— Що таке, на вашу думку, чудо? І взагалі — чи грають чудеса якусь роль у житті віруючої людини?

Я думаю, кожна людина приречена на те, щоб відтворити ситуацію свого власного духовного народження. У мене вийшло так, що до Бога, до Церкви я прийшов не через дива. Переді мною стояло питання пошуку правди, сенсу життя, філософське питання. Я став віруючим зусиллям думки, мене не вражали ті чи інші дива. Я не схильний ставити дива на чільне місце духовного життя.

Диво саме по собі доводить тільки, що світ не зводиться до безглуздих актів природи, до матеріальної будови, що є надлюдська реальність у відносинах з надбуденним. Але що це за реальність, яке ім’я її, який у неї задум щодо нас, стосовно нас? Різні релігійні традиції відповідають на це питання по-своєму. І тому диво не може довести істинність Православ’я або християнства.

Пам’ятаю, одного разу йшов Арбатом. Років 12 тому. Тоді Арбат був відкритою зоною, там мешкали перші проповідники, усілякі кришнаїти тощо. У мене зав’язалася бесіда з якимось кришнаїтом. І він каже: «Та ваш Христос, він усього лише йог-невдаха. Я ось теж можу по повітрю літати». Я відповів, що я і не сумніваюся в його здібностях. Мені навіть не треба було це демонструвати, тому що я не атеїст, а християнин. Для мене немає проблеми в тому, що є дива, у мене питання, якого ви духу, яке ДЖЕРЕЛО ваших чудес.

Ще пам’ятаю, розговорився з однією дівчинкою-кришнаїткою. Вона ще ходила у звичайній світській сукні, недовго була в секті, і ось я її запитую: «Скажи, будь ласка, за той час спілкування з цими людьми в тобі щось змінилося?» — «Так, звичайно, я навчилася відчувати трансцендентальну насолоду. Вахамантра! Вона так багато дає». — «Скажи, а що, крім цього, в тобі змінилося?» Звісно, дівчина здивувалася й поцікавилася, а що саме могло змінитися. Я пояснив: «Ну, можливо, ставлення до людей, до друзів, до батьків. Може, більше стало любові до цих людей». — «Ні, — каже, — мабуть, ні. Все залишилося як було».

Для мене це показово. Я переконаний, що найголовніше диво, яке може статися у світі, — це те, що відбувається в душі людини, не переставлення гір з місця на місце в буквальному значенні слова, а переставлення «гір своїх гріхів», пристрастей, звичок. Це для мене набагато більш значуще.

Христос не каже, що блаженні ті, хто творить дива, але «блаженні чисті серцем». У Православ’ї головне — це зміна твого внутрішнього світу. Втім, не тільки в Православ’ї, навіть в Індії багато говорили, що нерозумна, недосконала людина намагається змінити те, що поза нею, а мудра — намагається змінити те, що всередині неї. І я думаю, істинність Православ’я доводять не стільки чудеса якихось зцілень, пророцтва, а те, що люди, від яких начебто не можна було очікувати якихось покаянних змін, змінюються.

Якщо не говорити про яких-небудь політиків, письменників, художників, які проповідували колись одне, а зараз говорять інше, давайте згадаємо людей, яких навряд чи можна запідозрити в утилітарності мислення, в нещирості. Я кажу про рокерів. Той поворот, який стався в житті Кості Кінчева чи Юрія Шевчука.

Хіба саме по собі це не дивовижно! Люди, які здавалося, були нескінченно далеко від Церкви, вони жили серед тусовки, скрізь ловили своє відображення ...

Скажімо, актриса Катерина Васильєва. Все у людини було: добротний імідж у тих колах, які були для неї авторитетними. І раптом вона кидає виклик своєму середовищу, своєму, а не офіційному, що набагато складніше, тому що легше йти проти державної влади, ніж проти дворових авторитетів. Це набагато важче. І ці люди вибрали Православ’я, Церкву. Для мене це диво.

— Тоді виникає питання, навіщо в Євангелії розповідається про дива, які творив Христос, коли можна було б обмежитися проповіддю християнства?

— Дива є свідченням того, що Небо стає ближчим. Дива — це знак співприсутності, зустрічності, несамотності. Шлях до зустрічі не через дива пролягає, але дива виявляються (церковною мовою) знаменнями того, що ця зустріч відбулася. Намагаючись зрозуміти Церкву, необхідно поєднати у свідомості дві речі, здавалося б протилежні. З одного боку, Церква не надає великого значення дивам — не можна шукати дива, вимагати чудес, бажати чогось несподіваного. З іншого боку, кожна наша молитва — це молитва про диво.

