Листопад, здавалося б, один з найневиразніших місяців. Якщо врахувати, що справжній золотий листопад належить жовтню, а перший сніг ― грудню, то що залишається листопаду, окрім сірих дощів, ранніх вечорів і затхлого, вогкого, ще не звичного холоду? Але, можливо, саме в листопаді, позбавленому прикрас та різнобарвних блискіток, ми можемо відчути красу, якій необов’язково бути красивою, достеменність, яка не наполягає на своїй винятковості. Листопад ― як дзеркало, в яке ти вдивляєшся рано-вранці, і в ньому ― на відміну від віддзеркалень у вітринах і в автомобільних дзеркалах, які багаторазово проектуються ― бачиш лише себе, яким ти залишаєшся із собою наодинці. Якщо і є час, сприятливий для самотності та роздумів, це саме дні листопада, з їхніми чистими лініями дерев і сухими стеблинами трави. Відкинувши все зайве, часто виявляєш, що саме так вчишся бачити вертикальний вимір власної долі, до цього схований у горизонтальній площині подій. І в цьому сенсі листопад співзвучний пошуку та подорожі, яка завжди залишається з тобою.

…Еллі вирушила за здійсненням бажань до Смарагдового міста стежкою із жовтої цегли. Можливо, вона просто йшла дорогою, усипаною опалим жовтим листям.