Апокрифи залишені за бортом рятівного церковного ковчега. Проте слово «апокриф» звучить принадно і чарівно. За ним ввижається якесь «таємне знання», приховане від багатьох і доступне обраним. Але, як правило, лише до знайомства з текстом. Читача, котрий любить Письмо, творіння святих отців, таке читання лиш розчарує. Як давні книги, так і сучасний апокрифічний «фольклор» виглядають убого і жалюгідно у променях євангельської правди, і контраст аж надто очевидний. Проте апокрифи живуть століттями, і фантазія авторів не вичерпується. Хто ж їсть нікчемну юшку забобонів за дверима розкішного бенкету віри? Куди ведуть апокрифи? Чи розкривають вони таємниці церковної історії — а чи заводять у нетрі релігійних фантазій?
Таємничі книги
Життя Церкви багатогранне, і ця багатогранність лише підкреслює її єдність у Христі. «Церква, — як казав К. Льюїс, — це єдність відмінностей». Кожен по-різному проявляє себе в Церкві, і в кожному по-різному проявляє себе благодать. Однак для всіх християн є дещо спільне. З одного боку, це нова радість, котра умиротворяє душу, а з іншого — несподіваний для самої ж людини спротив благодаті. У кожному з нас живе ізраїльтянин, що з єврейської перекладається як «богоборець». Переступивши поріг храму, він не може миттєво зі всім погодитись, кардинально змінитися й покаятись. Як казав мій друг, колишній баптистський активіст: «Духовність у християнстві стоїть на покаянні, але покаяння не ставить крапки, як навіяв нам Захід. Покаяння — це лише початок». Швидко може змінюватися лиш форма одягу і культурний простір навколо людини, але думки, почуття, бажання диктують свої «догмати».
Саме з цього бажання збагнути всі смисли і таємниці вчення Церкви народжуються апокрифи. Слово «апокриф» із грецької перекладається як «таємний, сокровенний». За ширмою цієї таємничості ховається певне винятково правильне, вичерпне розуміння істини. Така винятковість у древні часи, як правило, підтверджувалася авторитетом апостолів. Зазвичай саме їхніми іменами підписувалися апокрифічні твори, наприклад, «Євангеліє від Фоми» чи «Апокаліпсис Петра».
Нині безіменність — характерна риса для апокрифів. Іноді, щоб привабити увагу довірливого слухача, апокрифічні сказання іменуються переданнями Церкви, і ми чуємо: «Церква вчить...», «за переданням...» чи «моя бабуся, котра все життя ходила до церкви, казала...», — але якщо після цих слів ви не почули посилання на загальновизнаних авторитетів, то, швидше за все, ви чуєте фантазії на євангельську тему. «Не можна залишатися в Переданні, — пише знаменитий богослов В. Лосський, — зберігаючи як „отецьке передання“ усе те, що через звичку лестить „побожній чутливості“. Навпаки, саме підміняючи такого роду „переданнями“ Передання Духа Святого, Який живе у Церкві, понад усе ми ризикуємо опинитися врешті поза Тілом Христовим».
Передання чи апокриф?
Як же визначити тут, де справжнє Передання, а де бабські байки (1 Тим. 4, 7)? Критерій цей — верховенство Духа Святого, Котрий провадить нас до цілої правди (Ів. 16, 13 ). Але ж ті християни, котрі створюють і зберігають апокрифи, переконані, що саме ними й керує Дух Святий. Яскравий тому приклад у популярному нині апокрифі про загадкового старця Антонія: «Скільки разів хранителями істини виявлялися одиниці, у той час як вище священноначаліє — єретики?!» У Церкві існує певна культура поводження з Переданням, у ній завжди були авторитети, котрим вона довіряла висловлювати смисл Передання. Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий. Одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом (1 Кор. 12, 4, 8). У цьому сенсі Передання — це авторська думка про життя у Христі, і вона висловлюється конкретними авторитетними людьми з конкретного приводу, на конкретних Соборах чи в конкретних текстах. «Передання — це наступництво спілкування святих в історії», — писав отець Іоанн Мейєндорф. Це не мертве відлуння фантастичної древності, а вічна жива істина, котра висловлюється у нових змінюваних формах.
Аби зрозуміти, чи дослухаєтеся ви до справжньої істини, одного серця мало, потрібно ще й міркування — кому саме можна довіряти. Іншими словами, ви повинні почути ім’я авторитетного автора.
Світ мрій
Окрім зовнішніх відмінних ознак, апокрифи мають ще й внутрішні ознаки фальші. «Християнське вчення, — пише священномученик Тихон (Беллавін), — завжди було далеким від духу мрійливості. Тим воно й відрізняється від різних утопічних теорій, що чітко розрізняє ідеал і дійсність і, вказуючи людським пориванням кінцеву мету в ідеалі, ніколи не втрачає з поля зору й дійсність». Апокрифи завжди говорять про щось абстрактне, не придатне для повсякденності, зайве. Передання ж зосереджене перш за все на тому, що важливо для спасіння людини як тисячі років тому, так і вже тут і зараз, у дійсності, що нас оточує. Тобто, головною темою Передання є пристрасті й боротьба з ними. І якщо Передання розкриває глибини людського серця, то апокрифи, навпаки, ховають його зміст у тумані мрійливості.
Довіряючи апокрифам, людина знаходить альтернативу своєму внутрішньому спротиву благодаті. Тут знаходять своє втілення, швидше за все, звичайні людські пристрасті. Хоч і набувають вони часто-густо образу святині. Закриваючи очі на головний внутрішній зміст віри, апокрифи говорять про зовнішній, про те, що не є практичним і не зобов’язує нічого змінювати у своєму житті. «Живить тільки те, що перероблює тебе», — писав де Сент-Екзюпері. А апокрифи — це вигаданий безхмарний світ. У цю містерію мрій людина втікає від реальної справи, котра до снаги кожній людини, — від покаяння. Тому вони нічого не можуть розповісти про внутрішнє життя людини, про сокровенну молитву серця, що прагне Утішителя, Духа Святого.
Від Едему до Голгофи
Класичною ілюстрацією такого спотворення суті таїнства покаяння може послугувати древній апокриф, що розповідає про трискладове древо Хреста Господнього. Це захоплююча пригодницька повість про те, як дерево, котре виросло із трьох зерен, що омивалися слізьми Адама біля райських воріт, через тисячі років поневірянь грішною землею опинилося на Голгофі. Слухаючи подібні історії, я завжди ставлю собі одне й те ж запитання: «А який тут сенс? Невже Господь прийшов для того, аби стати одним із улюблених персонажів у фольклорі багатьох народів світу? Чи, можливо, тут взагалі не про Христа мова?» Втім, найдивніше — не зміст, а живучість цієї історії. Досі народ церковний досить часто і в багатьох парафіях переживає свято Воздвиження, перебуваючи радше під враженням від цієї повісті, аніж від змісту літургічних текстів, присвячених святу.
Здавалося б, на перший погляд, цілком безневинна цікавість, спричинена питанням походження древа Хреста Господнього, але вона розставляє зовсім інші акценти. Вона змушує шукати відповідей десь на стороні, оскільки ні Святе Письмо, ні святі отці не акцентують уваги на тих питаннях, котрі знаходять своє вирішення в апокрифах. У самому Письмі вона відводить погляд убік від природи Христа до породи древа Хреста, тобто від головного до дрібниць. Спробуйте змістити акценти в «Місячній сонаті» Бетховена, і це вже буде не Бетховен. «Християнство починається не з форми, а з внутрішнього змісту», — писав владика Іларіон (Троїцький). А тут нічого не говориться про головний зміст християнства, про інший хрест, на який Господь зійшов, за словом митрополита Антонія (Блюма), вже у день Свого Різдва. «Хрест — це смирення», — писав преподобний Єфрем Сирін. У Христовій смиренності зцілилась наша зіпсована природа, а не в дереві, просякнутому слізьми Адама.
Віра за зростом душі
Євангеліє нічого не каже нам про дитячі роки Христа. А ось апокрифічне «Євангеліє від Фоми» містить просто сенсаційні випадки з дитинства Спасителя. Не тільки у древні часи, а й сьогодні ви можете почути зворушливі історії про те, як Він ліпить пташечок, котрих змушує літати, а потім жорстоко мстить своїм однолітками, котрі підняли руку на Його «творіння». Ці тексти не мають жодного історичного підґрунтя і, як влучно відзначив знаменитий біблеїст Б. Мецгер, «нагадують греко-римські романи, в яких звичайні непристойності замінені повчаннями». У контексті апокрифа ці непристойності перетворюються на «святиню», тому що набувають образу Христа.
Таких же високих непристойностей сповнені практично всі апокрифічні сказання про потойбічний світ, хоч Церква так і не сформулювала чіткого вчення про цей предмет. Мало того, преподобний Єфрем Сирін стверджує, що Господь промислительно приховав це через гордість людини. Церква ніколи не виходила за рамки того, про що мовчав Христос. Вона, як художник, відводить у тінь другорядне для того, щоб виділити головне. Втім, яскраві апокрифічні трилери про потойбічне життя дуже популярні у церковному середовищі. У Древній Русі на цю тему існував популярний апокриф «Ходіння Богородиці по муках». Чи «Вознесіння Єноха» — про те, як Єнох був узятий на небо живцем і про його мандри небесними сферами. Однак ці сюжети не вичерпали себе й сьогодні. Існують сучасні аналоги таких переказів. Один із найгучніших — це фільм «Зустріч із вічністю». Такий собі раб Божий Андрій проведе вам цілий інструктаж про орієнтування на місцевості в потойбічному світі. А головною умовою проходження поневірянь у сучасних версіях цих апокрифів є відсутність ІПН і процедура покаяння перед царською сім’єю. Ключове блюзнірство цих речей, мені здається, у тому, що людина сама визначає, кого Богу любити, а кого посилати в пекло. Людина сама непомітно займає місце такого не зрозумілого їй Бога, Котрого сповідує Церква Христова.
Апокрифи — це не плід думки чи глибокого переживання, а, швидше за все, плід уяви. Людина сама вигадує собі віру, сама створює собі той образ Христа, котрий підходить їй якраз за зростом душі. В апокрифах зазвичай увесь внутрішній зміст християнства спрощується до примітивізму і спотворюється до невпізнанності.
Наприклад, дуже цікаву версію спасіння людства ви можете почути в багатьох храмах на Західній Україні у день Богоявлення. Адам домовляється з дияволом про розподіл влади між живими і мертвими. Праотець підписує кров’ю договір, а диявол ховає його в Йордані. А коли Господь хрестився в Йордані, то став саме на цей камінь і «стер рукописання гріхів». Та й усього тільки проблем було з первородним гріхом! У цьому сюжеті спасіння відбувається начебто поза людиною, поза її вибором, механічно. Людина гарячково шукає причини всіх своїх проблем і, відповідно, спосіб їх вирішення поза собою: просто потрібно опинитися у потрібному місці в потрібний час. Достоєвський називав цю лукаву звичку розуму «сладострастие безответственности».
У такій абсолютизації зовнішнього обряду полягає вся суть хибного релігійного досвіду. Тобто — коли спасіння відбувається автоматично через те, що я, наприклад, ходжу до церкви, даю милостиню, чи навіть сповідаюся і причащаюся. А значить, це повинно принести результат, незалежно від того, чи став я добрішим чи злішим від цього. «Без самозречення людина не здатна на віру, — стверджує святитель Ігнатій (Брянчанинов), — її упалий розум протиборствує вірі, зухвало вимагаючи звідомлення у Бога про його дії і доказів у істинах, котрі Він відкриває людині».
Церква без Христа?
Апокрифи, як віруси, дуже довго живуть у тілі Церкви. Незважаючи на те, що їх ніхто, окрім спеціалістів, не читає і не перекладає з грецької, старослов’янської чи латини. Просто ці фантазії притаманні природі людській. Втім, у самостійному погляді людини на небо все ж є багато світлого, доброго, правильного. Тому Церква не відкинула повністю апокрифічну творчість. Такі апокрифи не спотворювали євангельського світла, але й самі не були джерелом цього світла. Вони просто відображали у собі це світло.
Іноді ці замальовки Церква з вдячністю приймала і вплітала їх у канву свого Передання як художні поетичні витвори. При цьому Церква часто нехтувала достовірністю заради того, аби передати внутрішній духовний зміст. Ці сюжети самі по собі не висловлювали вчення Церкви, а лише доповнювали Його. «Церква уміє видобути з апокрифів те, що може зробити повними та проілюструвати події, про які мовчить Письмо, — пише В. Лосський, — але які Передання вважає достовірними». Таким чином, доповнення апокрифічного походження надають забарвлення літургічним текстам та іконографії деяких свят. Древні іконописці, наприклад, ніколи не зображали момент Воскресіння Христового. Адже це невимовна таємниця. Але сюжет ікони Сходження Христа в пекло взятий з апокрифічного «Євангелія від Никодима». І це, певна річ, не фотографічна констатація факту Воскресіння, а символічна картина самої суті подвигу Христа. Цей сюжет наче доповнив віру Церкви у те, що Він і духам, що в в’язниці були, зійшовши, звіщав (1 Пет. 3, 19).
Церква — це одкровення Христа в людині. І апокрифи тому відкидаються Церквою, що вони говорять про людину без Христа. Апокрифічний Христос є наче витратним матеріалом для зображення людських пристрастей. «Це схоже на те, — пише святитель Іриней Ліонський, — наче хтось би, розібравши мозаїчне зображення царя і переставивши камені, зробив зображення пса чи лисиці і сказав: ось те саме прекрасне царське зображення!» І якщо священна історія — це історія про те, як Бог відкривається людині, то в апокрифах людина відкриває для себе Бога сама. І іноді людина йде у правильному напрямку, але вона ще не знає, кому помолитися, щоб вийшли назустріч. Тому апокрифи — це зовсім інша історія, і явно не священна, тому що вона мовчить про Христа.