«Загальне» чи «одиничне», «ідеальне» чи «реальне» є протиріччями лише в галузі абстрактної думки. Реальне життя здатне стирати протиріччя і переплавляти складне різноманіття у не менш складну єдність. «Хто я у Церкві? Ніхто — чи хтось?» Спробуємо про це поговорити.
Армія сильна не лише завдяки новітній техніці та мудрим стратегіям. Найміцніша і найнеобхідніша ланка армії — це рядовий, простий солдат, від хоробрості та воїнського уміння якого залежить боєздатність армії. Він може здаватися безликим, цей один із багатьох, чию могилу після кровопролитних боїв так і називають — могила невідомого солдата. Але він не безликий. Він — особистість, і її не приховають ні простенькі погони, ні стандартний формений одяг.
Розмова про армію нам потрібна як затравка. Від цієї теми перейти до розмови про Церкву найлегше. Починаючи з апостола Павла, який закликав християн до духовної битви та порівнював види духовної зброї зі зброєю римських солдат, і Климента Римського, який Церкву уподібнював до чітких та дисциплінованих бойових порядків, і до наших днів — про Церкву зручно говорити як про військо. І як сила армії в рядових, так сила Церкви в парафіянах. Їх багато, і знати всіх в обличчя неможливо. Наш обов’язок знати лише перших із народу Божого, обов’язок знати імена й обличчя предстоятелів. Але Бог, що вираховує число зорям, і кожній із них дає ймення (Пс. 146, 4), без сумніву, знає в обличчя та на ім’я усіх незліченних парафіян Своєї Церкви.
Без народу священик ніхто. Це генерал без армії, генерал, чиї лампаси, ордени і зірки на погонах виглядають як насмішка, коли нікому виконувати його накази. Священик — не монах, не самітник, і якщо він нікого не веде за собою, нічому нікого не навчає, не наставляє на молитву зібраних разом християн, то він безсилий і безплідний. Навіть літургію сам, без богомольців, він не може служити. Це той один, який у полі не воїн.
Але й парафіяни без священика теж ніхто. Це люди, схожі на тих, яких жалів Христос, люди, розсіяні, немов вівці без пастиря. Нікому хрестити та миропомазувати новонароджених, нікому наставляти вмираючих, нікому благословляти тих, хто бере шлюб, нікому клопотатися перед Богом і приносити Безкровну Жертву. Їм неодмінно треба зустрітися, священику і парафіянам, щоб стати самими собою, і в цьому віднаходженні себе знайти і сенс життя, і силу Христову.
Людина не здатна оцінити свій вклад у спільну справу. Дзеркало, в яке вона зазирає, майже завжди виявляється кривим. То вона вбачає в собі велетня, здатного на гігантські кроки та могутні дії, то здається самій собі блохою і всі свої дії схильна вважати блошиними. І те, і інше неправильно. І не ми будемо ставити собі оцінки на останньому екзамені. Безсумнівною істиною є те, що без малого не існує великого, і хоча «одна сніжинка — ще не сніг», окремо кожна сніжинка є необхідним мазком художника на полотні з зимовим пейзажем.
Які наші молитви? Нічого вогняного, нічого чудотворного. Але якщо ці краплини зібрати у пригорщу, то від спраги вже не помреш. Приходячи в храм «для себе», заради своїх потреб і зі своїми думками, ти ризикуєш нічого не отримати та ні з ким нічим не поділитися. Але приходячи в храм як на спільну справу, молячись за хворих, подорожуючих, за скорботних, стражденних, за владу та військо, ти можеш сміливо розраховувати на те, що інші згадають про тебе у своїх молитвах, і ти будеш помилуваний чужою любов’ю. Священик, щодня вислуховуючи людські скарги та прохання, може і повинен виносити їх парафіянам. «Сьогодні, — може сказати батюшка, — я прошу вас помолитися за Петра, чоловіка однієї з наших парафіянок, який дуже хворий та чекає на операцію». Про непутящих дітей, які хочуть втекти з дому, про вдале влаштування на роботу, про пологи, що почалися, і про сотні подібних нужд люди можуть дізнатися від священика для того, щоб на богослужінні молитися з ним за тих, хто потребує допомоги. «Рамено Господнє не ослабло, і рука Його не скоротшала, щоб не помагати», — так говорили пророки. Умолений одностайними проханнями людей, Господь у наші дні може творити те, що творив у дні давні. В одному з великих прокимнів ми говоримо слова із псалму: «Ти єси Бог, творяй чудеса», — а потім говоримо: «Сказав єси в людях силу Твою». Єдиний Чудотворець і сьогодні може в нас, людях, сказати, тобто проявити силу Свою, якщо тільки багато крапель зіллється у струмки і багато струмків зіллється у ріки молитовних прохань.
Я не хочу применшити окрему, таємну, особисту молитву людини. Цю розмову з уст в уста, насолода якої відома багатьом, не можна применшити. Але думається мені, що спосіб життя наших парафіян де в чому нагадує устав самітників. Шість днів на тиждень ці люди жили далеко одне від одного зі своїми питаннями, хворобами, зойками та зітханнями. Що хто їв, хто скільки спав, як хто молився — було таємницею їх і Бога. В недільний день вони збиралися до церкви, щоб помолитися разом, причаститися, потім розділити трапезу та, втішеними спілкуванням, повернутися на місце свого усамітнення. Так і ми шість днів вовтузимося, метушимося, грішимо, дратуємось. Потім приповзаємо на сповідь, каємось, причащаємось і знову розходимося до наступної неділі чи свята. Режим нашого ходіння до церкви формально схожий на самітницький. Але ж нам, хто живе в миру, цього дуже мало. Нам не можна жити для себе, лише раз на тиждень збираючись разом. Потрібно вчитися жити для інших, з іншими та заради інших, і навіть у спільних молитвах вникати в чужі нужди і просити за них у Бога.
У поле зору людей, які причащаються від однієї Чаші, повинні потрапляти і життєві нужди одне одного. Як наші молитви поодинці здебільшого є слабким шепотом, а зібрані разом перетворюються на чудову та повнозвучну Херувимську, так і наші копійки, кинуті в склянку самі по собі малі та мізерні, але зібрані разом, можуть бути достатніми для багатьох добрих справ. Священик окремо чи парафіянин окремо від інших може допомогти ближньому дуже обмежено. Сили та можливості множаться на сто, коли люди збираються разом заради спільної доброї справи. Будь-яка парафія в силах допомогти ліками, чи грішми на навчання дітям, або на сплату комунальних боргів комусь із парафіян у випадку гострої необхідності.
По суті, священику потрібно перетворити парафію на сім’ю, на органічну єдність людей, які моляться одне за одного та турбуються про нужди одне одного. «Кому допомогти?», «За кого помолитись?» — ці питання повинні постійно звучати у храмі серед парафіян. І життя, повірте, не дасть прожити жодного тижня без конкретної відповіді на таке питання.
Кожен із нас приходить до храму сам, у різний час, після різних життєвих подій. Хто від прочитаної книги, хто від душевного болю, хто за порадою друга, хто за руку з мамою. Спочатку церковне життя є для нас «особистою справою», маленькою таємницею, чимось дуже інтимним, чим поділишся не з кожним. Але це церковне життя в його таємному внутрішньоутробному стані. Воно зародкове. Воно вже є, але ще не дихає власними легенями. Лише тоді, коли парафія стане сім’єю, священик — батьком, а недільна літургія — головною подією тижня, можна буде говорити про нашу церковність як про народжену дитину.
Нам доведеться розширити своє серце та увібрати в нього нужди багатьох людей. Нам доведеться стати братом і сестрою для десятків братів і сестер, що стоять поряд, та тисяч братів і сестер, яких ми не бачимо, але які складають завдяки Церкві одну родину. Нам доведеться заслужити та отримати високе ім’я — парафіянин. Воно не таке просте і неважливе. Воно таке ж славне, як звання гвардії рядового у міцного чолов’яги, що пройшов усю війну і дзвенить на ходу дюжиною медалей.
О другом знакомом подумала - тоже не надо ему - он сам человек внимательный, коммуникабельный, храм не большой, всех замечает, привечает... Почему же у меня такое желание появилось?
Сама воцерковляясь ходила на беседы при соборе (беседы были интересными, постоянные слушатели - около 100 человек, в основном из собора, общались, конечно, между собой до и после бесед, есть и приятели, и близкие друзья с этого времени. Тогда почему такое желание? На форуме часто спрашивают: "как подружиться с другими верующими?" Всегда отвечаю - через общее дело. Любое - беседы, поездки, уборка в храме, и пр. И через общительность и приветливость с рядом стоящими на службе.