Зачарований Візантією

Туга і велич Врубеля

Врубель. Автопортрет

Михайло Олександрович Врубель — один із останніх видатних російських художників, зачарованих візантійським мистецтвом. Праці його ні з чим не переплутаєш.

Врубель народився 5 березня 1856 р. у сім’ї військового юриста. З дитинства він із захопленням вчився живопису і малюнку; серед його учнів і великий російський живописець Ілля Рєпін, і талановитий педагог Павло Чистяков, якого називали своїм учителем і Суриков, і Васнецов, і Полєнов, і сам Рєпін. Без ентузіазму закінчивши юридичний факультет і відбувши військову повинність, Врубель у 24 роки стає студентом Петербурзької Академії мистецтв.

Чистяков, який одразу розгледів надзвичайну обдарованість учня, без сумнівів рекомендував Михайла Врубеля своєму старому другові професору А. В. Прахову для роботи в древньому храмі Кирилівського монастиря в Києві. У 1884 році, не встигнувши закінчити Академію, Врубель вирушає до Києва. В Кирилівській церкві Врубель написав на стінах кілька фігур ангелів, голову Христа, голову Мойсея і, нарешті, дві самостійні композиції — величезне «Сходження Святого Духа» на хорах і «Оплакування» у притворі. Майстерно написані художником образи для іконостаса: Спаситель, Божа Матір, свв. Кирило й Афанасій Александрійські. Працюючи над образами, Врубель на півроку їздив до Венеції, де вивчав спадщину старих майстрів.

В київський період творчості (1884–1889 рр.) Врубель також реставрував розписи у куполі собору святої Софії. Зроблені ним ескізи розписів Володимирського собору не були прийняті журі. Завдяки київським учням та ученицям Врубеля вціліли начерки, які він робив просто на уроках, на клаптиках паперу, а потім кидав, — учні ж їх підбирали і зберігали. Серед робіт київського періоду — «Дівчинка на фоні персидського килима», акварельний ескіз «Східні казки». Душевне здоров’я митця вже в цей час було недобрим, і в майбутньому цей хворобливий стан переріс у невиліковну хворобу. Саме в Києві вперше виникає тема Демона, яка згодом все життя пригнічує хвору душу художника ланцюжком образів і штовхає його в безодню відчаю.

З 1896 р. Врубель жив у Москві. Він одразу приєднався до Абрамцевського митецького гуртка — серця національних художніх пошуків, де «під крилом» мецената Савви Мамонтова творили І. Рєпін, В. Васнецов, В. Полєнов, М. Антокольський, К. Коровін, В. Сєров, М. Нестеров — цвіт російського мистецтва. В затишному, майже сімейному гуртку однодумців у підмосковській садибі Абрамцево народжувався і розквітав російський модерн. Врубель обирає темами своїх творів російські казки. Звідси — «Пан», «Царівна-Лебідь», майоліки. Художник оформлював вистави Російської приватної опери С. Мамонтова, з сімейством Мамонтова багато подорожував країнами Європи.

В 1896 р. художник оженився на Н. І. Забєлі, оперній співачці, музі Римського-Корсакова. Шлюб дав новий імпульс його захопленню музикою і театром. В музиці він умів бачити колір, а в кольорі — чути музику. Дружина надихнула Врубеля на створення безлічі казкових і портретних образів.

Яскраво і самобутньо відбився талант Врубеля в оформленні інтер’єрів і фасадів — панно «Фауст», «Суд Париса», «Принцеса Мрія», «Микула Селянинович». Врубель написав низку портретів видатних сучасників, а також немало автопортретів.

Важка душевна хвороба нищівними хвилями підступала до митця в різні періоди його життя. Після смерті малолітнього сина в 1902 р. недуга посилилася, і, починаючи з 1904 р. до самої смерті життя Врубеля минуло в психіатричних лікарнях; звісно, і тут художник не припиняв малювати: це був його засіб спілкування зі світом. У 1906 р. він осліпнув.