Цілком справедливо писав Іван Тургенєв: кожне прохання, кожна молитва зводиться до того, що «Господи, ну зроби так, щоб двічі по два було п’ять». Але при цьому православна людина, коли молиться про що б то не було, починаючи з того, що «хліб наш насущний дай нам сьогодні» і кінчаючи молитвою про зцілення своєї донечки, вона, врешті-решт, завершує свою молитву якимось пом’якшувальним зверненням: «Утім, нехай буде воля Твоя, Господи».

Є дуже суттєва різниця між замовлянням і молитвою. Замовляння припускає, що в чаклуна є влада над духовним світом і цю владу він проявляє, нав’язує свою волю духовним реаліям. А людина, яка молиться, знає, що Той, до Кого вона звертається, нескінченно вищий за неї, і тому людина, яка просить, не може диктувати Богу свою волю.

Отже, з одного боку, Церква каже: чудес не шукай, з іншого, кожна молитва — це прохання про диво. Але є ще й третій бік, третя точка цього дивного трикутника. Це те, що диво ПРИРОДНЕ в житті християнина. Розумієте, в церковному середовищі навіть не прийнято розповідати про дива. Дивно не тоді, коли чудеса бувають, дивно, коли їх немає. Дива цілком природно входять в життя християнина. І потім диво далеко не завжди голос із неба чи купина неопалима. Диво може через звичайну людину увійти в твоє життя.

Незважаючи на те, що про дива не прийнято розповідати, я розповім про диво, яке зовсім недавно сталося зі мною. Я ішов додому, проходив повз ринок і звернув увагу на жінку, що стояла з дитячим візочком. У візочку в неї лежала двійня, жінка була бідно одягнута, обличчя втомлене. Вона грошей не просила, ні. Вона на когось чекала, можливо, навіть на чоловіка. І я спочатку пройшов повз неї, але на серці в мене після цього стало якось важко. І я вирішив, що треба якось допомогти, тим більше що був день зарплати, гроші в кишені були. Я повернувся, простягнув мамі 200 рублів. Хвилиночку поговорили, дізнався, як звати дітей, і пішов. Одного з немовлят звали Олег. Увечері того ж дня мені телефонує чоловік, називається Олегом і каже, що хотів би допомогти мені. І привозить апаратуру, монітор для комп’ютера ...

— Якщо Вам буде розповідати про прихід до Церкви людина, яку вразило диво, що сталося з нею... Ви повірите?

— Звісно, це можливо. Тільки тепер я буду просити людину вибудувати свою віру на більш твердій основі, на слові Божому, на знанні церковного вчення, з тим, щоб нове дивовижне потрясіння, яке може з нею статися, не виштовхнуло б її з Церкви.

— Існують дива, які, здавалося б, визнаються й наукою, такі, як Туринська Плащаниця, сходження Благодатного Вогню. Але є думка, що диво є дивом тільки тоді, коли не визнається наукою.

— Найбільше диво — це існування світу, існування життя людини. Існування життя також визнається наукою. Але мене завжди бентежать регулярно повторювані дива.

Коли мені кажуть, що завжди ось у цьому місці, в цей час відбувається диво, я насторожуюсь. Коли мені кажуть, що на Великдень завжди сонечко світить або на Благовіщення пташки гнізда не в’ють. Це мене кілька разів спонукало придивлятися. Минулий Великдень я зустрічав у Празі, так там просто снігопад був, там сонечка зовсім не було видно.

Розумієте, Бог християн — це Бог тактовний, Який не ґвалтує свободу людини. І Господь у Євангелії вимагав спочатку віри, а у відповідь на віру творив дива. Так от, Туринська Плащаниця. Це диво настільки тактовне, що той, хто хоче, бачить у ньому диво, той, хто хоче — підробку. І є докази наукові й на користь автентичності (тобто я можу визнавати Плащаницю відбитком Ісуса з Назарета, і в цьому не буде нічого, що грішить проти наукової сумлінності), і на користь того, що це творіння більш пізнього часу 14-15 століття, незрозуміло як зроблене.

І в тій, і в іншій точці зору є досить вагомі аргументи, які доводять правоту. І тут є якийсь «зазор» для твого серця. Що ти бажаєш побачити, тим для тебе це й буде. Якщо ти хочеш бачити тут підробку — для тебе це буде не більше ніж шматочок стародавньої тканини, й тоді твоя душа залишиться просто у світі речей. Але знову ж: якщо ти бажаєш дива — для тебе це буде дивом, святинею, п’ятим Євангелієм. Тоді ти опинишся у світі, де все осмислено, у світі знамень.

З Благодатним Вогнем те саме. Хтось бачить у цьому «природне явище», каже, що «це все фотоспалахи, відблиски телекамер» або ще щось. А для когось це — диво. Тобто, ви відчуваєте, що навіть ці чудеса не нав’язані людині! Їй надається право вибирати: вірити чи ні. Когось цей Вогонь обпалює, когось ні. Це ще залежить від настрою людини, її відчуттів.

— Чи може людина сама створити диво, породити його своїми психологічними зусиллями?

— Так, звісно. Людина може зазвати до себе в гості «інстанції», які творять диво. А вони знову ж таки дуже різні. Що й відбувається в усіляких сектах.

— Серед віруючих іноді можна почути суперечки, що ось, мовляв, є православні дива, а є католицькі. Католики не приймають православні дива, православні — католицькі. Але хіба є якась відмінність чудес від чудес?

— Є промисел Божий над усім людством. Я думаю, навіть у житті атеїста є дива, які він, щоправда, швидко забуває. Господь посилає дощ і на грішників, і на праведників, і турбота Божа існує про всіх Його чад, навіть про тих, хто про Нього не знає.

Я переконаний, що в житті католиків і протестантів є справжні дива від Бога. Мені дуже подобається така історія. У Литві мені один хлопчина розповідав, що він виріс у селі далеко від міста. Мати в нього була дуже віруюча жінка, постійно до храму ходила. Він, в принципі, не противився цьому, але й ентузіазму особливого не виявляв. А потім вступив до університету, поїхав до міста й став захоплюватися зі своїми одногрупниками харизматичним християнством. Але він був переконаним католиком. Йому весь час говорили друзі-харизмати, що його Церква безблагодатна й Христа там немає, а ось у них дива відбуваються кожен день. Вони настільки його дістали, що він поїхав до матері, щоб дізнатися, чи були в неї дива у житті. Мати стала розповідати про своїх сусідок, що чудесного відбувалося в їхньому житті, у парафіян у церкві. Але син наполягав, щоб вона розповіла про себе. Адже стільки років у церкві провела, невже не було чудес.

Жінка замислилася: «Так, от пригадую, роки два тому по радіо оголосили, що до вечора будуть заморозки, а у мене картопля ще не прибрана. І я з ранку раніше в город, давай копати. Сонечко вже заходить, а в мене тільки третину городу викопано. Не встигаю. І я почала благати: „Господи, Ти ж знаєш, що я без цієї картоплі не проживу, не перезимую, але дай мені можливість викопати всю картоплю до заморозків. Допоможи мені, Господи“. І знову носом у грядки й копати, копати, копати. Сонечко ще не сіло, а я все прибрала. А ти кажеш, чудес не буває».

Ось цілком, як мені здається, православне диво. Ось цілком ЗВИЧАЙНЕ диво, коли Господь допомагає Своїм людям, рятує їх, зцілює.

Але є дива, пов’язані з якимись видіннями. І тут уже православна людина з обережністю до цього ставиться. Чого не скажеш про католиків. Наприклад, в однієї шведської католицької святої початку двадцятого століття були видіння й голоси, які стверджували, що прийде на землю цивілізація любові. І нібито Христос сказав їй: «Ти знаєш, Я не самореалізувався в любові на землі, Мене дуже рано розіп’яли і Я хочу, щоб до кінця світу настало повне царство любові. І тому Я зроблю так, що всі у світі об’єднаються — і християни, й іудеї, і мусульмани й ін. Буде єдина віра, всі будуть дружити і тільки потім прийде антихрист». Ідеологія цієї святої тепер лежить в основі ідеології папи Іоанна II. Але що це були за голоси — ніхто навіть не задумався.

У православного також може статися «зустріч» з кимось. Усі ми грішні, всі ми люди. Інша справа, якщо православний щось може розглядати як гріх, інша конфесія може розцінити як норму, як прояв святості, дива.

— Як розпізнати, де диво від Бога, а де ні?

Мені важко сформулювати теоретичні критерії. Розпізнати можна за плодами, які породжує це диво в душі людини, чи призводить воно до відходу від християнської віри, чи породжує релігійну байдужість. Тут якесь смакове відчуття. За інтонацією мови, по очах можна щось таке відрізнити, навіть по тому, з яким пафосом ця людина буде розповідати про диво. Там, де з’являється нотка ентузіазму, це вже тривожно.

— Дивно, східна Церква вважається наймістичнішою з усіх християнських Церков, але водночас найбільш насторожено ставиться до чудес.

— Я думаю, в глибині своїй одне з іншим пов’язане. Той, хто відмовляється пити з придорожньої калюжі, врешті-решт викопує колодязь з чистою водою.

— Отець Андрій, що для Вас є головним дивом у житті, що Ви часто згадуєте, що підтримує Вас на Вашому місіонерському шляху?

— Для мене найбільш значуще диво, — це те, що було зі мною в день мого хрещення. Господь дав пережити благодать Таїнства хрещення, повноту радості. Для мене це набагато важливіше, ніж інші свідчення, які я читаю в книжках. Коли я хрестився, мені було вже дев’ятнадцять років. Це був крок від Бердяєва до Церкви, від ідеї про Бога до живого Христа. Тобто, я увійшов до Церкви й не вийшов... і сподіваюся, не вийду. Для мене це велике диво.