Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Об’єктив

Між реальністю й нашим сприйняттям реальності може бути величезна різниця, аж до «нічого спільного». Та й хто знає, яка вона — реальність?

Таку ж різницю можна спостерігати й між різними видами сприйняття реальності. Учора було одне сприйняття, а сьогодні — зовсім інше. Світ не змінився — картина світу змінилася. Здогадайся, який світ, якщо картина його так часто й так помітно — до невпізнанності — змінюється.


А для когось картина світу не змінюється ніколи. Гуртом усі навколо волають такому твердолобому впертюху: «Подивись, настали нові часи!» А він відповідає: «Часи завжди однакові!» Або навпаки. Доходить до бійки — і це не найгірше, на що здатні прихильники різних поглядів на світ.

Узяти, наприклад, час. У добі 24 години, у годині — 60 хвилин, у хвилині — 60 секунд. Якщо б це не було саме так, Швейцарія не змогла б прославитися точністю своїх годинників. Але через сталість складових часу його можна, по-перше, вимірювати, по-друге, вимірювати зі швейцарською точністю.

Але годинник — неживий механізм. Немає ні душі, ні поезії в його монотонному — нехай ювелірно, нехай нейрохірургічно точному — цоканні. А якщо годинник стоїть — чи стоїть час? Сумнівно, щоб час знаходився всередині металевих, пластмасових та дерев’яних корпусів і корився забаганкам його шестерень та пружин. Малоймовірно, правда.

Проте мало хто не випробував на собі мінливість швидкості, з якою рухається час. Це навіть відобразилось у словах, якими описують його рух. Час іде, плине, летить, мчить або повзе, однак це все ті самі 60 секунд, зібрані у хвилину, 60 хвилин, складені в годину, і 24 години, утрамбовані в добу. Як змусити найкращий швейцарський годинник відрахувати 5 хвилин, що «пролетіли» або «проповзли»? — Не вийде! — А відчути всередині себе ту, цілком визначену, швидкість, з якою рухається час, нічого не варто, це так само, як відчути температуру повітря або подув вітру.

Ця загадка вперше вразила мене в ранньому дитинстві, ще в тому віці, коли я ходив до дитячого садка. Зимові ночі — найдовші в році, але мені вони здавалися найкоротшими. З того свого віку я лише й запам’ятав ось це відчуття шаленої швидкості, з якою пролітали найдовші ночі. Ця швидкість сприймалася мною навіть не як рух, а як дія певного механізму. Зараз розповім. Можливо, все було не зовсім так, але я так запам’ятав.

Ранок. Я ще не прокинувся, у моїй голові ще змішуються сни й дійсність, але я вже стою, напіводягнений, притулений до стіни в коридорі. Я відчуваю, як повільно сповзаю по цій стіні, а свідомість моя так само плавно й непомітно зісковзує назад у затишний сон.

За вікнами — темрява, з якимись поодинокими вогниками, що зливаються в химерну лінію невидимого горизонту. Тьмяне, жовтувате світло горить тільки в коридорі, решта кімнат темні. Тому мені здається, що там ще всі сплять, і лише мені довелося піднятися серед ночі, щоб іти в цей морозний, непривітний морок за вікнами. Насправді там нікого немає, ми з мамою у квартирі самі.

Ніч почалася дуже давно, ще вчора, коли ми прийшли додому. Ми вечеряли, гралися, дивилися мультфільм, новини, читали казки, а ніч увесь цей час була за вікнами. Ми прокинулися, а ніч усе ще не скінчилася, вона повністю зникне, сховається поступово, коли я вже буду в дитячому садку, а мама піде на роботу, і я більше не зможу бачити її, навіть щільно притулившись обличчям до віконного скла, розплющивши об нього ніс і до болю скосивши очі.

Але зараз, коли я в напівсні повільно сповзаю по стіні коридору, ніч мені видається дуже короткою. Я сприймаю її, як клацання затвора фотоапарата «Зеніт», що зробив кадр на малій витримці. Це механічне соковите клацання лунає в моїх вухах ще до того, як я справді його почую, я передбачаю і передчуваю його.

Крізь стулені повіки я бачу націлений на себе об’єктив з маленькими білими літерами й циферками по колу, його випукла лінза ледь міниться бузковим кольором. Об’єктив висить у темному отворі дверей, що ведуть до зали. Самого фотоапарата я не бачу, лише об’єктив, але корпус фотоапарата я можу легко уявити, у тата був такий самий. Коли ніхто не бачить, я нишком беру його і начебто роблю «знімки» — ненасправжки, без плівки.

Цей об’єктив, що майорить у повітрі на рівні мого обличчя, набагато більший за справжній об’єктив, гадаю, він був діаметром з тарілку середніх розмірів. Таких розмірів об’єктиви бувають у телевізійних камер, але це точно був об’єктив фотоапарата «Зеніт ТТL», я знав це напевне.

Вигляд у об’єктива був абсолютно байдужий, професійно-«об’єктивний». Він був готовий з однаковою холодною увагою знімати пейзажі, натюрморти, портрети, весілля чи похорон.

І потім відбувалося те, що я передбачав, передчував, чого трохи боявся, за чим завжди мовчки жалкував. Невидима кнопка затвора, схожа на голівку цвяха, починала безшумно занурюватися в корпус фотоапарата; я бачив, як за лінзою об’єктива повільно скорочувалася діафрагма, і в той момент, коли рух діафрагми зупинявся, а я весь зіщулювався і вкривався «гусячою шкірою», лунало це очікуване клацання. От і все. Я прокинувся. Ніч закінчилася. Мене переповнювало відчуття, що вона тривала тільки ось цю коротку мить, поки скорочувалася діафрагма і звучало соковите клацання затвора.

І ніякий годинник — найкращий, найточніший, найдорожчий у світі — не переконав би мене, що ніч тривала рівно стільки, скільки їй належиться о цій порі року в наших широтах.

Та я й зараз у це не вірю!

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 23 July 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
21:44 26.07.2012 | Катя
Очень интересно, забавно и необычно)Спасибо)
00:30 25.07.2012 | Элона
интересно..мне понравилось.. я вспомнила на миг, себя тоже маленькой, одетой и сползающей со стенки в сон, куда меня собирали не помню, но точно не в садик, папой было так заведено, что со мной "сидела" мама, но это было интересно, она писала сценарии, ставила спектакли дома, шила мне и моим дворовым подружкам костюмы, рисовала какие то плакаты, потом мы заучивали там пару предложений или коротенькие стихи и участвовали в сценке перед нашими бабушками и дедушками и мамами моих юнных подружек. Она была очень разносторонне творческим человеком и ей это нравилось и нам было весело и есть что вспомнить. Наверное единственное, что я запомнила, это то, что находясь с любимыми людьми надо уметь создавать, каждую минуту,теплую и яркую, как вспышку..., будто последнюю..ведь как знать..
09:51 24.07.2012 | Светлана
Спасибо:)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: