…Про конфлікти поколінь я знаю лише з книжок…

Років десять тому нам із Олегом Кривошиєю, лідером групи «Брати Карамазови», пощастило, милістю Божою, разом побувати на Святій Землі. Ми пішки обійшли весь Єрусалим, і в найзнаковіших місцях наш провідник, отець Ісаакій із Голосіївської пустині, діставав із кишені підрясника маленьке Євангеліє й читав...І стиралися межі часу і простору, і серед гамірного міста й східного базару оживали події двохтисячолітньої давнини. І серед усього дивовижного, що зберігають спогади про ту поїздку, мені запам’ятався незвичайний трофей Олега — листочок величезного галілейського кактуса, що ріс біля стін храму Дванадцяти Апостолів у Капернаумі. Тоді всі підсміювалися над Олегом. На диво, заморський листочок ожив і довго радував хазяїна спогадами про ту незабутню поїздку. Напевно, він один із нас вірив, що відірваний листок здатен пустити коріння. І ця по-дитячому чиста віра виправдала надії віруючого, навіть у малому. І для мене в цьому весь Олег: відкритий світові й людям, добродушний, по-хорошому авантюрний і дуже талановитий — музикант, поет, продюсер і, як ви вже знаєте, трохи селекціонер. Затишно влаштувавшись за чашкою чаю, ми довго сиділи, як давні друзі, у яких є що згадати. Зворушливе дитинство, безшабашну юність і одну на двох батьківщину — країну, якої більше немає на карті світу. І це ні добре, ні погано. Просто нема — і «...ни тропы, ни ключей, только дверь в навсегда...»

— «Народжений в СРСР» для тебе — це історичний факт чи самовідчуття?

Я народився весною в Дніпропетровську, спогади дитинства — це квітучі травневі дерева, молода мама, що сміється, трохи суворий тато й неймовірна краса навколо. Це рибалка з дідом, це бабусині казки перед сном, це дитсадок із першим триколісним велосипедом, це ігри у війнушку з пацанами і з дружбою, в якій здавалося, що все — назавжди. Це дівчинка, все в тому ж дитсадку, за яку чомусь хотілося по-геройському віддати життя в бою, це перший гребок по воді, коли не захлинаєшся, а вже пливеш! І... в усьому цьому — очікування невідомого й величезного життя попереду!

Для мене, коли я думаю про дитинство, оцей ряд спогадів завжди перед очима. І нічого більше. Я, звісно ж, як звичайна дитина, був відгороджений від чогось пов’язаного з державою і політикою. Я зовсім недавно дізнався від своєї мами, що, виявляється, під час мого дитинства були складнощі з продуктами. Ми ж у дитинстві не знаємо, звідки береться картопля або цукерка у тебе в кишені. У мене були чудові батьки, бабусі й дідусі. Дідусі, які повернулися з війни, мені мало чого розказували про неї. Але вони брали мене з собою на рибалку, розказували дивовижні речі про космос, про чудні далекі країни, де вони самі не були, але де ми обов’язково маємо побувати. Світ мого дитинства, в якому я жив, він прекрасний, і цей світ я не руйную і живу з ним у пам’яті й досі.

— Хлопчики твого покоління мріяли стати носіями героїчних професій: космонавтами, пожежниками, льотчиками. Ким ти хотів стати?

Протягом життя, з самого його початку є люди-маячки, люди-знаки, за сигналами яких ти йдеш. Звісно ж, це твої рідні, знайомі, з кола яких утворюються твої друзі. Також це люди, з якими ти не знайомий, але про яких дізнавався із книг чи телевізора, а пізніше — магнітофонних касет, наприклад. Я з’явився на світ наступного року після першого польоту людини в космос, і тому, звісно, як і в усіх хлопчиків того часу, в мене була мрія — авіація, космонавтика й обов’язково освоєння космосу, звісно ж, разом із Юрієм Гагаріним — першим космонавтом Землі. До речі, пізніше я закінчив університет за спеціальністю «інженер-механік безпілотних літальних космічних апаратів», так що, можливо, ще злітаємо! Про кумирів дитинства: це космонавти, мореплавці і, звісно ж, футболісти. Спочатку, поки жили в Дніпропетровську, з батьком ходили на «Дніпро», знав усіх гравців, дома — фотки команди, вирізки зі статтями з газет. Коли переїхали до Києва, то, звісно ж, «Динамо». У футбол і сам грав за місто. А перша трагедія, яку я відчув у дитинстві, була пов’язана з тим, що одного разу в маленькому телевізорі я побачив страшну картинку прощання із загиблим космонавтом. Це була загибель «Союзу-1» і космонавта Володимира Комарова. І я пам’ятаю, як плакали і рідні, й сусіди. А ще я пам’ятаю те відчуття порожнечі. Це було неймовірне горе, як ніби я та мої близькі втратили свого, рідного. Мої родичі тоді були всі ще живі, і я вперше відчув, що відійшов хтось із близьких. Таким тоді було моє відчуття країни, як сім’ї.

— Зараз модно, особливо у політиків, у спогадах про той час розповідати, як хтось був ізгоєм, тому що не хотів вступати до комсомолу, бути піонером, жовтенятком. У тебе була така історія?

Ні, в мене все зовсім звичайно складалося. І зрозуміло, що ці організації я не пов’язував із політикою. Я був жовтенятком, потім дуже хотів стати піонером — ігри в «Заграву», збори спортивні різні, багаття, все це було цікаво й притягувало. Коли приймали однолітків у піонери, ми з батьками з Дніпропетровська переїжджали в Київ, переїхали — а тут уже однокласників, більшу їх частину, прийняли, ну й мене потім уже з тими, хто залишився. У мене прекрасні спогади про ці роки — це ж дитинство! Зі школи я пішов після восьмого класу в спеціалізовану міську групу з футболу, середню освіту ми отримували в ПТУ, і все ніяк часу не вистачало, то тренування й збори, то ігри, тому в комсомол вступив не одразу. Але в той час для мене це вже була нудна спільнота! Потім була юність і дорослішання. Юність — це, передусім, заперечення, заперечення майже всього, що бачиш. Юність завжди революційно налаштована, і це нормально. Юність моя була повним запереченням того, що я бачив навколо, з пошуком «альтернативних джерел живлення та існування у відкритому космосі» — в усьому! Це пошук книжки, яку не в школі видають, а самвидавної, юність — це платівки з чорного ринку чи касети не з магазину, а десь підпільно записані. Юність — це бажання випити склянку портвейну таємно від батьків, це рок-н-рол, який теж був секретом і таємницею. І якщо дитинство для мене було частиною «Незнайки в Сонячному місті» — моєї улюбленої казки, то юність — це вже зовсім інша історія. Безбашенна, затята, революційна, босяцька. Історія, яка стрімко пронеслася по моєму життю і яку я зараз згадую з усмішкою. Все було: бійки, слизькі дахи будинків, ножі, затримання правоохоронцями й багато всякого й різного. Всього цього було через край, і зараз я дякую Господу, що залишився живим!

— Олегу, а яка музика, література формували твій смак, у тебе були кумири?

Серед музикантів першими, чиї записи я почув, були The Doors і Pink Floyd. А коли в мого найкращого друга дитинства Колі Корсунова з’явилися бобіни Висоцького, «Машины времени» й «Воскресения», в мене одразу ж з’явилася перша гітара. Мені дуже подобався Олексій Романов і група «Воскресение». Зараз це один із найближчих моїх друзів. А тоді я його плівочки з записами знаходив, переписував і співав, звісно ж. Для мене щастя величезне — дружити з цією людиною. Трохи пізніше половину неба для мене зайняв Юра Шевчук і «ДДТ», ми дуже здружилися! Журнали, якими я тоді зачитувався, — «Новый мир», «Иностранная литература». Книга, яка мене дуже вразила, — передрукований на якомусь апараті й виданий мені на три дні роман Михайла Опанасовича Булгакова «Майстер і Маргарита», після прочитання якого я одразу ж став шукати Біблію. І знайшов — не міг не знайти, це була для мене необхідність тоді. А улюблені книги з юності — це Пушкін і Гоголь, Булгаков і Достоєвський, трохи пізніше Сковорода й Бердяєв. Йосипа Бродського читав, по-моєму, завжди. Звичайні маячки для радянського юнака. А якщо говорити про кумирів, то всі вони лишилися в дитинстві.

— Але в якийсь момент ти зрозумів, що будеш музикантом. Що чи хто вплинув на твоє рішення?

Поки я слухав The Doors і Pink Floyd англійською мовою, мені й на думку не спадало, що я можу це робити. Це було божественно й космічно далеко. Але коли я почув «Воскресение», «Машину», Майка Науменка — мене зачепило те, що можна це робити рідною мовою, і захотілося робити цей рок! І далі вже були перші спроби створення рок-груп із хлопцями з двору. Гітара, каструлі замість барабанів — звичайні дворові музичні досліди того часу. А вже в університеті це були повноцінні групи, з апаратом і концертами для своїх. Я вчився в Дніпропетровському державному університеті на фізико-технічному факультеті, і там ми разом із другом Пашею Федосєєвим створили першу нашу рок-групу, писали свої пісні й навіть уже їздили по напівпідпільних концертах і студентських фестивалях. Потім повернувся до Києва, й одного разу в 1990 році нас запросили на фестиваль, який організовували люди з культової програми «Взгляд». Це була ТБ-програма, яку дивилася вся країна, і якщо тебе показали сьогодні в програмі «Взгляд», завтра ти ставав відомим мільйонам людей. Ти одразу потрапляв у цю обойму і, як барон Мюнхгаузен, незримо сідав у гармату й тут-таки потрапляв «на Місяць». От і ми тоді потрапили на такий фестиваль, де й познайомилися з «ДДТ».

— Правда, що саме Шевчук дав назву вашій групі?

«Братів Карамазових» придумав усе ж Федір Михайлович Достоєвський, а Юра дійсно запропонував нам так назватися. Повертаючись до «Взгляда», я хочу нагадати, що це був початок нової епохи в житті країни — ним закінчився час, коли на всю країну була одна газета «Правда» і ще кілька інших, один телеканал, одна радіостанція, а все інше — це були самвидави й розмови про життя на кухні. Тому, коли дозволили цим хлопцям вийти в прямий ефір і роздумувати на якісь теми, це було не просто круто, це було як політ Гагаріна в космос. Народ почав дізнаватись не лише про свої реально великі звершення, але й правду про революцію й ГУЛАГ, про голод і політичні репресії. Тому «Взгляд» став програмою культовою, оскільки з’явився вчасно й відкрив людям очі й душі на багато що. Як і рок-музика, рок, який був неймовірно крутим і затребуваним тоді. З тих же причин. А сьогодні... Я й сам граю його рідко, оскільки майже про все сказано й зіграно. А повторюватися доволі нудно. Хоча завжди чекаєш на нові слова і звуки, сподіваюсь, вони ще народяться!

— А що ти зараз думаєш про той час, про перебудову, про розвал Союзу — зараз, через двадцять п’ять років?

Це був час, який Віктор Цой назвав одним словом: «Перемен!», ну а політики по-своєму — перебудовою. І коли я через роки побачив студентів на Майдані, то згадав свою юність і свій час. Неприйняття навколишньої дійсності — це юнацька норма в кожному поколінні. Інша річ, що цим почуттям юних душ завжди маніпулюють досвідчені дорослі, але це вже про інше. Але я це почуття пережив повною мірою — коли «перемен требуют наши сердца». Я переживав процеси, якими жила тоді країна, з усім своїм юнацьким максималізмом. Я дуже бажав цих перемін, не розуміючи до кінця їх суті. Хотілося перебувати на вістрі подій, відображати це в творчості, добиватися ідеального на Землі. Ми з радістю стрибали на руїнах країни, іноді намагаючись вглядатися в майбутнє, якого не знали. Зараз я розумію, що ламати — не будувати. Я думаю, що мудріше тоді було не ламати, а змінювати. Еволюція — це завжди природне й живе. Будь-яка революція — це руйнування і смерть, і в будь-якій революції завжди в основі стирчить Ленін і подібні до нього чуваки, яких я ніколи не приймав і прийняти не можу. А в будь-якій еволюції — завжди трава зелена проростає навіть крізь асфальт, квітка росте, сонечко світить, люди нові народжуються в любові... Хоча, зрозуміло, і бур’янів росте багато завжди. Але ж завжди є здорове, плодоносне й те корисне, що людина може взяти для себе. Я, як і багато хто, розумію, що людей убивати не можна і руйнувати — це проти будь-якого смислу, але ж ми бачимо, що в усі часи революції творили одні, і часто з ідеальними помислами, а інші по їхніх спинах залазили у владу й продавали країну. Дуже схожу історію, яку я бачив у кінці 80-х і на початку 90-х, ми переживаємо й зараз, країну ламають точно так само, наживаючись на чужій біді.

— А тоді було відчуття, як у пісні твого друга Юрія Шевчука: «Ты вчера был хозяин империи, а теперь — сирота»?

Ну, це Юрій Юліанович із іронією, йому притаманною, співав! Я ніколи не відчував себе хазяїном імперії та не говорив від імені поколінь. Я завжди говорив від себе й максимум — від «нашої маленької зграї», невеликої кількості близьких мені людей. При цьому я завжди відчував себе частиною чогось більшого, незнаного. Здогадуюся, що це відчуття сакрального порядку, коли душа-християнка почуває себе малюсінькою частинкою величезного, безкрайнього Царства Господнього, яке не має кордонів земних, і імперія для душ там зовсім інша.

— Двадцяте століття можна розкласти мало не на п’ятирічки, таким насиченим і різним воно було. Було покоління тих, хто пережив крах Російської імперії і жахи Першої Світової, а потім — громадянської війни, були знайомі нам воєнне й післявоєнне покоління — шістдесятники, яскраве культурне явище. А ось твоє покоління — тих, хто народився в 1960-ті, пережив розвал СРСР — яка в нього особлива риса?

Відчуття причетності до великого народу для мене з дитинства було не штучним, не книжним. Батько мав величезну кількість друзів. Якщо в домі були мандарини, я знав, що в гості до нас приїхав татів друг із Грузії. Якісь якути до нас приїжджали з Півночі, молдавани з вином. Ми часто гостювали у друзів батьків. Із дитинства це для мене було цілком нормально — такий заміс різних народів і людей. У мене завжди було таке відчуття, що всі ми одна велика сім’я. І всі проблеми в сім’ї були спільними. Я не їздив на БАМ і не воював в Афганістані. Але в мене були друзі, які будували великі магістралі, а під час війни ми всім двором ховали хлопця на прізвисько Рижий, який загинув в Афгані. Так склалося, що наше дорослішання збіглось у часі з кінцем тієї країни, в якій ми народилися. Добре це чи погано — не знаю, але так склалося.

Чиєсь покоління перемогло у війні, чиєсь — підняло країну з руїн, у час мого покоління одна країна скінчилася, а почала народжуватися інша, але теж моя! І тому наше покоління буде відповідати вже за ту країну, яку ми знаємо сьогоднішньою Україною, за неї спитають наші діти й онуки. А за СРСР? Напевно, теж спитають, але меншою мірою. Я половину свого життя прожив в Україні Радянського Союзу, а ще півжиття — в незалежній Україні. Є що порівнювати. Завжди, у будь-якій країні, при будь-якому державному устрої, в будь-якому часі є і хороше, й погане, були та є великі люди, і, на жаль, були та є негідники. Завжди й усюди була несправедливість, і завжди була жага світла і правди, і людині завжди потрібно в першу чергу дивитися в себе, міняти спочатку саму себе. Треба намагатися жити по совісті, а це і просто, і важко.

— Скажи, а ти відчуваєш конфлікт поколінь? Покоління народжених в СРСР і покоління тих, хто з’явився на світ у 1990-х, вже на уламках зруйнованої імперії? Якщо так, то в чому він?

Я в 1987 році закінчив університет, потім за розподілом відпрацював три належних роки, і з тих пір моє життя пов’язане лише з творчістю. Може, якби я був банкіром, або поліцейським, або депутатом, мені була б зрозумілою якась ієрархія стосунків і конфлікт між поколіннями. А в моєму житті я знаю, що в кожному поколінні «...є люди близькі, є дальні, але всі рідні», як говорив Блаженніший Митрополит Володимир.

— Тобі легко спілкуватися зі своїми синами?

Легко. У нас багато спільного. Нам легко говорити на будь-які теми. У нас немає меж і визначень — хто старший за званням. І компанії у нас часто спільні. Всі ми з бородами, всі ходимо в кросівках і джинсах, читаємо одні й ті ж книги. І в цій історії — з різницею у віці — у нас немає конфлікту.

— А може, і немає ніякого конфлікту поколінь? Може, ми просто бурчимо по-старечому?

Моє покоління ще петляє по сьогоднішніх дорогах, і я ображу багато кого, якщо почну від імені покоління підбивати якісь підсумки. Що стосується особисто мене, наприклад, то я жодних конфліктів між людьми різного віку не переживав ніколи. Наприклад, у Самтредії під Кутаїсі я, коли був тридцятирічним, добу пив вино з дідусем Аміраном, якому тоді було сто чотири роки, і ми з радістю і взаємним інтересом говорили на різні теми, сміялись і сумували, і почували себе ровесниками. Мої сини та їхні друзі завжди разом із моїми друзями, а поки був живий мій батько, я завжди був у колі його друзів. Мені пощастило: про конфлікти поколінь я знаю тільки з книжок.

— Чим однозначно був поганий совок, так це масовим відходом від віри. Як у тебе в сім’ї складалося з релігійним вихованням?

Хрестили мене одразу після того, як забрали з пологового будинку. А про Бога мої перші спогади — з дому мого батька. Весь дім у його батьків був заставлений іконами, і я, звісно ж, розпитував про тих, кого на них зображено. Також мене дуже дивувало, що бабуся Іра, коли гостювала в нас, кожен ранок і вечір ставала на коліна й молилася. Я мовчав до пори до часу, й одного разу, коли її приїзд збігся із черговим польотом наших космонавтів і повідомленням про це у новинах, я не стримався і поєхидствував на цю тему: «Ну от, баб, наші злітали, а космос мертвий, там пусто, Бога нема...». Вона нічого мені не відповіла, подивилась, як на слабого, а мені соромно й по цей день. Потім уже, в юності, пам’ятаю, постійні статті в комсомольських газетах про бідолашних закодованих юнаків і дівчат, які ходять у церкву і все таке, при цьому я ходив з друзями кілька разів на Великдень, батьки щось там бурчали, але відпускали. Менти теж ніби як молодь не пропускали, але пройти можна було. Мене тоді це не сильно хвилювало. Так, ніби як є щось, але не про мене. Але вже думав, хто я, куди я, і хрестик натільний я носив, уже не пам’ятаю з яких днів. На Церкву я звернув увагу, коли в нас директором працював Саша Мироненко — це друга половина 1990-х. Ми їздили в його машині постійно, він заїжджав часто в Іонинський монастир, допомагав братії потроху, ну і я слідом за ним, але поки так — лише слідом, нічого серйозного. Зараз уже Саша Мироненко священик — отець Олександр, служить у селі недалеко від Чорнобиля, молодець який! Багато моїх друзів і товаришів ідуть за Господом. І душа радіє за них. Мій друг Стас Початуха, колись музикант нашої групи, сьогодні служить у Київському Свято-Пантелеймонівському монастирі дзвонарем. Років десять тому, у дуже важкий для мене час, він відкрив мені Іоанна Кассіана Римлянина, святителя Феофана Затворника, святителя Ігнатія Брянчанінова, які дали мені ліки для життя.

—Твої друзі-музиканти Шевчук, Кінчев, Бутусов, кумири мільйонів, заговорили про віру зі сцени. І це була проповідь, що мала величезний резонанс. У тебе було відчуття, що сцена — це твій громадянський амвон, і треба говорити про те, що тебе хвилює в першу чергу: про віру?

Багатьох своєю творчістю і прикладом до образу людського ведуть Юрій Шевчук, Костянтин Кінчев, В’ячеслав Бутусов, Петро Мамонов, які самі пережили багато всього й різного. Я набагато пізніше за них прийшов до віри, тому вони в цьому розумінні — люди для мене знакові. І те, що вони робили й роблять, для мільйонів їхніх прихильників — дієва проповідь. Я от у цьому році в липні, напередодні Дня Хрещення Русі, з хресною ходою по Києву пройшов. Сто тисяч народу! Душа так трепетала й веселилась! А люди йшли три тижні по всій Україні, з Почаївської та Святогорської святих лавр, спека — плюс тридцять. Я коли їх побачив, усіх обійняти хотів, до сліз — у них обличчя радістю Христовою світяться! Ідуть, моляться, за країну моляться, за мир, за любов між людьми. Там чоловік до мене підійшов, каже: «Я з Хмельницького, мій син до храму почав ходити після вашого з Шевчуком концерту* до Дня Хрещення Русі в 2008-му». Так що й ми, грішники, якщо діло хороше, не дарма хліб жуємо! (Сміється.)

* Концерт відбувся в рамках святкового туру «Братів Карамазових» і «ДДТ» по Україні до 1020-річчя хрещення Русі в 2008 році. — Ред.

— День Хрещення Русі був придуманий як усенародне свято от буквально тут*, у цій кімнаті, де ми зараз говоримо з тобою.

* Бесіда відбулася в Київському Свято-Покровському Голосіївському монастирі. — Ред.

Це було 14 серпня 2006 року. У той день я не збирався до храму, їхав на репетицію і якось спонтанно повернув у бік Голосіївського монастиря. Зайшов у монастир, зустрів настоятеля монастиря, отця Іса­акія, поговорили, і той, прощаючись, поздоровив мене з Днем Хрещення Русі. Я пам’ятав, як урочисто й потужно святкували тисячоліття Хрещення Русі в Києві в 1988 році, й тому запитав: «Як зараз святкуєте, отче?». — «Та ніяк», — відповів батюшка. Я був дуже здивований, і, йдучи, сказав: «Добре було б такий день святкувати...» Через кілька днів ми з батюшкою знову повернулись до цієї розмови. В Голосіївському монастирі у його настоятеля архімандрита Ісаакія тоді збиралися ми — хороші знайомі та друзі: Юра Молчанов, Олексій Омельяненко, Василь Горбаль, Володя Рябіка, Влад Ряшин, Вадим Романенко. Ми почали говорити й готувати проект із зародження нової традиції — щорічного святкування Дня Хрещення Русі. Звернулися до церковного начальства за благословенням. Блаженніший Митрополит Володимир благословив наше починання, і вже у 2007 році в День Хрещення Русі вперше в наш час було проведено святковий молебен і хресну ходу від Києво-Печерської лаври до Дніпра, де було освячене місце, а пізніше побудована церква на честь цієї великої дати. Біля стін лаври на Співочому полі було проведено великий святковий концерт, який відкрив своїм вітанням і благословенням Блаженніший Митрополит Володимир, і в якому брали участь лаврський хор, Ніно Катамадзе і її група, Юрій Шевчук і «ДДТ», «Брати Карамазови». На сцену піднімалися богослови й історики, що розповідали публіці про час, смисл і значення київського, дніпровського Хрещення Русі. Відсвяткувати тоді зібралося більше сімдесяти тисяч людей, багато молоді. Вийшло! В тому ж році із Владом Ряшиним, Валерієм Бабичем і компанією «Стар Медіа» ми зняли анімаційний фільм «Сказання про Хрещення Русі». З тих пір це свято відзначається щорічно на всій канонічній території нашої Православної Церкви.

— У цьому році й на День Хрещення Русі, й на хресну ходу намагались навішати політичних ярликів, не пускали мирну ходу у великі міста. Твої відчуття від того, що відбулося?

Цей рік був дуже складним, трагічним. Саме тому не треба було ніяких святкових концертів і пишних святкувань. Ллється кров, і тому така важлива молитва Господу, молитва кожного й усього народу. Хресна хода, яка пройшла з благословення Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Онуфрія по всій країні, — молитовна хода народу за мир — це якраз те, без чого сьогодні не можна. Це й стало смисловим наповненням святкування великої події в цьому році. Я йшов із хресною ходою, і це така радість! Знаєш, із чим можна порівняти? З тим, коли священик уперше за великодньою всеношною, стоячи перед храмом, виголошує: «Христос воскрес!». І в душі після цих слів з’являється така радість неземна — «Воістину воскрес!». Ця радість покаяння, благодать прощення й любові була між людьми у святкуванні Дня Хрещення Русі в цьому році, і здавалося, Сам Господь ішов з людьми вулицями Києва. Я бажаю собі й усім любові до Бога й людей, знайомих і незнайомих, любові завжди!

Бесіду вела Надія Стешенко-Григор’єва

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 13 January 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
…Про конфлікти поколінь я знаю лише з книжок…

…Про конфлікти поколінь я знаю лише з книжок…

Надія Стешенко-Григор’єва
Журнал «Отрок.ua»
Хрестили мене одразу після того, як забрали з пологового будинку. А про Бога мої перші спогади — з дому мого батька. Весь дім у його батьків був заставлений іконами, і я, звісно ж, розпитував про тих, кого на них зображено.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
06:50 14.01.2017 | Михаил
Дай Боже всем нам мирного неба и любви нашим сердцам.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: