Далеко не кожен із нас щасливий від своєї роботи. Одному його дії здаються безглуздими, незначними; іншого не помічає начальство; у третього біда з колективом; праця четвертого недостатньо оплачується. Іноді наша жага змін є справедливою, але...
Уміння подивитися із вдячністю на те, що маєш — це також дар. Про це — один із листів святителя Николая Сербського до його духовного чада.
Скаржишся на свою нудну роботу: вона набридла тобі. Всі інші професії здаються тобі кращими. Ти бентежишся і сумуєш, що не можеш знайти кращу роботу. Я довго розмірковував, перш ніж взятися за перо і відповісти тобі. Подумки я вживався у твоє становище й у твою роботу. Я уявляв себе на твоєму місці, у машинному відділенні, у гуркоті й шумі. Весь у поту й кіптяві, я вдивлявся в дорогу. За моєю спиною ціла маленька держава — старі, діти, батьки, князі, дипломати, чиновники, селяни, робітники, службовці. Всі вони, в силу обставин, у мимовільній «спорідненості», і всі залежать від мене, розмовляють між собою або сидять мовчки, у роздумах. Кожен подумки прагне до станції призначення, до тих, до кого їде. Але чи дістанеться він туди, залежить від мене, а я — тільки від Бога. Вони й не припускають, скільки від мене залежить, вони й не замислюються про мене, не знають мене. І це мене радує. Коли поїзд вирушив у дорогу, ніхто не прийшов подивитися на мене й познайомитися зі мною. Ні в кого не виникло питання: чи не божевільна ця людина? Не сліпа, не п’яна? Адже ми всі довірили цьому чоловіку своє життя! Він головна людина в цьому гримучому «місті», жителями якого ми на час стаємо. Нікому це не спало на думку, і це мене нескінченно тішить. Тішить те, що стільки людей без роздумів довірили мені своє життя, мені, невидимому, незнайомому, прихованому серед гуркітливих машин. І в радісному трепеті я прославляю Бога: «О Господи, великий і дивний! Слава Тобі, і дякую, що дав Ти мені життя і розум і таку важливу роботу! Дав Ти мені роботу, подібну до Твоєї, Боже. Бо й Ти, Господи мій, незнаний, прихований і невидимий, керуєш складом життя нашого Святим Своїм Духом. Ти машиніст всесвіту, так багато подорожніх і не замислюються про Тебе, не досліджують таємниці Твого буття, але з довірою входять у Твій потяг і їдуть, їдуть... І це, мабуть, радує Тебе, нескінченно радує. Ти знаєш місце, де даси відпочинок Своїм втомленим подорожнім, де нагодуєш їх, де кому належить зійти. Вони неясно уявляють собі кінцеву станцію Твого чудесного поїзда, але з довірою розсідаються, з довірою їдуть, з довірою виходять — з довірою до Тебе, невідомого, прихованого, невидимого. Тисячі й тисячі разів возвеличую Тебе, і славлю, і вклоняюся Тобі, всевидячий і всемогутній Творче мій і Водію мій. На Тебе одного уповаю у всіх випробуваннях моїх».
Друже мій молодий, яку ж кращу роботу хочеш? Хіба може бути робота, краща за твою? Апостол Петро ловив рибу, Павло робив намети. Замислись, наскільки твоя робота важливіша й вища, ніж їхні заняття. І вклонися Промислу, що довірив тобі саме таку роботу.
Від Бога тобі здоров’я і благословення.
