Один день мистецтвознавця

Мій день майже ніколи не буває заповнений якоюсь однією справою. Справ зазвичай виявляється декілька, і доводиться ламати голову, як усі їх утиснути в короткі кілька годин. Працюю в кількох місцях, а також займаюсь численними разовими проектами. Роблю це не лише заради грошей, але й тому, що хочеться встигнути зробити в житті побільше всього цікавого. Часом надто вимотуюсь, але в цілому мене це влаштовує — насилу уявляю собі, як зміг би сидіти в одному офісі п’ять днів на тиждень з дев’ятої до шостої. Від різноманітної роботи втомлюєшся менше, ніж від монотонної, та й мозок, якщо його весь час завантажувати різними завданнями, починає краще працювати.

Досьє № 3

Олексій Гриц, мистецтвознавець, кандидат наук, провідний науко-вий співробітник Державного інституту мистецтвознавства. Народився в 1974 році в Москві. Закінчив Російський державний гуманітарний університет. Працює за сумісництвом у Російському науково-дослідному інституті культурної та природної спадщини ім. Д. С. Лихачова. Викладає на архітектурному факультеті Державного університету землеустрою.

1. Головне

Зранку їду на свою головну роботу — в Інститут мистецтвознавства. Працюю у відділі, який займається вивченням російської архітектури. У далекому майбутньому результатом нашої діяльності має стати багатотомне енциклопедичне видання «Звід пам’яток Росії», куди ввійдуть відомості про всі архітектурні пам’ятки країни — з фотографіями, історичними даними і т. д. Поки вийшло лише 11 томів, усього ж їх має бути кілька сотень, тож основна праця ще попереду. Робота наша полягає в пошуку цих самих пам’яток і збиранні різноманітної інформації про них. Їздимо у відрядження та експедиції, фотографуємо, робимо креслення, працюємо в музеях і архівах (московських, пітерських і місцевих), риємося в дореволюційних газетах і журналах, потім пишемо статті, готуємо черговий том для видавництва. Це надзвичайно захоплює — адже щоразу доводиться мати справу з новою старовинною будівлею, а всі вони різні, з якимись індивідуальними особливостями, іноді з дуже багатою історією. Ну, а експедиції по російських провінціях — це завжди справжня пригода...

У моєї роботи є й інший, не такий приємний бік — це боротьба за збереження старовинної архітектури. Оскільки наш інститут належить до Міністерства культури, ми наділені певними офіційними повноваженнями у сфері охорони пам’яток. Справа ця, на жаль, переважно безнадійна: із десяти приречених пам’яток щастить врятувати в кращому разі дві-три. У великих містах, особливо в Москві, зберегти який-небудь старовинний будиночок майже неможливо, якщо хтось уподобав займану ним ділянку золотої столичної землі. Про дотримання законодавства й говорити годі... Іноді охоплює справжній відчай, коли впираєшся в непробивну стіну корумпованого чиновництва й жадібних цинічних забудовників. Щоправда, є також і приємний момент — у нашій донкіхотській боротьбі ми знайомимося з величезною кількістю абсолютно чудових людей, ладних безоплатно допомагати нам, разом працювати, організовуватися, аби хоч щось урятувати. Часом дивуєшся, як багато в нашій країні ще залишилося людей небайдужих, які люблять свою вітчизну і заклопотані не лише зароблянням грошей, але й збереженням рідної культури. Спілкування з ними по-справжньому надихає і дає сили для подальшої боротьби.

2. Як пройти до бібліотеки?

Після роботи треба ненадовго заскочити до бібліотеки. Улюблене моє книгосховище в Москві — Історична бібліотека, або простіше «Історичка». Старовинна будівля в тихому провулку Китай-міста, затишні зали... Будучи студентами, ми з однокурсниками просиджували тут цілими днями. Зараз здається неймовірною та кількість інформації, яку ми тоді завантажували собі в голови. Звичайно, у нас ще не було навичок правильно цю інформацію засвоювати, і більша її частина швидко вивітрилась. Але щось залишилось, і часом у потрібний момент зовсім несподівано пригадуються якісь відомості, імена, дати та ін. У 1990-ті роки потрапити до «Історички» можна було лише відстоявши величезну чергу, а зараз зали напівпорожні, читачів, серед яких більшість — студенти-гуманітарії, зовсім мало. Читати стали набагато менше (хоча, зважаючи на те, які жахливі книги зараз видають, інколи мимоволі думаєш, що це не так вже й погано). З поширенням Інтернету з’явилося нове ставлення до інформації як до чогось доступного й тому нецінного, що не заслуговує на запам’ятовування. Тому й знання, отримані таким легким способом, часом виявляються неякісними та поверховими...

3. Екскурсія

Цього разу мій візит до бібліотеки має цілком конкретну мету. Одна моя подруга, яка викладає у Свято-Дмитріївському училищі сестер милосердя, попросила мене провести для її підопічних одноденну екскурсію до якогось давнього підмосковного міста — щоб були і православні святині, і архітектурні пам’ятки, і багата історія. Обрали Коломну, і мені довелося освіжити в пам’яті відомості про це містечко, а заразом пошукати якісь пов’язані з ним цікаві та кумедні події, аби діти не занудьгували. Подібні екскурсії я проводжу доволі часто, хоча професійним екскурсоводом, звісно ж, себе не вважаю. Займаюся цим не стільки задля грошей (тим більше що платять за це небагато), скільки заради власного задоволення. Коли починаю розповідати про давню архітектуру, мене охоплює якесь незрозуміле мені самому піднесення, а якщо мене ще й слухають уважно — то я стаю майже щасливим. Окрім того, хоч як пишномовно це прозвучить, уважаю себе зобов’язаним розповідати всім про нашу культурну спадщину, ділитися тими знаннями, які завдяки своїй професії маю. Я впевнений, що те злиденне становище, в якому перебуває наша культура, багато в чому викликане людською байдужістю, а вона, у свою чергу, виникає від незнання того, якими багатствами ми поки що володіємо. Адже часом навіть люди освічені та висококультурні дивуються, коли бачать зовсім поруч з Москвою руїни дворянських садиб і занедбаних церков: «А ми думали, у нас уже все відреставрували...». Треба сказати, що тих, хто цікавиться історичними пам’ятками, стає все більше, і зараз уже майже неможливо приїхати в закинуте «дворянське гніздо» й на самоті гуляти там — напевне зустрінеш когось із фотоапаратом і великомасштабною картою під пахвою. Частіше, правда, зустрічаються громадяни з мангалом та ящиком пива. Останнє, втім, теж непогано; екскурсію по визначних пам’ятках цілком можна завершити пікніком (головне — потім прибрати за собою сміття, бо із цим у Підмосков’ї така ж біда, як і з занепалою культурою).

4. Хто такий Леонардо да Вінчі?

Увечері — лекція. Я викладаю в одному з найстаріших московських вишів — Державному університеті землеустрою, мої студенти — майбутні архітектори, читаю їм історію мистецтва та історію архітектури. Працюю я на факультеті другої вищої освіти, що мені дуже подобається, оскільки тут навчають вже більш-менш дорослі люди, які свідомо обрали цю непросту професію.

Викладання — справа непроста, але дуже захоплююча. Як педагогу, мені доводиться стикатися з відчутним результатом «реформ» освіти останніх років — з кожним роком рівень загальної ерудиції студентів все більше й більше знижується. На початку моєї педагогічної діяльності я, у запалі юнацького максималізму, щиро обурювався, слухаючи плутані відповіді на екзамені: «Ну як же цього можна не знати! Я ж усе це на лекціях розповідав!» Спочатку я жахався, коли серед студентів виявлялося доволі багато людей, які не знали, хто такий Леонардо да Вінчі. У голові не вкладалося, звідки такі індивіди взагалі можуть узятися у ХХІ столітті у величезному європейському місті, де є книги, Інтернет, музеї та безліч інших джерел інформації. Тепер же, набувши певного досвіду, я сприймаю подібних студентів як виклик моєму професіоналізму. Для мене стає справою честі зламати коросту неуцтва, яка вкриває мозок більшої частини сучасної молоді. З усіх сил намагаюся зацікавити їх, придумую, як зробити предмет більш цікавим, як краще подати той чи інший матеріал. Чесно скажу — пишаюся, коли це вдається. Спочатку з’являються проблиски інтересу («Що це він там таке розповідає?»), люди починають дослухатися, ставити якісь запитання (терплю, навіть якщо вони виявляються разюче безглуздими). Потім когось навіть вдається переконати докласти власних зусиль, щось самим прочитати, подивитися які-небудь книжки...

Іншу проблему сучасних студентів можна просто назвати лінощами. Вони категорично відмовляються приймати той факт, що навчання — це велика праця, яка вимагає зусиль і часу, котрий доводиться віднімати від відпочинку, спілкування з друзями, сну, зрештою. Освіта видається їм чимось легким і простим, і вони щиро обурюються, коли я намагаюся змусити їх щось робити. Причому це характерно навіть для розумних і зацікавлених студентів. Як із цим боротися, поки що не придумав...

5. Подорож

Після лекції — зустріч із друзями. Сьогодні ми маємо обговорити важливу справу — майбутню подорож за кордон. Марк Твен сказав, що на смертному одрі ми шкодуватимемо лише за двома речами — що мало любили й мало подорожували. Тому намагаємося, щоб хоча б за одним із пунктів приводів для жалю було менше. Кожна поїздка — це подія, на яку чекаєш, якою тішишся наперед... Для поїздок обираємо всілякі екзотичні країни — Перу, Іран, Камбоджа і т. ін. Наш черговий проект — Ефіопія, країна з найдавнішою християнською культурою, дивовижною природою і дуже багатою етнографією, але при цьому — з бездоріжжям, дикістю і політичною нестабільністю. Кожному вояжу передує ґрунтовна підготовка, під час якої перелопачується сила-силенна книжок і сайтів в Інтернеті. Вивчаємо історію обраної країни, її культуру, мистецтво та архітектурні пам’ятки. Послугами турфірм ніколи не користуємося — самі складаємо маршрут. Хочеться побачити щось ексклюзивне, таке, що розташоване осторонь від традиційних туристичних маршрутів. Повернувшись додому, обов’язково щось пишемо. Тож такі наші подорожі, на відміну від банальних виїздів на пляж кудись до Туреччини, називаємо експедиціями, а нашу усталену компанію трохи пафосно називаємо клубом. Хоч я абсолютно впевнений, що це найкращий вид відпочинку, такі поїздки для нас — ще й праця, причому часом фізично зовсім не легка. Грошей теж потрібно чимало, але вже про це зовсім не шкодуємо...

 

Часто зустрічаю людей, які не люблять і навіть ненавидять свою роботу, терпіти не можуть те, чому змушені присвячувати все життя. Насилу уявляю, як так можна жити. По-моєму, не можна витрачати своє життя на щось нецікаве, непотрібне. Я люблю свою професію і в цьому сенсі вважаю себе щасливою людиною. Так трапилося, що моє хобі стало моєю роботою (можливо, і навпаки, — робота з часом перетворилася на хобі). Можливо, так сталося тому, що, закінчуючи школу, не помилився з вибором сфери діяльності, а може, просто пощастило. Звичайно, за це щастя доводиться розплачуватися. І грошей платять мало, і вільного часу майже немає. Коли повертаєшся додому, не виходить усі пов’язані з роботою думки та клопоти залишити за порогом квартири. Вечорами постійно щось пишу, доробляю, що не встиг за день. Навіть під час відпочинку голова однаково зайнята роботою. Але маю відчуття, що я роблю щось важливе й у мене це досить непогано виходить. Тому я твердо впевнений, що не хотів би іншого життєвого шляху.

Опублiковано: № 1 (61) Дата публiкацiї на сайтi: 18 February 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Один день мистецтвознавця

Один день мистецтвознавця

Журнал «Отрок.ua»
Спочатку я жахався, коли серед студентів виявлялося доволі багато людей, які не знали, хто такий Леонардо да Вінчі. У голові не вкладалося, звідки такі індивіди взагалі можуть узятися у ХХІ столітті у величезному європейському місті, де є книги, Інтернет, музеї та безліч інших джерел інформації. Тепер же, набувши певного досвіду, я сприймаю подібних студентів як виклик моєму професіоналізму.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
08:14 27.08.2013 | ольга
Вообще-то автор пишет о студентах, собирающихся стать архитекторами. Им бы странно не знать, кто такой Леонардо да Винчи. Впрочем, любой вузовский преподаватель может сказать, что срывает коросту невежества. Ну просто потому, что вузовские знания должны быть и шире, и глубже школьных, как и тех, что человек может получить самостоятельно. иначе зачем вуз. Может сказать, но не говорит... Просто делает свою работу. Пример с технарями понравился. надо бы не только уметь восхищаться собственной работой и тем, как другие могут , ничего в ней не смысля, пользоваться её результатами, но и удивляться тому, как специалист в другой области может с лёгкостью делать свою. Удивляйтесь, и мир станет приятнее, что ли
22:09 27.02.2013 | lena
зависть, зависть у всех говорит! Одна пишет про себя любимую - молодец! так держать, конечно же ваша работа важнее, нужнее, Ирина..
Мальчики, видимо, не такие реализованные в жизни поэтому тоже злоба и сарказм лезет ("ну хоть в комментарии дай покажу что я чего-то тоже стою" - правда?)

Самое противное чувство зависти - и когда она у тебя и когда её видишь у другого. Фу. Мерзкие комменты под вполне нормальной статьёй про нормального человека, который лично меня вдохновляет.
17:41 26.02.2013 | Михаил
Irina, Ваш короткий комментарий стоит более, чем, целый "...день из жизни искусствоведа" c прекрасно развитым мозгом, необычайным трудолюбием и кричащей удовлетворенностью выбранной жизненной стезей :)
18:15 20.02.2013 | Николай
> Для меня становится делом чести взломать коросту невежества, покрывающую мозги большей части современной молодёжи.

О, знакомый пафос гуманитариев! Сколько вы же еще будете людей-то мучать? Зачем вообще нужно обязывать кого-то знать, кто такой Леонардо да Винчи? Сами гуманитарии вполне себе со спокойной совестью пользуются, например, стиральной машиной, хотя из приниципов ее работы хорошо если закон Ома знают.

Дорогие гуманитарии! Поймите, что люди - разные, и массив знаний современного человека настолько велик, что далеко не каждому по силам быть экспертом во всех областях человеческох деятельности. И если кто-то выбрал себе область деятельности, далекую от вашей - то это не повод возмущаться. Берите пример с технарей, которые трудятся не покладая рук, и потом смиренно радуются наблюдая, как простые люди пользуются плодами их деятельности! И никто из технарей не строит планов принудительного обучения гуманитариев матаном.
18:21 19.02.2013 | Irina
Xorosho chto avtor zanimaetsa lubimum delom, ja prosto rabotay v dome prestarelux, zakonchiv instityt kyltyru. Svoej rabotoj ja pomogay slabum, moja pomos neobxodima im kazduj den. Mozet rabota i ne vsegda priatna. glavnoe prinost ludam polzy i but dovolnum, mozet moja rabota nyznee, chem iskysstvoveda na Ukraine? Takoj moej rabotu net na Ukraine, yxazivay za prestarelumi datchanami
Spasi nas Gospodi
13:12 19.02.2013 | lena
да..круто.я тоже так хочу.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: