Про те, що видно згори

Якось у неділю парафіян Свято-Іллінського храму попросили залишитися після служби. Треба було готуватися до престольного свята, і була потрібна допомога всіх бажаючих. У кого був вільний час, ті могли починати одразу, а решту запросили прийти наступного дня, щоб теж чим-небудь допомогти. Я чомусь уявляла собі підготовку до свята так: ошатно вдягнені жінки розставляють у храмі букети квітів, прикрашають квітами ікони. Ця підготовка, яку я сама вигадала, здалася мені такою гарною, що не залишитись я просто не могла (тим більше не могла відмовитися попрацювати для храму).

Наступного дня я прийшла, гадаючи, що зараз побачу всіх уже за роботою, але церква була майже порожня. М’яко лилося сонячне світло, і жовті, сині, червоні промені лягали на світле дерево іконостасу. Кімнатні рослини на високих підвіконнях, подекуди вогники свічок. Коли ж ми будемо прикрашати все чудовими квітами, готуватися до свята? Я стояла, не знаючи, до кого звернутися і сказати, що ось, я прийшла запропонувати свою допомогу... Тут до мене підбігла жінка, яку ми часто бачили під час служб — вона завжди була зайнята: то свічниками, то водою, то несла кудись вазу або килим, то протискалася через натовп, тихо віддаючи комусь невідомі розпорядження. Загалом, це була перша людина, що працює при храмі, з якою мені довелося розмовляти. Звали її Галина, і вона одразу сказала: «Дитинко, ходімо зі мною мити вікна».

І от, я вже поводжуся зовсім не так, як належить поводитись у храмі. Натомість я босоніж стаю на довгу дерев’яну лаву під вікном, а потім ходжу по ній туди-сюди і мию вікно, яке складається з багатьох маленьких віконечок. За вікном шумить великий зелений в’яз, там так тепло, вітерець віє, і стає чомусь дуже весело (і трохи незручно перед людьми, які заходять у цей час до храму — поставити свічку — і раптом бачать мене, як я прогулююсь по лавці з ганчіркою на палиці). Спочатку мені здається, що вікна тут потрібно витирати з особливою ретельністю — може, вони не такі, як удома? Все навколо здається таким незвичайним, навіть звичайний засіб для миття скла.

І тут сталося несподіване. Галина знову звернулася до мене. Не встигла я спуститися зі своєї лави, як вона вже промовила на ходу: «Мені потрібно вийти на хвилинку. Зможеш за свічками наглянути? Я туди й назад!»

Колись, в інших храмах, я бачила жінок, які суворо смикали всіх «простих смертних», щойно ті намагались доторкнутися до свічок, поправити їх або загасити якийсь зовсім маленький недогарок. Ще тоді я твердо запам’ятала, що робити щось зі свічками та підсвічниками можуть лише спеціальні служителі, на це поставлені. І раптом мене, людину, можна сказати, «з вулиці», просять доглянути за всіма свічниками одразу! Мене охопив жах, але було пізно: свічки догорали то там, то тут, їх ставили люди, яких нізащо не можна було образити, випадково загасивши їхню свічку. Яскраво згадався й інший випадок: одна дівчина взагалі відмовилася ходити до церкви після того, як якась бабця забрала у неї свічку і погасила її завчасно. Ні, цього допустити не можна! Добре іще, що людей у спекотний полудень у храмі зовсім мало. Але якщо їм потрібно про щось запитати, вони прямують до мене: «Де ставити свічки за здравіє?» Як добре, що я хоч на це питання можу відповісти! Із задоволенням відповідаю. На порозі з’являється якийсь чоловік у світлому костюмі. Він дуже поспішає, майже бігцем прямує до мене, я завмираю: от зараз він запитає щось таке, що мені і вві сні не снилося, і тоді я не зможу допомогти, а він неприємно здивується, чому дівчата тут працюють, а самі не знають нічого, і я заплямую репутацію всіх дівчат, які працюють у храмах, тому що він запам’ятає і при нагоді розповість своїм знайомим, а вони теж щось згадають, так завжди буває...

— Де у вас тут Микола? — тим часом діловито запитує чоловік у костюмі. Я не одразу приходжу до тями і розумію, що він має на увазі святого Миколая. Але я ж знаю, де його ікона! Ура! Отримавши відповідь, чоловік стрімко віддаляється. Напевно, святий Миколай справді потрібен йому. Я помічаю, що в роздумах залишила свічники без нагляду, і свічки знову догоряють. Як шкода, що вони, такі гарні, прямі, згоряють майже без сліду. Кожна свічка схожа на маленького, але стійкого воїна, а разом вони — світле воїнство, яке обов’язково переможе. У темному куточку, на лаві під іконами, сидить священик. Я не знаю його імені і з тривогою думаю про те, що буде, якщо він запитає, чому я щось роблю зі свічками і хто я взагалі така. Я зовсім не знаю, як розмовляють зі священиками, і намагаюся здаватися невидимою. Незважаючи на всі роздуми, робота йде: свічки стоять прямо, свічники виблискують — краса! Ось уже й моя «вахта» закінчилася, а наостанок на мене чекав справжній подарунок.

Може, комусь не здасться подарунком миття підлоги, але це було далеко не звичайне прибирання. Як давно я мріяла про те, щоб коли-небудь опинитися там, нагорі, де співає недільними днями невидимий хор і куди нікому іншому, схоже, не судилося потрапити. І раптом ми (тобто відро води і я) опинилися на вузьких гвинтових сходах, що якраз вели на хори! Ось так несподівано збулася моя мрія — побачити храм згори. Я навмисне ішла повільно. Дорогою трапилось віконечко, за яким було видно блискотливе літнє море з вітрильниками (адже наш храм стоїть просто на набережній). Нарешті кам’яні сходи скінчились і я опинилася на просторому дерев’яному балконі. Невисокі перила як останній рубіж, а за ними — блакитне повітря, блакитний із золотом купол, і всі розписи — так близько! Євангелісти, зображені у повний зріст, неначе дивляться прямо на хори, а внизу, там, де я щойно була, — букети червоних гладіолусів, маленькі фігурки людей і вогники. Невже звідси чуються ангельські голоси, що співають під час літургії? На високих пюпітрах і під ними лежать книги, ноти. Повна тиша, і тільки світло заповнює простір. Звичайно, мити підлогу в такому місці — одне задоволення. Унизу починають служити панахиду, і виявляється, що сюди, на хори, долітає кожне слово, так що мені все прекрасно чути. Дим від ладану пливе у променях сонячного світла, вище і вище. Можливо, люди, яким постійно доводиться тут прибирати, звикли до всього і хори не можуть їх здивувати, але побувати тут уперше — це зовсім інше.

Квітами ми так нічого і не прикрашали, але я досі із задоволенням згадую цей день, коли я намагалася брати участь у житті церкви «зсередини». І життя це виявилося зовсім не похмурим і непривітним, а світлим і сонячним.

Опублiковано: № 5 (24) Дата публiкацiї на сайтi: 02 October 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
20:58 07.10.2007 | Оксана
Ирина! Спасибо.Вы написали о том,что я чувствовую иногда исполняя послушания в храме.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: