Земля кругла, а тому всі дороги кільцеві, вони замкнені на свій початок. Ми починаємо наш шлях за горизонт у передчутті нового, а знаходимо лише звичне, але оновлене й підсилене розлукою відчуття ― відчуття Батьківщини й дому. І поки наш шлях туди, за горизонт, не привів нас додому, його не завершено, і не буде спокою тому, хто йде, аж доки не простягнеться над ним склепіння рідного неба. Не вдома ми завжди в дорозі, ми весь час пасажири нашої неспокійної допитливості й непозбутньої ностальгії... Цього разу мій шлях додому проліг через північні широти ― через далеку Норвегію.
На північ
До Норвегії я їхав підготовленим, щоправда, дещо несподіваним чином. У березні в Києві відбувся концерт Яна Гуннара Хоффа, норвезького джазиста, який об’єднав свої творчі зусилля з американським гітаристом Майком Стерном. Нічого не можу сказати про музику Хоффа або імпровізаторський талант Стерна ― лише про свої відчуття. Уже деякий час я помічав, що кожен день починається і проходить однаково: думки біжать по одному й тому ж звичному колу, що складається зі стомливо-знайомих проблем і турбот. Немов тяжкі вагонетки, біжать вони по цьому колу, стукотять і гуркочуть, цей стукіт став звичним, але залишився помітним. Стук-стук, стук-стук, від однієї знайомої проблеми до іншої, і все спочатку, і навіть уві сні я бачив ці маленькі залізні вагонетки, пофарбовані вохрою, обсипані вугільним пилом... Стриманий, неамериканський джаз норвежців уперше за цілий рік заглушив стукіт вагонеток; цілу годину мені здавалося, немов біжу я, майже не торкаючись землі, посипаною жовтим піском стежиною серед яскраво-зеленої трави з плюшевими плямами величезних жовтих квітів. Хоча видіння було якимось мультиплікаційним і нереальним ― там зовсім не було неба і сонячного світла, лише зелена трава і жовте ― пісок, квіти, ― у ньому не було нічого такого, що б лякало. Щаслива тиша панувала в моїй голові...
З цим відчуттям тиші, зеленої трави і жовтих квітів місяць по тому я вирушив до Норвегії. У перекладі з давньоскандинавської назва країни означає «шлях на північ». І справді ― з Києва, що вже умлівав від передчуття спеки, я потрапив на північ, але північ затишну й гостинну ― на яскраво-зелених, немов із мого джазового видіння, газонах під промінням жовтого сонця плавився напівпрозорий напівсніг-напівлід. Мабуть, квітень у Норвегії буває і суворим ― лише іноземці наївно походжали у плащах і піджаках, а місцеві жителі, нащадки вікінгів, що колись страхали Старий і Новий Світ, усі як один ― у в’язаних шапках з вухами до пояса і рукавицях.
Свої люди
Перша помітна відмінність більшості північних країн від південних сусідів ― у тому, що там дуже чисто. Там така всеохопна чистота, що доходить до стерильності, ― прозоре, «немовби кришталеве» повітря, скромна, але яскрава й наче вмита зелень, прозорі струмки, річки й моря ― усе це створює фізичне відчуття чистоти, яке обгортка не тротуарі не зіпсує. Норвегія в цьому сенсі не виняток ― стоячи на давній набережній Бергена, яка повністю ― з будиночками, дерев’яним тротуаром і 10-метровим культурним шаром ― перебуває під охороною ЮНЕСКО, я бачив дно бухти до найдрібнішого камінця. Опустив голову ― бачиш каміння на дні; підняв очі ― і кожну сосонку на крутих схилах, що з усіх боків стискає бухту, виразно, до гілочки, бачиш із набережної.
Про те, що в бухті досить глибоко, свідчили розміри військового корабля, який уночі пришвартовувався біля набережної (а від сосен на схилі гори він видавався іграшковим). Під прапором королівського військово-морського флоту Норвегії ніс вахту темношкірий матрос. «Афро-норвежець», ― політкоректно подумав я. Така ситуація характерна для Скандинавії в цілому: сьогодні вона буквально колонізована вихідцями з «третього світу».
Існує в Норвегії і українська колонія. Щоправда, норвезьких українців я бачив лише в Києві, біля посольства. У Норвегії вони живуть вже по 10-15 років, займаються сільським господарством, працюють санітарами, будівельниками, нафтовиками. Раз на рік повертаються на батьківщину ― продовжити візу. У Норвегії вони все ще не свої, а тут ― уже чужі, про українські справи розпитують: «а як у вас?», про Норвегію кажуть: «у нас». «Норвезький» фермер, кремезний дядько з-під Тернополя, а тепер ― з-під Бергена, з непідробним подивом розповідає: «Земля ― камінь. І дощ увесь час. А картопля ― отакенна (показує здоровенні кулаки, складені докупи). Полуниця, черешня ― отакі! (знову кулаки, але по одному) ― проте все несолодке». Мабуть, і йому дим вітчизни все ще здається солодшим за норвезьку полуницю, проте він уже міцно вріс у кам’янистий ґрунт півночі, пустив коріння. «Не повернеться», ― вирішив я. «Точно не повернеться», ― сказав я собі, коли фермер почав говорити, що заможні громадяни й чиновники фіордів зовсім позбавлені звичок і амбіцій, що властиві деяким нашим землякам, які обіймають посади вахтера й вище і які володіють «соткою» землі й більше. Потім з’ясувалося, що задумливість і небагатослівність фермера пояснювалися головним чином сильним сп’янінням. «А може, і повернеться», ― подумав я.
Не більше, ніж потрібно
Ця загальна риса північних націй ― їхня нечисленність і суворі умови життя навчили цінувати людське товариство й людське спілкування. Пам’ятаю, шведи вразили мене своєю щирою та емоційною зацікавленістю в новій людині. Італійці, наприклад, однаково бурхливо і щиро радіють усьому підряд ― дитина, квітка, к’янті, світлофор, протяг, пів на третю... Норвежці також досить відкриті й доброзичливі, лише дещо стриманіші за шведів. Загалом, норвежці мають гостріше переживати зустріч з новою людиною; шведів біля 9 мільйонів, а норвежців ― трохи більше 4. Таким незначним населенням вони багато в чому зобов’язані своєму історичному минулому і братерським скандинавським народам. Майже тисячу років норвежці вели безперервні міжусобні й загарбницькі війни; у найбільш тривалі й криваві вони втягувалися внаслідок троїстого союзу Данія—Швеція—Норвегія, який змушував країну брати участь у всіх походах її неспокійних партнерів по коаліції. У підсумку життя ставало все тяжчим, норвежці втратили державність і змогли відновити її лише в 1905 році. Навіть свою національну мову їм довелося відновлювати заново, оскільки довгий час офіційною і літературною мовою вважалася датська.
Нечисленні норвежці напрочуд роботящі. Достатньо було глянути на вулички Бергена, які просто висічені в камені, на дороги й тунелі, прокладені крізь товщу граніту, аби зрозуміти, що тут довелося добряче попрацювати (у Норвегії є навіть тунелі, прорізані всередині гір серпантином). Можливо, така непоступлива природа навчила їх з повагою ставитися до себе, тому міста дуже гармонійно вписуються в ландшафт і не простягають у всі боки щупальця звалищ і шлейфи диму. Людина взяла від природи рівно стільки простору, скільки необхідно й достатньо: коли автобус рухається прокладеною крізь граніт дорогою, до сірої скелі можна без зусиль дотягтися рукою, а на поворотах інстинкт змушує відсахнутися від вікна.
Візитівка
Завдяки теплому диханню Гольфстріму природа Норвегії несподівано багата для країни, третина території якої розташована за Полярним колом. Типовий для Скандинавії набір ― скелі, сосни, ручаї, озера й море ― тут доповнено квітами й деревами з більш південних широт. Деякі з них у квітні все ще не мали листя, але багато вже квітли, їхні тропічні пелюстки на тлі засніжених вершин і велетенських сосен виглядали по-справжньому екзотично... Несподівано мій споглядальний настрій був порушений гуркотом барабанів ― ціла група барабанщиків майстерно, віртуозно виконувала складну мелодію. Порушниками тиші виявилися хлопчаки років 7-8, в однакових червоних куртках, котрі просто на вулиці били у великі білі барабани, серйозно дивлячись один на одного...
На жаль, найзнаменитішу смугу ландшафту країни ― фіорди ― я бачив лише на листівках, у рекламних проспектах і трохи ― зі схилів гори Floien, найвищої точки Бергена. Довжина берегової лінії Норвегії, прийнята за пряму лінію, складає всього 2650 км (на 200 км менше берегової лінії України), проте з урахуванням фіордів, заток і 50 тисяч островів її протяжність сягає 56 тисяч км ― майже півтора екватора! Кажуть, це надзвичайно мальовничі 56 тисяч кілометрів (можливо, достатньо глянути на один фіорд, аби зрозуміти, якими є інші). А ще в Норвегії безліч водоспадів ― через гористий рельєф навіть струмки часом перетворюються на водоспади.
Про архітектуру країни можу робити висновок лише по Бергену ― першої столиці Норвегії. Не буду описувати характерні деталі, назв яких я не знаю, відзначу лише єдність архітектурних ансамблів. Найдавніша частина міста, прилегла до набережної Брюггена, складається з різного розміру, але вельми подібних між собою будиночків на кам’яному фундаменті, обшитих дошками нахлистом і пофарбованих в один колір (зазвичай ― блакитний, білий, вохряний), під череп’яними дахами. Є і зовсім крихітні хатинки на одну кімнату, є і триповерхові маєтки, але будь-який із них може слугувати ілюстрацією вислову «ось із таких будиночків зведений Брюгген». Трохи вище в гору ― дещо новіша забудова, і знову однаковість ― не одноманітність, а саме однаковість ансамблю. Кожен будинок індивідуальний, а всі разом вони ― справжній Берген. Найяскравішим контрастом такій забудові мені видається наш Дніпропетровськ, де «сталінки» і «хрущовки» сусідять із чимось абсолютно діккенсівським, із червоної закіптюженої цегли, а поруч ― мало не мазанки в оточенні чогось багатоповерхового та блискучого зі скла і сталі. Дивишся на цю жахливу еклектику ― і серце стискається: «Батьківщина!»
У Бергені безліч пам’ятників ― рибалкам, морякам, ученим, музикантам, дипломатам, історії Норвегії, правам людини. Пам’ятники виявили моє невігластво: я дивувався, чому всюди статуї, барельєфи, профілі та погруддя Ейнштейна. З’ясувалося, що це пам’ятники композитору Едварду Грігу, уродженцю Бергена, який написав тут майже всі свої твори і тут же похований. Вік живи ― вік учись. Найбільш масштабний пам’ятник давньої частини міста, набережна Брюгген, створена ще ганзейськими купцями, складається зі щільного ряду дерев’яних гостроверхих будинків червоного, жовтого й білого кольору, що стоять дещо навскоси. Цей зубчастий ряд червоно-біло-бежевих будинків міста Брюгген багато разів горів, остання масштабна пожежа сталася в 1955 році, так що від будівель ХІV-ХV століть лишилося небагато (окремі обгорілі дошки та кам’яні фундаменти). Тепер по стінах і дахах Брюггена звиваються труби системи пожежегасіння, немов дивовижний плющ, що квітне металевими трояндочками розпилювачів.
Після бенкету
Офіційно Норвегія ― країна лютеран. Королі «втовкмачували» християнство впертим і запеклим прихильникам Одина ціле століття. Лише втративши віру в неминучу долю, норвежці припинили напади, що наводили жах на близьких і далеких сусідів і зайнялися більш мирними справами. Давні храми Бергена ― із сірого каменю, скромної, навіть суворої архітектури, як то кажуть, без надмірностей. Їхня «німа» лаконічність якось неприємно гнітить, навіть затиснута в середньовічні вулички. Біля храмів ― могильні плити з напівстертими надписами, крокуси й тюльпани... На пагорбі над містом височить більш сучасний цегляно-червоний собор св. Іоанна (Johannes-Kirken), оточений парком, що переходить у Ботанічний сад. До собору ведуть стрімкі сходи; завдяки безмежжю вільного простору навколо ― зверху, знизу, праворуч і ліворуч ― здаля складається враження, наче храм висить у повітрі... А в магазинах Бергена, глянувши на ціни, я зрозумів, що норвежці ― безбожники!
Королівський палац Хокансхол не вражає розкошами, хоча король Хокан, який його спорудив, був одним із наймогутніших королів середньовічної Європи. Палац складається з однієї величезної зали ― для прийому гостей, для церемоній та виконання правосуддя. У скромності палацу ― данина практичності й данина часу, це не стільки палац, скільки фортеця. Найяскравіша деталь королівського палацу ― кам’яні барельєфи у вигляді людських голів, що розташовані по периметру. Жоден барельєф не повторюється. Король у норвежців справжній, і ставляться вони до нього з повагою. Для учасників конференції, в якій і я брав участь, за дозволом короля влаштували прийом у палаці. Нас пропустили до зали з накритими столами через маленькі бокові дверцята, до яких ми досить довго йшли вузьким коридором, що оперізує палац; центральний вхід до зали з окремим виходом на невеличку площу перед палацом ― лише для короля, пояснили нам. Простодушних громадян, котрі після бенкету спробували вийти через королівські двері, ловили за руки й наполегливо повторювали: лише для короля.
Проте головна принадність Норвегії чекала мене попереду ― вдома. Я наче оновив усі свої почуття, і Київ бачився мені таким світлим, чистим, радісним... Ось вона, цінність подорожей ― перетворення буденного в неповторне! Виявляється, шлях за горизонт ― це завжди шлях додому. Радість на початку шляху тому й буває, що ми нарешті тікаємо від своїх зледачілих почуттів і йдемо ― додому, до домівки, яку ми знову побачимо й відчуємо всією душею; і радість на початку цього шляху не порівнювана з повною, глибокою, новою радістю повернення... Вдома! Слава Богу!