудово розтлумачує інший злодій із роману Достоєвського «Злочин і кара» Свидригайлов. Пам'ятаєте, як відбувається зустріч Свидригайлова і Раскольникова в трактирі? Раскольников із жахом виявляє, що Свидригайлов знає про те, що він убивця, оскільки підслухав його розмову із Сонечкою. Раскольников щиро обурений нечистотою підслуховування, на що Свидригайлов йому відповідає: «Що ви все охаєте та охаєте! А Шиллер у вас бентежиться щохвилинно. («Шиллер» у цьому випадку — поборник високих ідеалів. — І. Г.) А тепер от і біля дверей не підслуховуй. Якщо так, ідіть та й оголосіть по начальству, що ось, мовляв, так і так, стався зі мною такий казус: у теорії помилочка невеличка трапилась. Якщо ж переконані, що біля дверей не можна підслуховувати, а стареньких можна лущити чим трапиться, для свого задоволення, то їдьте кудись пошвидше в Америку! Біжіть, молодий чоловіче!»
Сонечка посилає Раскольникова донести на себе. «Тоді Бог знову тобі життя пошле», — каже вона.
І послав Господь життя Раскольникову. Не одразу, а на каторзі майже через рік «настало життя», «він воскрес, і він знав це, відчував усім оновленим єством своїм».
В розплющений комфортний маленький світ не увійде не тільки глибоке страждання, але і щастя справжнє не увійде. Людина сама вибирає між життям та існуванням, почуттям і мілкою підробкою під нього, думкою і стереотипами. Не варто слухати підказки, навіть якщо тобі підказує увесь натовп або, як здається, весь світ.