Демон сидящий

Трагічний земний шлях митця завершився у 1910 р. Час лише підтвердив величину його рідкісного дарування. Врубель — вище моди; він не вміщається в рамки штампів, вигаданих мистецтвознавцями. Його «Демони», його метання і відчай, очевидні в багатьох роботах, можуть збентежити людину, не знайому з історією Врубеля. Але щоб вберегтися від поверхових суджень, перш ніж відкидати підсумки чужого болю, варто поцікавитися тим скорботним шляхом, яким пройшов митець. Можливо, знайомство з життям і творчістю Врубеля стане для когось новим приводом для захоплення щедрістю дарів, якими Творець наділяє людину. Одного разу доторкнувшись до світу, розітнутого пензлем Врубеля на тисячі блискучих граней, не можна лишитися байдужим до його важкої долі.

Уривок з книги К. Паустовського «Далекі роки»:

Батько сам приніс мені декілька котушок із плівкою і попросив проявити.

— Прояви якнайкраще, — сказав батько. — Там є історичні московські знімки. Тільки я не пам’ятаю, на яких котушках.

На першій котушці московських знімків не виявилося. Там було лише кілька знімків худої маленької людини в короткому піджаку, з краваткою, зав’язаною бантом. Людина ця стояла коло стіни, на якій висіла довга вузька картина.

Довго я не міг нічого розібрати на цій картині. Потім я нарешті побачив худе горбоносе обличчя з величезними печальними очима. Обличчя це було завалене пташиним пір’ям.

Демон поверженный

Батько підійшов до комірки і запитав:

— Ну як? Є московські знімки?

— Поки нема. Є якийсь старий біля картини на стіні.

— Це ж Врубель! Хіба ти його не пам’ятаєш? Гляди не перетримай.

На картині нічого не проявилося. Лише обличчя і якесь пір’я.

— Так і треба, — відповів батько. — Це «Демон».

Батько пішов. Тоді я згадав, як одного разу батько за ранковим чаєм сказав мамі, що до Києва приїхав на кілька днів Михайло Олександрович Врубель і просив батька зайти до нього в готель.

Не розумію я твого захоплення Врубелем, — незадоволено відповіла мама. — Декадентщина якась! Боюся я цих одержимих митців.

Але батько все ж пішов до Врубеля і взяв мене з собою. Ми увійшли до готелю біля Золотих Воріт і піднялися на п’ятий поверх. В коридорі пахнуло готельним ранком — одеколоном і кавою. Батько постукав у низькі двері. Нам відкрила худенька людинка в поношеному піджаку. Обличчя, волосся й очі в нього були такого ж кольору, як і піджак, — сірі з жовтуватими плямами. Це був художник Врубель.

— Це що за юний суб’єкт? — запитав він і міцно взяв мене за підборіддя. — Ваш син? Цілком акварельний хлопчик.

Він схопив за руку батька і повів до столу. Я боязко оглядав кімнату. Це була мансарда. Декілька рисунків, написаних аквареллю, були приколоті шпильками до темних шпалер.

Врубель налив батькові й собі коньяку, швидко випив свій коньяк і почав ходити кімнатою. Він голосно постукував підборами. Я помітив, що підбори в нього були дуже високі.

Батько сказав щось схвальне про пришпилені до шпалер малюнки.

— Ганчір’я! — відмахнувся Врубель.

Він припинив метатися по кімнаті й сів до столу.

— Щось я весь час кручусь, як білка, — сказав він: — Самому набридло. Чи не поїхати нам на Лук’янівку, Георгію Максимовичу?

— В Кирилівську церкву?

— Так. Хочу подивитися свою роботу. Зовсім її забув.

Батько погодився. Ми втрьох поїхали на візнику на Лук’янівку. Візник довго віз нас безкінечною Львівською вулицею, потім такою ж нескінченною Дорогожицькою. Врубель і батько палили.

Я дивився на Врубеля, і мені було його шкода. Він смикався, перебігав очима, незрозуміло говорив, запалював і тут же кидав папіросу. Батько говорив із ним ласкаво, як із дитиною.

Ми відпустили візника біля Федорівської церкви і пішли пішки вулицями Лук’янівки, серед садів. Ми вийшли до обриву. Дорога петлями пішла вниз. Там, унизу, виднілася маленька баня Кирилівської церкви.

— Посидимо недовго, — запропонував Врубель. Ми сіли на землю край дороги. Запилена трава росла навколо. Над Дніпром синіло в’яле небо.

— Погано, Георгію Максимовичу, — сказав Врубель, вдаривши себе по трухлявій щоці й засміявся. — Мені набридло тягати цю огидну свою оболонку.

Я, звісно, погано розумів слова Врубеля, та й не запам’ятав би всю цю розмову, якби батько не розповідав про нього мамі, а потім дяді Колі й деяким знайомим і якби всі вони не жаліли Врубеля.

В Кирилівській церкві Врубель мовчки роздивлявся власні фрески. Вони здавалися виліпленими з синьої, червоної й жовтої глини. Мені не вірилося, що такі великі картини на стіні могла написати ця худенька людина.

— Оце живопис! — вигукнув Врубель, коли ми вийшли з церкви.

Я здивувався, що батько поставився до цих слів спокійно і навіть погодився з Врубелем, тоді як ні мені, ні моїм братам він не дозволяв сказати жодного хвалькуватого слова. Тому, коли ми розійшлися з Врубелем на Рейтарській вулиці, я сказав батькові, що Врубель мені не сподобався.

— Чому? — запитав батько.

— Він хвалько.

— Дурник! — тато поплескав мене по спині. — Не горбся!

— Чому дурник? — спитав я ображено.

— Перш за все треба знати, — відповів батько, — що Врубель чудовий художник. Коли-небудь ти сам це зрозумієш. А потім ще треба знати, що він хвора людина. Він душевно неврівноважений. І ще слід знати один золотий закон: ніколи не засуджуй зопалу. Інакше ти завжди потрапиш у дурне становище. Припини ж нарешті горбитись! Я нічого не сказав тобі образливого.

На картині за спиною Врубеля, хоча плівка вже проявилася, важко було щось розібрати. Я лише знав, що це «Демон».

Побачив я цю картину вперше значно пізніше, взимку 1911 року, в Третьяковській галереї.

Москва димилася від стужі. Пара виривалася з набухлих дверей трактирів. Серед затишного московського снігу, закоцюблих бульварів, зарослих льодом вікон та зеленуватих газових ліхтарів сяяла, як синій алмаз, як дорогоцінність, знайдена на сяючих вершинах Кавказу, ця картина Врубеля. Вона жила в залі галереї холодом прекрасного, величчю людської туги.

Тема Демона — одна з основних у творчості Врубеля, вона втілена в живописі, графіці, скульптурі. Частково вона навіяна оперою Рубінштейна «Демон» та однойменною поемою Лермонтова, до якої митець підготував серію блискучих графічних ілюстрацій. Сам художник не хотів, щоб його Демона плутали з дияволом, чортом. Взагалі такий «відсторонений» образ демона дуже характерний для романтичного мистецтва та символізму.

Опублiковано: № 3 (27) Дата публiкацiї на сайтi: 01 November 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Зачарований Візантією

Зачарований Візантією

Журнал «Отрок.ua»
— Перш за все треба знати, — відповів батько, — що Врубель чудовий художник. Коли-небудь ти сам це зрозумієш. А потім ще треба знати, що він хвора людина. Він душевно неврівноважений. І ще слід знати один золотий закон: ніколи не засуджуй зопалу. Інакше ти завжди потрапиш у дурне становище.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
18:02 22.12.2011 | Маргарита
Благодарю Вас за единственную попавшуюся на этом сайте статью об искусстве, в которой нет попытки осудить нечто "чуждое НАМ"! А я читала не меньше 4-х таких статей, интересно было мнение представителей нашей почти что официальной гос. религии, как говорится, "тех, которые в обойме", - об искусстве, которое всегда не в обойме. О Бродском такое прочла, что даже комментировать не стала - не в коня будет корм, конь уже удила закусил. А вот к Вам обращаюсь: не скучновато в обойме?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: