Формула цивілізації
З якого каміння складається будівля цивілізації? Досконалість знарядь праці, розвиток господарських відносин, розквіт писемності й матеріальної культури... Так само, як у будь-якій будівлі, ці «цеглини» скріплюються невидимим розчином, що перетворює купу каміння на єдине ціле; як у будь-якій будівлі, видиме тримається невидимим...
Як довго й важко виношується, народжується, зростає і виховується людина — і як легко позбавити життя цю унікальну істоту. Як взагалі легко і незворотно знищується те, що створювалося довго й болісно. Між важким здобуванням і легким споживанням, між дивом творчості й бездумним ковтанням його плодів лежить прірва. І прірва ще страшніша розверзається — між дивом творчості та злочинною зневагою до її плодів...
Те, що рік росте, можна за день з’їсти. І нічого страшного, що з’їли, — на те й росло. Але страшно, якщо не помітили, не вникли, не намагалися зрозуміти, що з’їли плід річної праці. Облизнулися й сказали: «Ще давай!»
Ти не зобов’язаний вирощувати хліб. Ти можеш учити дітей читати або чоботарювати. Серед твоїх учнів будуть діти хлібороба, або сам він буде взутий у тобою пошиті чоботи. Тобто ти будеш з хлібом і якщо займатимешся іншою корисною справою. Але ти повинен у загальних і головних рисах розуміти, що таке праця на землі, яких зусиль вона вимагає і якою є її внутрішня цінність. Так само і хлібороб має розуміти, чому болить зігнута спина ремісника і наскільки важлива його праця. І, звісно, обидва вони мусять з повагою дивитися на вчителя, чия праця наповнює розумним світлом очі дітей — як хлібороба, так і чоботаря. Ці розумні зв’язки взаємної поваги творять цивілізацію.
Заради рота свого і ротів домашніх своїх людині слід постійно займатися якоюсь життєво важливою справою. Але розуміти вона повинна трохи більше, аніж секрети свого постійного ремесла. Вона має розуміти, наприклад, що складне соціальне буття робить усіх від усіх залежними і всіх для всіх необхідними. Аптекар потрібен і теслі, і сажотрусу. І сажотрус потрібен і кондитеру, і аптекарю. І на працю один одного, і на самих учасників праці вони мусять дивитися з розумінням і повагою. Саме ментальні зв’язки й певний світоглядний компонент, а не лише товарно-грошові відносини формують суспільство, роблять можливою законотворчість, породжують цивілізації.
Мають бути, як говорили римляни, вівтарі та вогнища, тобто — спільна ціннісна база, захист якої породжує героїв, а зміцнення та розвиток — мудреців.
Життя утримується від розпаду осмисленням і силою думки, що пронизує сиру тканину буття. Буття як таке, або «голе» буття, саме варто називати сирим. А думка запліднює та зігріває його, дає силу для народження нових форм.
Дивовижно, але творцями цивілізації є люди, які не виробляють матеріальних цінностей. Військовослужбовці, законодавці, поети, мандрівники та вчені, релігійні вчителі й моральні авторитети не пов’язані безпосередньо зі сферою виробництва. Проте саме вони увічнюють народи та держави і здійснюють тривалий вплив на життя всього людства. Єгипет, Вавилон, Рим, Візантія, Росія, США таким чином хоч і приголомшують уяву істориків і обивателів матеріальною величчю та масштабом звершень, самі зростають і розквітають із зерен нематеріального характеру. Будь-яка велика цивілізація — це маніфестація духу, що породив її, і цивілізації настільки відрізняються одна від одної, наскільки відрізняються духовні явища, що лежать у їх основі.
Тому просто працьовитий народ, який уміє варити суп із сокири, зводити будинок без цвяхів, ловити дичину голими руками, але не має за душею великої думки, нічого по-справжньому великого не створить. Це дивовижно, але він буде здатний виробляти й творити лише під орудою того, хто здатний до цивілізаційної творчості або ж у дружньому зв’язку з ним. Інакше він може бути навіть поневолений у тих чи інших формах тими сусідами, які, крім сили, витривалості й працьовитості мають у запасі велику думку та волю до її втілення.
Тому розуміння чужої праці, котре видається таким природним відносно хлібороба, слід продовжити й далі. Ми ж не хочемо бути набродом, тобто людьми, які блукають без мети, і то зійдуться в одному місці, то розійдуться хто куди. Ми хочемо бути цивілізацією. А для цього зрозуміти треба й того, хто не виробляє матеріальних цінностей, але цивілізацію творить і підносить: музиканта, художника, представника влади, чиновника. Так, саме чиновника. Конкретний чиновник може бути специфічно поганим як людина, а саме чиновництво в різні часи може хворіти на різного роду моральні недуги. Проте необхідність чиновництва цим не скасовується. Воно неминуче, як неминучі в аеропорту диспетчери й митники, а не самі лише пілоти й стюардеси.
Німецький мотор працює краще за вітчизняний. Те саме можна, певно, сказати й про співвідношення роботи їхніх і наших чиновницьких апаратів. Тепер слід змусити думку ще трохи побути на світлі й не тікати у звичні сутінки. Далі потрібно визнати, що мотори та контори в них працюють краще не лише тому, що в нас для контор погано підбирають кадри, а мотори збирають «з похмілля». Це не відповідь. Очевидно, щось є в їхній свідомості й відсутнє у свідомості нашій. Не в руках і гаманцях, а у свідомості! Ці відсутні в одному місці й присутні в іншому внутрішні якості надають особливого характеру всьому життю й не можуть виникати в один день. Посидючість, відповідальність, пунктуальність, акуратність... Просто десь їх виховували століттями, а десь — ні. Десь, можливо, виховували не менш важливі якості, просто не помітні у виробництві автомобілів і в канцелярській рутині.
Не можна просто намагатися запровадити в себе те, що вчора десь побачив. Закони, звички, чистота, взаємна ввічливість... Те, що милує око в чужому саду, довго зростало, обкопувалося дбайливими руками й збереглося до сьогодні працею та піклуванням господаря. Хочеш собі того самого — приготуйся до тривалої творчої праці. І поцікався ще, які невидимі внутрішні якості найбільше знадобляться. Бо невидиме важливіше за видиме. Перше вічне. Друге — тимчасове.
У творчості неможливе банальне копіювання. І швидкий плід у масштабній роботі неможливий. А якщо можливий, то це — «хімічне яблучко», яке навіть хробачок їсти не стане. Потрібна праця, причому двояка: видима й невидима. Монастирський хліб смачніший за звичайний. І клумби квіткові в монастирях гарніші за їхні «мирські» аналоги. У монастирях зазвичай усе смачніше, зворушливіше, гарніше, ніж у миру, бо ті, хто там живе, мають працювати двояко. Там потрібне обов’язкове розумне діяння і невидима брань (без них монастир стає колгоспом). Але там потрібне й особисте зусилля в різноманітних послухах, аби не їсти хліб задарма. Поєднання роботящих рук і молитовного серця — це справжній вияв православної цивілізаційної самобутності. Цю ідею треба сильно притиснути до серця й зріднитися з нею. А потім її варто поширювати. Бо людей, які одночасно моляться і працюють, причому люблять і вміють робити обидві справи, у нас дуже мало. А вони мають бути всюди.
Якщо робота припиняється, природа швидко повертається туди, де нещодавно панувала цивілізація — згадаймо, як у мультфільмі про Мауглі бандерлоги стрибають по руїнах стародавнього міста в глибині джунглів. Замовкає дитячий сміх, затихають голоси нареченого та нареченої, зникає звук жорна. Дикі в’юнкі рослини обплітають статуї з відбитими носами та руками, пугач кричить ночами з колишніх царських покоїв. Травою заростають дороги, м’яка зелень таємничою силою пробиває наскрізь бетон і асфальт. Вогнища згасли, і вівтарі вкриті багаторічним шаром опалого листя. Такі міста-привиди, що дивляться в чисте поле очницями вибитих вікон. Такі вмерлі цивілізації, руїни яких стали притулком для дикого звіра й кажанів.
Якісь цивілізації занепали через спустошливі війни. Якісь — через невідомі хвороби. Але сьогодні неозброєне око спостерігає за тим, як розпадаються і вмирають цивілізації ні від чого іншого, як лише від людського невміння думати й сліпого егоїзму кожного окремо взятого громадянина.