У двадцятому столітті війна стала надзвичайно серйозною справою. Проте вона не завжди була саме такою — згадати хоча б війну за Баварську спадщину, прозвану «картопляною війною», бо в процесі маневрування війська витоптали більше картоплі, ніж знищили один одного.

Любитель хитромудрих маневрів маршал Франції Моріц Саксонський уважав битву справою посередностей і думав, що іноді перемога породжує більше проблем, ніж вирішує (як тут не пригадати захоплення Москви Наполеоном і його очікування на «бояр» з ключами від міста). Кураж, блиск, несерйозність і жарт робили війну не лише кривавою, але й героїчною пригодою з легким відтінком пустотливості (коли так багато чоловіків, вдягнених яскраво, неначе на сільському ярмарку, замишляють лихе один проти іншого — це само по собі кумедно). Саме звідти, з «війн джентльменів» пішов крилатий вираз «Apres vous, messieurs les Angles!» («Опісля вас, панове англійці!»). Нагадаю цю історію, про неї ось як розповідає історик Антон Керсновський: «Біля Фонтенуа (1745 рік) шотландці зблизилися на п’ятдесят кроків з Французькою гвардією, що продовжувала безмовно стояти. Лорд Гоу крикнув французькому полковнику: „Накажіть же стріляти“. „Опісля вас, панове англійці!“ — відповів французький командир граф д’Ортош, ґречно відсалютувавши шпагою. Залп усім фронтом шотландської бригади поклав сотні французів. Цей вислів став прозивним. Цей епізод зіграв свою роль в історії двох народів— про нього сто сімдесят років по тому нагадав Фошу маршал Френч, коли та сама шотландська бригада пожертвувала собою, прикриваючи відхід французів у критичну хвилину під Іпром» (під час Першої світової війни. — Прим. авт. )

Пропаганда в наш час (відраховуючи від початку ХХ століття) завжди показувала речі значно гіршими чи набагато кращими, аніж вони є насправді. Але її неприйняття не повинно полягати в антитезі, яка протиставляє одні надхмарні палаци іншим. Реалізм і частка іронії будуть тут найбільш доречними. Адже християнство все ж знає, який цей світ і яким має бути майбутній.

Дівчинка й Бука

«Мобілізація свідомості», яка тією чи іншою мірою зачепила все російське суспільство в 1914 році, здійснила химерні зміни в усталених стереотипах сприйняття. Найбільших змін, звичайно, зазнав образ пруссака, «німця-перця-ковбаси», який, попри всю ученість («німець мавпу вигадав» — російська приказка), був персонажем вочевидь комічним. Ось, наприклад, як пише Достоєвський про квартирну господарку родини Мармеладових у романі «Злочин і кара»: «Амалія Іванівна <...> зараз же заявила, що її „фатер аус Берлін бувь душе поважні шоловік і обоє рук по кишень ходівь і все робівь отак: пуф! пуф!“, і, щоби реальніше показати свого фатера, Амалія Іванівна підскочила зі стільця, засунула свої обидві руки в кишені, надула щоки й стала видавати якісь невиразні звуки ротом, схожі на пуф-пуф, під гучний регіт усіх мешканців». На початку Першої світової війни пруссак змінюється, замість сентиментального лікаря «Карла Карловича» та жадібного «ковбасника» приходить якесь безглузде, але страхітливо жорстоке чудовисько, яке нагадує Буку — персонажа дитячих лякалок. Ось, наприклад, як, за повідомленням газети «Петроградские ведомости» від 20 серпня 1914 року, відреагувала на звістку про звірства пруссаків маленька дівчинка: «Днями в газетній хроніці був відзначений такий сумний факт: дівчинка, наслухавшись про жорстокість німців, побачила уві сні, що потрапила до рук пруссаків, і, охоплена панічним жахом, уявляючи, що рятується від переслідування ворога, не прокидаючись, кинулася з вікна. На щастя, вона впала на купу будівельного сміття, і тому не розбилася на смерть, а лише відбулася тим, що тяжко забилась».

У художніх творах моторошна Бука також знайшла безпосереднє втілення. Так, Георгій Іванов стисло описує зміст багатосторінкового «воєнного» роману Федора Сологуба, де розповідається про трьох генеральських дочок-наречених: «Наречений однієї — чудовий француз, другої — джентльмен-англієць, третьої — німець, виплодок диявола. Союзницькі наречені здійснюють чудеса мужності й шляхетності, німець же ґвалтує дітей, підриває Реймський собор і „підступно“ вбиває в бою нареченого-француза. Водночас усі три сестри ходять босими ногами по передранковій росі й „бачать пророчі сни“».

Начебто поголовно відчута всіма російськими обивателями ненависть до «одвічного ворога-тевтона» часто набувала гротескних форм, особливо у випадку поєднання з чутками про «внутрішнього ворога». Лев Тихомиров у своєму щоденнику за 1915 рік пише: «Ось, наприклад, теревенять баби, селянки, які привезли на продаж усілякі продукти. Одна голосно говорить, що всюди у владі зрадники. На заперечення, що не слід вірити цим дурницям, — вона каже: „Які там дурниці, цариця мало не щодня посилає до Німеччини поїзди з припасами; німці й годуються за наш рахунок, і перемагають нас“. Марні заперечення, що це нісенітниця і що фізично неможливо посилати поїзди... Баба відповідає: „Ну вже там вони знайдуть, як посилати“... Як ultimo ratio (останній доказ) їй кажуть, що невже вона, дурепа, не розуміє, що Государ нічого подібного не допустить? Вона відповідає: „Що говорити про Царя, його вже давно немає в Росії“. — „Та куди ж він подівся?“ — „Звісно, до Німеччини поїхав!“ — „От дурна баба, хіба Цар може віддати своє царство німцям?“. — Вона з апломбом відповідає: „Так він же поїхав тимчасово — лишень перечекати війну“»...

Утім, «пруссофобія», що стала однією з видимих причин Лютневої революції, швидко сходить нанівець. Молода радянська влада й режим Веймарської республіки знаходять багато точок дотику. І мужній німецький комуніст, часто колишній солдат Першої світової війни (фашисти спочатку були тільки італійськими), надовго витісняють у радянській свідомості й кумедного довоєнного Карла Карловича, і злу недоладну Буку з гостроверхим шишаком на касці.

Черга за квитками на дно

Насправді — пропаганда жахів, що стала такою актуальною в Першу світову війну, розгорталася поволі, поступово. Спочатку значно актуальніше було зобразити своїх воїнів «хоробрими героями», а супротивника — невдатними слабаками (як на кумедних лубках Маяковського та Малевича). Тим більше що кадрові офіцери, виховані в лицарських традиціях, надавали певної «старосвітськості» навіть битвам Першої світової війни. Наприклад, адмірал Стерді в листі до капітана 2 го рангу Поххаймера, старшого з офіцерів, який вижив після знищення німецької ескадри фон Шпеє англійськими кораблями в 1914 році, відзначав: «Ми вельми захоплені гарною стрільбою обох ваших кораблів. Ми співчуваємо загибелі вашого адмірала й такої великої кількості офіцерів і матросів. На жаль, наші дві країни перебувають у стані війни. Офіцери обох флотів, які могли вважати себе друзями, мають виконувати свій обов’язок перед країною». Поххаймер був не менш ввічливий і відзначив у своєму листі: «Від імені всіх наших урятованих офіцерів і матросів я дякую Вашому Превосходительству за ваші добрі слова. Ми шкодуємо, як і ви, про цю битву, що мала місце, оскільки в мирний час ми добре пізнали англійський флот і його офіцерів». Цікаву картину спілкування між послами воюючих держав дає у своїх спогадах німецький князь Бюлов, який з дипломатичною місією відвідав ще нейтральну Італію: «Коли я увійшов до приймальні міністра, я опинився там віч-на-віч з трьома послами Антанти: Баррером, сером Реннелем Роддом і Крупенським. Їхнє ставлення до мене було характерне для духу їхніх народів. Добрий Крупенський кинувся до мене й став запевняти мене, що його особисте почуття дружби до мене анітрохи не змінилося. Розумний і витончений Родд простягнув до мене руку й сказав англійською: „Тисну вашу руку й прошу вас передати мої найкращі побажання княгині Бюлов“. З усіх трьох послів Антанти Камілл Баррер був моїм найдавнішим другом. Але коли він побачив мене, він, з притаманним усім французам акторським талантом, з жахом подивися на мене, потім затулив очі руками й відвернувся».

Проте пропаганда жахів поступово посилюється, набуваючи часом рис гротеску. Так, трагічна подія — знищення німецьким підводним човном човна пасажирського трансатлантичного лайнера «Лузітанія» в 1915 році — відображається в пропаганді якимось дивним фарсом. У Лондоні був улаштований похорон моделі нещасного корабля — з катафалком з кіньми в траурних попонах і маніфестацією. Російський художник Животовський зобразив потопаючу «Лузітанію», поруч з якою йдуть на дно прекрасні жінки, старі й діти, а найглибше занурився Лев Толстой — за допомогою такої нехитрої алегорії демонструвалася «смерть гуманізму», знищеного німецькою воєнщиною. До того ж на картині за трагедією з торпедних апаратів підводного човна спостерігав божевільний маніяк — кайзер Вільгельм. Якось повз громадську думку пройшло те, що німецький уряд попереджав пасажирів кораблів про можливість атак біля берегів Англії (відповідні оголошення були надруковані в американській пресі), а «Лузітанія» перевозила воєнну контрабанду: боєприпаси й канадських резервістів. Сама Німеччина відповіла на вибух обурення світової громадськості вкрай нетактовно: була випущена пам’ятна медаль якогось художника Гетця, на якій квитки пасажирам «Лузітанії» продавала Смерть. Тяжіння німців до похмурої цвинтарної естетики, яка знаходила найширше відображення — від «Пісні про Нібелунгів» до творів представників романтизму та експресіонізму — взагалі складає дивну особливість цієї нації.

За всього безглуздя пропаганди жахів, усе ж варто відзначити, що вона показувала доволі високий моральний дух європейського суспільства: його нездатність миритися зі злочинами, сором’язливість перед лицем смерті (звідси й багато в чому умовне, гротескне зображення трагічних подій). Але вже незабаром логіка «розвитку жанру» змушує перейти від стилізованих «жахів» до чистої демонстрації насилля, формування вже не «стилізованого», навіть смішного (за аналогією: як у старих фільмах жахів), а справді звірячого, огидного образу ворога (подібно до фільмів типу «Пили»). «Мобілізація свідомості» перетворюється на «мобілізацію підсвідомості» — назовні виходять найогидніші фобії, що містяться на дні сприйняття. У хід ідуть образи, про які писав німецький дослідник Рудольф Зульцман: «Наймерзотнішою і водночас найдієвішою брехнею виявилося повідомлення про те, що німці переробляють трупи солдатів, своїх і чужих, на стеарин і на корм для свиней. Це повідомлення викликало в усьому світі шквал обурення й стало приводом для вступу Китаю у війну на боці Антанти. <...> Змалювання того, як кайзер добуває жир з трупів солдатів, роздмухало полум’я ненависті серед американських громадян і серед народів інших цивілізованих країн. Абсолютно нормальні люди, дізнавшись про це, стисли кулаки й кинулися до найближчих бюро з вербування до армії. Тепер їм розповідають, що насправді вони були обдурені. Знаменита історія з трупами, яка під час війни довела до краю ненависть народів до Німеччини, оголошена зараз англійською палатою громад брехнею».

Не дивно, що в підсумку пропаганда часто мала зворотній ефект. За словами англійського письменника Джорджа Оруелла: «Ціна, яку ми заплатили за систематичну брехню в роки Першої світової війни, виявилася і в надмірному германофільстві по її закінченні. З 1918 по 1933 рік вас обсвистали б у будь-якому лівому гуртку, якби ви висловилися в тому дусі, що Німеччина теж несе бодай частку відповідальності за війну. Наслухавшись у ті роки стільки жовчних коментарів з приводу Версальського договору, я щось не згадаю не те що суперечок, але хоча б самого запитання: „А що було б, якби перемогла Німеччина?“». Йому ж належать слова про підміну реальних подій фантомами — підміну, яка виявилася настільки характерною прикметою нашого часу, що самі події постають виключно матеріалом, приводом для художньої інтерпретації: «Ще змолоду я переконався, що немає події, про яку правдиво розповіла б газета, але тільки в Іспанії (під час Громадянської війни. — Прим. авт.) я вперше спостерігав, як газети примудряються висвітлювати те, що відбувається, так що їх змалювання не має до фактів жодного стосунку, — було б навіть краще, якби вони відверто брехали. Я читав про значні битви, хоча насправді не прозвучало жодного пострілу, і не знаходив жодного рядка, коли гинули сотні людей. Я читав про боягузтво полків, котрі насправді виявляли відчайдушну хоробрість, і про героїзм переможних дивізій, що знаходилися за кілометри від передової, а в Лондоні газети підхоплювали всі ці вигадки, і пристрасні інтелектуали вигадували глибокодумні теорії, базуючись на подіях, яких ніколи не було. Загалом, я побачив, як історію пишуть, виходячи не з того, що відбувалося, а з того, що мало б відбутися згідно з різноманітними партійними доктринами».

Наш мир

У відомому й не дуже актуальному зараз трактаті Гуго Гроція «Про право війни й миру» відзначається: «Війна розглядається не як заперечення, а як підтвердження загального стану миру. Добропорядний громадянин держави, цілковито занурений „у клопоти війни“, не може перебувати у безпеці та вірі в Бога, якщо не буде постійно мати на увазі мир. У протилежному випадку „звіряча сила“, що проступає назовні у боротьбі, не буде пом’якшуватися людинолюбством і неминуче створить небезпеку для добробуту держави. Отже, закінчення війни має ознаменуватися забезпеченням „сумлінності й миру“, які приведуть до прощення злодіянь, відшкодування збитків і витрат, що взагалі то не так уже вже й погано для християн, котрим Господь дарував Свій мир» (Олександр Михайловський. «Про війну й мир»). Починаючи з Першої світової війни, ця межа стирається. Війна набуває постійного характеру: за права народів, перемогу комунізму, торжество демократії, ринки, сфери впливу. Про який би конфлікт не йшлося, ми твердо знаємо, що «між землею і небом війна». І те, що небо завжди на нашому боці. Але під усіма цими небесними литаврами й захмарними салютами добре б поставити маленький камінець — коротеньку цитату з апостола Павла: «Не дивиться Бог на обличчя». І спертися на нього.