Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Новий погляд на роман «Євгеній Онєгін»

Одного разу поет Арсеній Тарковський сказав: «Нема загадки важчої, складнішої за загадку Пушкіна... Багато що в Пушкіна — таємниця під сімома замками». Стаття, яку ми пропонуємо до вашої уваги — це спроба подолати стереотипи мислення, знайти причини, через які зміст роману «Євгеній Онєгін» залишається до кінця не розкритим. І, можливо, трохи наблизитися до розуміння замислу Олександра Сергійовича.


«Написав я прозою п’ять повістей, від яких Баратинський регоче й б’ється», — писав Пушкін у листі до Плетньова. Мова йде про «Повісті Бєлкіна», і можна здивуватися, чому раптом настільки смішними здалися для Баратинського «Заметіль», «Трунар», «Панянка-селянка», «Постріл» і навіть «Станційний наглядач». А просто Баратинський бачив те, чого не видно нам: це пародії на сучасні їм сентиментальні повісті. Хто їх знає тепер?

Вийшло щось подібне до того, якби, пародіюючи пластмасові ґудзики, Пушкін огранив діаманти. Ґудзики розгубилися — діаманти в Збройовій палаті.

І ще більшою мірою порівняння з діамантом годиться для роману «Євгеній Онєгін», котрий виграє набагато більше, ніж вісімдесятьма шістьма гранями. Але щоб камінь вигравав, його треба повертати в руках, підставляючи до світла, — книга повинна відкриватися читачам, а літературознавці повинні розкривати її сенс у світлі часу та вічності. А навіщо, власне, літературознавці «Онєгіну»? Може, просто повторити за Ахматовою:

И было сердцу ничего не надо,
Когда пила я этот жгучий зной...
«Онегина» воздушная громада,
Как облако, стояла надо мной.

Гарно. Але буває таке літературознавство, яке потрібне, яке так фокусує світло часу та вічності, як ти сам ніколи не зможеш.

Відносно недавно наш сучасник, пушкініст Валентин Семенович Непомнящий читав уголос по розділах «Онєгіна» і продовжував чудове читання розділу лекцією, кожна із яких — бенкет і свято. Й аудіоваріант, і відеоваріант цих лекцій, котрі пройшли як цикл передач на російському телеканалі «Культура», є в інтернеті. І якщо я зараз з любов’ю і вдячністю до автора беруся розповідати про своє враження, то роблю це тільки заради тих, кому зайнятість не дозволить заглибитися в багатогодинне слухання, і заради тих, хто прочитає, впізнає — і заглибиться. Тому що праця Валентина Семеновича — подія, а в літературознавстві події рідкість. Це той випадок, коли хочеться хапати знайомих за рукав зі словами: «А ви знаєте, що...»

Роман у віршах «Євгеній Онєгін» — проблемний роман. Тобто твір, за допомогою якого Пушкін вирішує життєво важливу для нього проблему сенсу життя, високих цінностей. Чи є вони? А якщо є, то які?

У київському музеї Пушкіна в першому залі не випадково стоїть мармуровий бюст Вольтера. У прорубане Петром Першим «вікно в Європу» ринуло багато чого, зокрема, французький скептицизм епохи Просвітництва.

У вісімнадцятому столітті у Франції стало модно не вірити в Бога. Пушкін, як і більшість його сучасників, — вольтеріанець ще з ліцейської пори. Тобто — прихильник Вольтера, який не те щоби зовсім атеїст, але він деїст, тобто людина, яка визнає, що колись світ був створений Богом — Він завів його, як годинник, а тепер світ «цокає», сам по собі, і люди в ньому можуть хазяйнувати самовладно. В результаті сам Пушкін буде писати, що в цю епоху все було принесене в жертву демонові сміху: взяті під сумнів й осміяні всі цінності: і Бог, і обов’язок, і високі почуття...

Моральність розумілась як певний суспільний договір. «Живи й жити давай іншим», — казала Катерина ІІ. Тобто моральність, совість — це не голос Божий в людині, а деякі правила, встановлені для того, щоб люди остаточно не зжерли один одного.

Пушкін починав як вольтеріанець, як атеїст, і страждав від цього душею. В «Онєгіні» він не пише заздалегідь відомих істин — він роздумує.

Пушкін інколи сам дуже схожий на Онєгіна. У Ленському він з доброю іронією відображає особисту юнацьку прекраснодушність. Тетяну він любить. Називає улюбленою героїнею неодноразово. До якого висновку приведуть поета його герої? Приступаючи до читання, ми цього не знаємо, як не знає цього сам Пушкін, котрий, за його словами, «даль свободного романа сквозь магический кристалл ещё неясно различал». Роман — геніальна імпровізація. Одного разу його цілком обґрунтовано порівняли з джазом.

Онєгін — людина, котра потрапила в систему помилкових цінностей, моди на скептичне, легке ставлення до життя. Він — споживач. Рими: «брегет» — «обед» — «котлет» — «балет» — «туалет» — малюють замкнуте, механічне коло його життя. Стосунки з жінками — коло задоволень. Він їх використовує так само, як шампанське, паштет чи балет. З його появою все помирає:

Всё хлопает. Онегин входит,
Идёт меж кресел по ногам,
Двойной лорнет скосясь наводит
На ложи незнакомых дам;
.......................
И молвил: «Всех пора на смену;
Балеты долго я терпел,
Но и Дидло мне надоел».

У часи Онєгіна прийнято було нічим не захоплюватися, над усім насміхатися — так само, як і сьогодні, до речі. Початок дев’ятнадцятого і початок двадцять першого століття в цьому надзвичайно схожі.

В Онєгіна були романи з заміжніми жінками не тому, що він був запеклим лиходієм серед ангелів, — так було прийнято у вищому світі. Так і сьогодні «прийнято» грішити, бравуючи гріхом. У прикладах можна захлинутися.

Чому ж ми говоримо, що Онєгін — хороша людина? Тому що від цього життя його здолала хандра. Нудно йому від метушні на балах, в театрах і ресторанах. Він занадто глибокий для таких цінностей. У нього інше коріння, у нього інший менталітет. Один з перекладачів «Онєгіна» на англійську «російська хандра» переклав як «російська душа». Цей же менталітет і в українців, і в білорусів — в усіх народів Русі, вихованих Православ’ям.

Проснётся за полдень, и снова
До утра жизнь его готова,
Однообразна и пестра.
И завтра то же, что вчера.

«А навіщо?» — звучить питання в серці російської людини.

Саме за цю хандру полюбив свого героя Пушкін. Іронія поета стосовно Онєгіна в першому розділі — це багато в чому іронія стосовно самого себе. Перший розділ — це портрет радше покоління, ніж індивідуальності. Індивідуальна риса героя, «різкий охолоджений розум», проявляється хіба що в тому, як нещадно чесно дивиться він на самого себе, їдучи до дядька заради спадку. Але, знову ж таки, в його час не соромно бути цинічним. У цьому навіть є демонстрація певної уявної переваги. Як, додамо, і в наші дні, коли все смішно й нічого не святе.

У другому розділі Онєгін так само сумує в селі, як він сумував у Петербурзі: «Равно зевал средь модных и старинных зал». Він нудьгує, але поважно, з симпатією ставиться до Ленського, сповненого романтичних кліше, мрій та захватів. І тут Онєгін виявляється навіть добрішим, ніж Пушкін. Ставлення Пушкіна до милого хлопчика Ленського тепле та сердечне. А ось його цінності, його вірші піддано нещадній іронії. «Он сердцем милый был невежда», — це більш м’яко в другому розділі, а в четвертому про Ленського: «Покоится в сердечной неге, как пьяный путник на ночлеге». Ні, Ленський не той, хто може бути альтернативою Онєгіну, його світосприйняттю.

Але ось в другому розділі раптом, здається, несподівано для самого автора, на сторінках роману з’являється Тетяна. Якщо Онєгіну все нудно, то Тетяна «любила на балконе предупреждать зари восход, когда на бледном небосклоне звёзд исчезает хоровод». І для неї це нітрохи не нудно. І вона дуже здивувалася б, якби дізналася думку Монтеня: «Хто бачив весну, літо, осінь та зиму, може померти, тому що нічого нового вже не побачить». Для неї новий кожен день. Навколо Тетяни вся таємнича світобудова, і ця таємниця прекрасна.

Лист Тетяни, за словами одного з літературознавців, «пропалює сторінку». Він саме про любов. Це не кокетсво, не запрошення до задоволень флірту. Це все життя, яке «пропалює сторінку».

Любов для Тетяни — шлях до шлюбу. Вона дивується, що няня не знала кохання, адже вона була заміжньою. «А як же ти вінчалась, няню?» — запитує вона, дівчинка, котра виросла на сентиментальних романах.

Тетяна не тільки бачить Онєгіна, якщо можна так сказати, кращим і благороднішим його варіантом. Вона з’єднує з ним найкраще в собі:

Ты говорил со мной в тиши,
Когда я бедным помогала
Или молитвой услаждала
Тоску волнуемой души?

І це не профанація молитви. Жінка думає, що Божий замисел про неї — сім’я. Сім’я — головне служіння її життя. В усякому разі, так мислить і відчуває не заторкнута ні вольтеріанством вісімнадцятого століття, ні емансипацією двадцятого століття «російська душею» Тетяна.

А Онєгін? Для нього шлюб — нудота. Він не живе категорією «служіння». Він живе категорією споживання. «Привыкнув — разлюблю тот час». Тут ще позначається його великий досвід стосунків з багатьма жінками: він розпорошився, розмінявся на багатьох. І коли перед ним стоїть саме кохання, Тетяна, він промовляє проповідь-сповідь, стверджуючи, що кохання, такого, яким покохала його Тетяна, — немає.

І Тетяна вбита. Вбита навіть не тим, що їй відмовлено у взаємності, а тим, що кохання немає. Вона це навряд чи збагнула розумом, але відчула. На думку Онєгіна, є фізіологія, потреба психіки, як у всій природі. Онєгін порівняв Тетяну з деревом:

Сменит не раз младая дева
Мечтами лёгкие мечты;
Так деревцо свои листы
Меняет с каждою весною.

Зустріч Тетяни з Онєгіним — зустріч живої людини з садовою статуєю. Онєгін закутий в непроникну броню егоїзму.

Онєгін ніколи й ні в чому не почуває себе винним. Він погодився їхати на іменини Тетяни. Приїхав і розізлився, що потрапив у натовп непотрібних йому гостей. Хто винен? Ленський, звичайно. Треба йому помститися. І він мстить. Мстить дрібно, вбого, жорстоко, залицяючись до Ольги, щоб «Ленського роздратувати», що йому, на жаль, вдалося.

Там же, на іменинах, він здійснює ще один вчинок, котрий в жодному разі не можна було здійснювати. Коли він підійшов до Тетяни, «погляд його був дивно ніжним». Він подає Тетяні хибні надії. Грати чужими почуттями недостойно. Але Онєгін живе своїми миттєвими бажаннями.

Убивство Ленського — абсурд егоїзму. Онєгін цього цілком щиро не хотів, але на виклик розсердився і прийняв його, вранці хотів спати, проспав і не встиг задуматися, що робить. Життя знову подібне до механізму, тільки до того ж ряду рим: «обед» — «балет» — «туалет» — тепер потрапляє «пистолет». Онєгін — тріска, яку несе потік її особистих дрібних бажань і небажань, рефлексів, як у звіра. «Он мог бы чувства обнаружить, а не щетиниться, как зверь».

Це та життєва позиція, про яку напише потім Достоєвський у «Людині з підпілля»: «Світові бути чи мені чаю не пити? Нехай світ провалиться, але щоб я чай пив».

Після дуелі Онєгін виїжджає, а Тетяна знайомиться з ним, розглядаючи його кімнату, читаючи його книги. Тетяна дивиться на портрет Байрона в його кабінеті, на фігурку Наполеона — все це замість ікон — читає і починає розуміти систему цінностей Онєгіна, розуміє, що Онєгін і вона — люди різних світів. Вона виховувалася в традиціях російської старовини, на романах, в яких «всегда наказан был порок, добру ж достойный был венок». А світ Онєгіна не викликає в неї поваги:

Что ж он? Ужели подражанье,
Ничтожный призрак, иль еще
Москвич в Гарольдовом плаще,
Чужих причуд истолкованье,
Слов модных полный лексикон?..
Уж не пародия ли он?

Вона так подумала, і саме тому стала байдужою до клопотів матері, котра везе її в Москву, щоб видати заміж. Їй усе одно, вона занадто глибоко поранена тим, що Онєгін, якого вона продовжує любити, — недостойна й чужа людина.

А тепер нам належить раз і назавжди покласти край міфу, породженому оперним лібрето «Онєгіна». Генерал, за якого вийшла заміж Тетяна, зовсім не старий. Він заслужив свою високу посаду в недавній війні з Наполеоном. Він «рідня і друг» Онєгіна. І якщо старший за нього, то не набагато: «с Онегиным он вспоминает проказы, шутки прежних лет». Про це варто нагадати тим, кому вже дуже хочеться не полюбити генерала, хоча справа зовсім не пов’язана з тим, поганий він чи хороший.

Онєгін закохується в Тетяну — світську даму, законодавицю залів, а Пушкін розкриває нам секрет її чарівності:

Она была не тороплива,
Не холодна, не говорлива,
Без взора наглого для всех,
Без притязаний на успех,
Без этих маленьких ужимок,
Без подражательных затей...
Всё тихо, просто было в ней.

Онєгін закоханий не на жарт, а Тетяна не відповідає: «в её лице лишь гнева след».

І Онєгін пише до неї листа. Лист цей — повна протилежність листу Тетяни. Лист Тетяни весь про нього — лист Онєгіна весь про себе. Тетяна бачить все найкраще в Онєгіні — Онєгін підозрює в ній усе найгірше: «Какому злобному веселью, быть может, повод подаю». Тетяна чекала, що їхні стосунки закінчаться, як у її романах, весіллям. Онєгін самими своїми зізнаннями штовхає її на зраду чоловікові.

Відчуваючи страшну прикрість, що нашкодив самому собі, він як і раніше не схильний серйозно обвинувачувати себе: «Несчастной жертвой Ленский пал...». Це як «впав»? Сам послизнувся, чи що? «Ото всего, что сердцу мило, тогда я сердце оторвал, чужой для всех...» Тобто головний страждальник і центр світобудови, як і раніше, він сам.

Але як хандра свідчить, що в ньому крім хибної системи цінностей є здорова душа, так в листі є дивне вираження справжнього кохання:

Я знаю, жребий мой измерен.
Но чтоб продлилась жизнь моя,
Я утром должен быть уверен,
Что с вами днём увижусь я.

А ще мені хочеться висловити припущення, що першого удару егоїзму Онєгіна вже все ж таки завдато. Цей удар — смерть Ленського, яка Онєгіна ще не перетворила, але вже не відпускає. Коли, запершись на всю зиму вдома, він страждає від кохання, перед його уявним поглядом постає не лише Тетяна. «И видит он: на талом снеге, как будто путник на ночлеге, недвижим юноша лежит, и слышит возглас: „Что ж, убит“».

Чи має рацію Тетяна, докоряючи Онєгіну в тому, що його кохання базується на марнославстві: дівчинкою в селі знехтував, а знатну даму закохався? Має. Але, можливо, його егоїзм буде остаточно переможений відповіддю Тетяни: «Я другому отдана, и буду век ему верна» .

Виявляється, є обов’язок, є вірність, є життя по совісті, а не тільки за примхами. Є любов, а не любові, які змінюються, як листя на дереві.

Пушкін залишає Онєгіна роздумувати й обирати, так же, як залишив він «в глибокій задумі» Вальсінгама в «Бенкеті під час чуми».

Можливо, саме тим, що не ступила з ним на похилу стежку, Тетяна рятує Онєгіна? В будь-якому разі, у проблемному романі перемогла Тетяна. Як писала Анна Андріївна Ахматова, «Чим закінчився „Онєгін“? — Тим, що Пушкін одружився». Якщо є кохання, вірність, обов’язок, якщо людина зобов’язана нести свій хрест, а не пурхати все життя — можна одружуватися.

Але проблема, порушена в «Онєгіні», не особиста — це проблема людини й людства, проблема Росії, а точніше, двох Росій: тої, що перейняла все те, що нахлинуло із Заходу, і тої, котра вбереглася й береже ідеали навіть не Росії, а Русі православної.

Розмах роману ширший, ніж особисте життя, і не випадково, оповівши в сьомому розділі всього лише про приїзд у Москву провінційної дівчини, Пушкін називає свою музу епічною: «О, ты, эпическая муза!»

Онєгін живе чуже життя, не російське, не своє. Західна культура стоїть на інтересах свого «я», на індивідуалізмі. Це не вираження ворожості, а констатація факту, визначення ментальності. Російській людині потрібен не миттєвий інтерес, а ідеал. У них — користь, задоволення, інтерес; у нас — ідеал. Через те в нас дороги погані, туалети й багато чого іншого. На Заході головне — як людина живе: досягла успіху — не досягла успіху, щаслива — не щаслива. У нас головне, як вона себе поводить: по совісті — не по совісті, по правді — не по правді.

Коли недавно померлому нашому сучасникові російському письменникові Олександрові Ісайовичу Солженицину пропонували радіти пострадянській свободі, він сумував: «Свободи багато — правди немає».

Руська людина, яка живе не заради правди, а заради своїх примх, — це невість що, лиходій, злочинець. На відміну від європейця, в неї не виходить чистеньке життя. «Руська людина без Бога погань», — писав Достоєвський. З великої висоти важко падати.

Русь, на відміну від західного світу, усвідомлює свою гріховність. «Я жити хочу, щоб мислити й страждати», — писав Пушкін. Людина, яка так говорить, відчуває, що ми живемо в пошкодженому гріхом світі, в якому головне — нести свій хрест, жити, роблячи не собі краще, а себе кращим.

Онєгін, наділений високим призначенням, — втікач, утікач від свого хреста, від найкращого в собі. Він шукав «вільність і спокій» — і не знайшов. А «Татьяна перед ним одна сидит спокойна и вольна».

Чому? Тому що вона живе по совісті.

Опублiковано: № 3 (45) Дата публiкацiї на сайтi: 03 June 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Новий погляд на роман «Євгеній Онєгін»

Новий погляд на роман «Євгеній Онєгін»

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
І Онєгін пише до неї листа. Лист цей — повна протилежність листу Тетяни. Лист Тетяни весь про нього — лист Онєгіна весь про себе. Тетяна бачить все найкраще в Онєгіні — Онєгін підозрює в ній усе найгірше: «Какому злобному веселью, быть может, повод подаю». Тетяна чекала, що їхні стосунки закінчаться, як у її романах, весіллям. Онєгін самими своїми зізнаннями штовхає її на зраду чоловікові.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 12 з 12
21:00 23.12.2011 | Ю.Г.
В целом согласна с Надеждой-да. Не подождать с замужеством было почти таким же актом отчаяния со стороны Татьяны, как самоубийство, и вообще представительница другой культуры, например, таитянка ужаснулась бы, читая о таком эпизоде ее ЗАМУЖНЕЙ жизни, как бездетный плач (около 2-х лет брака прошло, подчеркиваю) над письмом какого-то чужого гуляки - точно так же, как Ирина Гончаренко ужасается самоубийствам самураев. Культурологические расхождения. То и другое безжизненно.

Но, конечно, уже выйдя замуж, Татьяна поступила только так, как можно было. Что ей было делать - готовиться к побегу, как маленькая, неопытная Наташа Ростова? И, главное, с кем - с вертопрахом? У нее не было выбора. Так выживший самоубийца ходит на костылях.

Кто, опираясь на пушкинский контекст, выдумает, будто именно у этой женщины, с такими склонностями и таким темпераментом, было хоть какое-то искушение просто провести череду ночей с любовником, тот ничего не понимает в женской психофизиологии. Искушением могло быть разве что убежать с ним насовсем, навсегда. Но ей не надо было быть семи пядей во лбу, чтобы понять, что Онегин не лгал, когда говорил, что для постоянства не годится. Где тут возможность другого, не-Татьяниного выбора?

Юлия.
08:45 16.05.2011 | Жанна
Для Надежды-да.
Как тут не вспомнить цветаевские строки из очерка "Мой Пушкин":
" Да, да, девушки, признавайтесь - первые, и потом слушайте отповеди, и потом выходите замуж за почетных раненых, и потом слушайте признания и не
снисходите до них - и вы будете в тысячу раз счастливее нашей другой
героини, той, у которой от исполнения всех желаний ничего другого не
осталось, как лечь на рельсы".
20:45 28.10.2010 | dihri
"Западная культура стоит на интересах своего «я», на индивидуализме. Это не выражение враждебности, а констатация факта, определение ментальности. Русскому же человеку важен не сиюминутный интерес, а идеал. У них — польза, удовольствие, интерес; у нас — идеал. От того у нас плохи дороги, туалеты и многое другое. На Западе главное — как человек живёт: преуспел — не преуспел, счастлив — не счастлив. У нас главное, как он себя ведёт: по совести — не по совести, по правде — не по правде."
- замечательно написано!И вообще очень замечательная статья!Спасибо!
18:51 18.09.2010 | Ирина
Статья хорошая, но автор почему-то не указывает, что все идеи, а иногда и дословные цитаты заимствованы у Валентина Непомнящего.

Коментар:
Присмотритесь - об этом шестой абзац, который начинается словами "Относительно недавно наш современник, пушкинист Валентин Семёнович Непомнящий..."
Иеродиакон Савва

08:24 27.07.2010 | Светлана
Замечательная статья, все очень созвучно и моим мыслям - "Онегина" перечитала совсем недавно. Спасибо! Так и хочется это всем распечатать и раздать.
16:17 20.06.2010 | Елена
К Надежда-да.
"Онегина" написал Пушкин. И крест на Татьяну возложил он же, руководствуясь собственным (на тот момент) мировоззрением.
Что касается оценки тяжести креста, в т.ч. и Татьяны, то она видима настолько, насколько глубоко может зреть и ведать созерцающий извне, т.е. подобный нам с Вами. Мы не сердцевидцы и не сердцеведцы, да и милосердием не всегда можем утешиться. Есть еще аспекты: напр., временной - эпохи Пушкина. Победы нужны, но вечная ценность - спасение. Иначе получится так: будешь прав - спасен не будешь. Да, жизнь без любви - смерть. Но только без любви истинной. И совесть здесь не рудимент и не атавизм, а глас Божий в человеке, призыв Господа, который и есть сама любовь истинная. Вместе можно нести крест супружества, а "крест блуда" каждый "несет" сам, точнее, за грехи свои сам расплачивается, в том числе и потерей любви. Это вопрос только времени. Вряд ли Пушкин хотел, чтобы Татьяне подражали девицы, а уж тем более современные. Быть может, он хотел сказать, что есть в жизни ошибки, которые выправить сложно, но есть и долги, по которым отдать невозможно. Ангела Хранителя!
05:58 20.06.2010 | Надежда-да
И чем же Татьяна победила? Тем, что "но я другому отдана и буду век ему верна"?
Да, по совести. Но по-моему, она поспешила - жизнь без любви, или вне любви - медленная смерть для женщины (на мой взгляд). Да, будет развиваться её совесть, а сердце - до определенного предела. Потому как с самым лучшим мужем - насильео мил не будешь. На мой взгляд, для них обеих, с точки зрения развития в христианстве, было бы лучше, если бы она немного подожала, и соеденила свою жизнь с Онегиным. И не надо быть исскусственной светской девицей, чтобы быть замеченной возлюбленным. Несли бы крест вместе (и был бы он гораздо тяжелее...) Я не претендую на занание истины, но и не ставила бы Татьяну в пример.
18:34 09.06.2010 | Людмила
Спасибо за статью. Так хочется передать именно эту "русскость" своим внучкам живущим на Западе.
19:48 05.06.2010 | Виктор
Отрадно, что среди современных преподавателей есть здравомыслящие люди.
18:26 05.06.2010 | татьяна
Спаси Господи Вас за столь проникновенную и очень интересную статью! Как преподаватель русского языка и литературы, обязательно возьму себе ее на заметку!
10:43 04.06.2010 | Анна
Огромнейшее Вам спасибо за Ваш труд!
08:54 04.06.2010 | Ирина
Спаси Христос, голубушка! Замечательная статья!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: