Чудне слово — «нормально». Воно має рідкісну властивість щоразу означати щось інше. Особливо якщо це відповідь на найбанальніше у світі запитання.

Коли говориш його рідним…

Ти даруєш його, неначе цукерку дитині. Або ж жбурляєш, немов собаці кістку. Але ж це коли ти підліток або псих. В решті випадків — цукерка. Наскільки б «нормально» тобі не було — рідні в тебе одні. Їх треба берегти. Зайві хвилювання їм ні до чого. Та вони ж і так упевнені, що в тебе все гаразд. Ти ж розумник, завжди таким був! Твоє «нормально»-то необхідний пароль. Остання риса їхньої впевненості. Звісно, ти не підведеш. У тебе завжди все нормально.

Коли кажеш його другу…

Це своєрідний ритуал. Він розуміє. Уважно дивиться тобі в очі й не дуже вірить. Надто добре тебе знає. Ось зараз він запитає… ні. Не зараз. Він поспішає, вже запізнюється… Він обов’язково запитає, вислухає, у вас буде ще довга, некваплива розмова. Наступного разу. Ти бачиш в його очах твердий намір запитати наступного разу — й заганяєш відповідь кудись подалі й поглибше. Нормально.

Коли говориш його Тій Самій Людині…

Воно звучить немов знущання. Як плювок. Втім, так само, як і запитання Тієї Самої Людини. Що ти хочеш почути зараз, якщо досі нічого не почув? А може, саме це? Все нормально.

Коли промовляєш його собі…

Це значить, ти вже сказав його рідним, другу й Тій Самій Людині. Можна зупинитися, нічого не робити й не думати. Або думати справжніми думками. Тому — в мене все нормально… Все нормально… Все нормально…

Коли говориш його Богові…

А ти не кажеш його Богові. Ти розумієш — невідомо, чому та як, але розумієш — що тут це слово нічого не значить. Тут не потрібна твоя «норма». Лише твоя правда. І тобі дуже кортить… дуже кортить знайти цю правду в собі. Й відкрити її — Іншому. Проте ти надто звик відповідати «нормально». Й швидше за все, ти нічого не відповіси. Зробиш вигляд, що не розчув питанн