Мені дуже імпонує японська приказка про те, що той, хто не бачив сходу сонця, прожив день намарне, тому я встаю рано. Ранок — найблагодатніший час для молитви, впорядкування своєї душі й постановки бойових завдань на весь день. Залежно від цих задач іноді вранці мені доводиться редагувати текст майбутньої радіопередачі, проглядати симфонічну партитуру для денної репетиції з оркестром, а іноді читати правило перед Причастям — за годину я служу літургію.
ДОСЬЄ № 4
Микола Лисенко, протодиякон, диригент, другий регент святкового хору Свято-Троїцького Іонінського монастиря, автор і ведучий радіопередач, батько трьох дітей. Народився в 1971 році в Києві. Закінчив Національну музичну академію ім. П. І. Чайковського. Художній керівник Державного естрадно-симфонічного оркестру України. Клірик Свято-Троїцького Іонінського монастиря. На радіо «ЕРА» веде передачі «Православний календар», «У духовному вимірі», «Православний світ».
1. Ранок регента
Раніше, до появи дітей, уранці мій шлях найчастіше вів до кліроса.
На бігу (запізнитись неможливо!) намагаюся по пам’яті підібрати Херувимську пісню, Милість миру, Трисвяте, які б відповідали одне одному; згадати тропарі, особливості богослужіння тижня і дня. Перевіряю, чи не забув камертон, і, забігши на клірос за кілька секунд до возглáсу священика, даю тон й після цього розчиняюся в райдужному звучанні сі-бемоль мажорного акорду.
Але життя вносить свої корективи, і ось уже найчастіше день починається з того, що я «пакую» своє підростаюче покоління до школи й дитсадка. Звісно, якщо в цей день треба йти на службу, турботу про дітей повністю беруть на себе мої рідні.
2. Розбудити душу для молитви
Так само, як скрипаль ладнає інструмент перед тим, як почати грати, так само, як диригент настроює великий симфонічний оркестр за звуком ноти ля, яку бере гобой, так і священнослужитель повинен налаштувати свою душу на молитву. Неможливо ввійти до храму, не зібравшись усередині, не очистивши свої думки; я намагаюсь відкласти усі життєві клопоти й міцно ухопитися думкою і серцем за край ризи Господньої. Євангеліє — ось що дає правильний лад, і тому перед початком служби я намагаюся прочитати фрагмент, який звучатиме на літургії.
Євангеліє — це камертон літургії, словесне причастя, що передує Причастю Тіла й Крові Христових. Для мене читання Євангелія — наріжний момент богослужіння, тому намагаюся прочитати його максимально вдумливо й виразно, переживаючи зміст у своєму серці. І в регента, і в диякона дуже схожі завдання — розбудити людську душу для молитви. Ми стаємо інструментами в руках Божих; спів хору й дияконські возглáси на службі я сприймаю як нерозривне ціле, як певну симфонію, яка має бути виконана в повній гармонії зі священиком і тими, хто стоїть у храмі.
Після літургії, коли прибираю богослужбове приладдя і приводжу до ладу вівтар, я нервуюсь і поглядаю на маленький годинник, що висить над входом у пономарку, намагаючись вирахувати: чи встигаю на репетицію.
3. За дирижерським пультом
Цейтнот став нормою мого життя, і якщо раніше мене це дуже хвилювало, то зараз я розумію, що в принципі людина звикає до всього. Ми ж не кричимо від жаху, коли летимо в літаку зі швидкістю близько 1000 км на годину. Людина звикає до великих швидкостей і великих навантажень, тому, вискочивши з храму, в метушні, однак сповнений благодаті, я сідаю за руль і тисну на педаль газу. Переді мною стоїть надзавдання: за двадцять хвилин через ранкові затори переміститися в іншу частину міста на репетицію. Пунктуальність — одна з необхідних якостей диригента, а якщо вірити моєму годиннику, я спізнююсь. Залишається тільки молитись, і Господь учиняє диво — приїжджаю вчасно.
Оркестр висуває диригенту багато вимог; я не кажу про елементарні речі — диригентську техніку чи музичну ерудицію. Моє завдання не просто дати аутфакт*, зробити зауваження з приводу неточної інтонації або знайти потрібний штрих; завдання диригента — об’єднати й надихнути спільною музичною ідеєю.
* Ауфтакт (нім. Auftakt) — диригентський жест, помах перед вступом.
Мене безмежно надихає те, що переважна більшість творів у класичній музиці — це свідчення життя духу, може, не таке досконале, як смерть мучеників чи творіння святих отців, однак це свідчення прагнення душі до Христа. Історія людства з часів пришестя Спасителя — це історія християнської цивілізації. Християнська музична культура явила світу таких гігантів, як Бетховен, Брамс, Моцарт, Бах. До цього списку необхідно додати великих російських композиторів — Мусоргського, Рахманінова, Чайковського; майстрів радянського часу — Прокоф’єва, Шостаковича.
Ми всі шукаємо землю обітовану, той материк, на якому відбудеться наша зустріч із Господом. Ми ще тільки на шляху до цієї землі, і класична музика — маяк біля її берегів. Без свого головного призначення — одухотворення людини — класична музика втрачає сенс. Вона покликана нести в собі почин тієї вічної божественної любові, яку людина повинна свідомо шукати, передчувати й розкривати.
Зовсім недавно ми спілкувалися з видатним композитором сучасності Арво Пяртом, і на запитання про те, що, на його думку, робить музику вічною, вписує її в хрестоматію на всі часи, — він відповів: «Звісно, любов». Істинної любові може навчити лише Господь. Проповідь про Христа, Який воскрес — ось чим займається класична музика, вона розповідає людям про Бога, але робить це приховано.
4. В ефірі
Після репетиції їду до Києво-Печерської Лаври — в студію. Без цієї складової робочого дня ось уже кілька років не бачу свого життя. Я автор і ведучий кількох передач: щоденної — «Православний календар», більш об’ємної — «Православний світ» — і годинної програми «У духовному вимірі». Якщо музикою можна розтопити лід людського серця, то за допомогою слова можна прочистити шлюзи розуміння, пояснити, чим живе Православна Церква сьогодні, яке свято святкує, яке євангельське читання відповідає цьому дню і чому воно вчить.
Забігаю в корпус, на ходу розчохлюючи диктофон, і шукаю очима потенційного спікера (як було б нудно, якби в ефірі звучав один монотонний голос ведучого!) Щоправда, аби поставити питання, треба самому бути в курсі багатьох подій, тому, як правило, на студію я приїжджаю вже озброєний актуальною інформацією. Часто передачі робляться «не завдяки, а всупереч». Уявіть черговий цейтнот — служба, репетиція, а то й вечірній концерт, — і при цьому треба встигнути змонтувати радіопрограму, що вийде завтра вранці. Передачі на радіо звучать у записі, це не вільний потік свідомості у прямому ефірі, а впорядковане розміщення великої кількості інформації в малому часовому відрізку, тому текст потрібно написати, відредагувати, начитати, почистити, звести на різних музичних фонах. Це займає немало часу. І ось коли один цейтнот накладається на інший, вмикаються абсолютно не підвладні моєму розумінню механізми, і в результаті передача, Промислом Божим, збирається, формується й іде в трансляцію. І в ці моменти якось по-особливому відчуваєш себе інструментом, який використовується за призначенням, іноді навіть усупереч його доволі скромним можливостям. Щоразу, коли стикаєшся з цим явищем, укріплюєшся у вірі. Дуже важливо не втрачати навички бачити маленькі дива, з яких складається велике диво нашого життя.
Мені хотілося б вірити, що мої програми приносять людям духовну користь, тим більше, що це не мої роздуми, а в основному слова апостольських послань, Євангелія, думки святих отців. Не я вибрав цю стежку, так склалося, отже, у цьому був певний Промисел Божий. Згадую, що так само було і з регентством. Спочатку, коли я прийшов на клірос, то боявся взяти не ту ноту; перша партія, з якою вдалося впоратись, була партія баритона — і я відчув надзвичайну відповідальність. Одного разу перед самим початком служби я дізнався, що доведеться замінити відсутнього регента. Мене охопила паніка: як це, не вміючи управляти, не знаючи Уставу, я буду це робити?! Тоді, в юності, я ще не відчував на власному досвіді, що Господь, даючи людині можливість зробити щось, як правило, дає і сили. Відкривається якесь внутрішнє вміння, закладене в тобі. Я прекрасно розумію, що без Божої допомоги не зміг би зробити й десятої частини тих справ, якими наповнене моє життя.
Звісно, вільного часу немає в принципі, слово «відпочинок» асоціюється, в першу чергу, з тим моментом, коли ти витягуєшся на дивані й заплющуєш очі, а головною розвагою стає сон, але повірте мені, воно того варте. Треба дякувати Богу й триматися в строю.
Записавши передачу, отримавши шикарний синхрон для чергового ефіру, я, нарешті, вільно зітхаю. Десь ближче до дев’ятої вечора в п’ятницю настає унікальний внутрішній спокій, пам’ятаєте, як у Маяковського — «Грудой дел, суматохой явлений, день отошёл, постепенно стемнев...» Дивовижний закон життя: чим більше ти віддаєш, тим більше тебе сповнює Господь. Я вдячний Богу за цей дивовижний період життя, активний і осмислений.
5. Вечірнє правило
Вечір я проводжу в колі сім’ї. Дуже люблю читати вголос Євангеліє або житія святих своїм дітям. Я бачу, як вони тихенько слухають; ці вечірні бесіди неодмінно відкладуться в їхніх серцях. Батьки відповідальні за те, якими вони випускають у світ своїх дітей, і ніякі послухи, ні церковні, ні професійні, не знімають цієї відповідальності. А образити маленьку людину можна елементарно — не розповівши, що таке добро і зло. Віднедавна для мене ці розмови набули особливого заповітного сенсу: одна річ говорити в мікрофон, коли не бачиш очей співрозмовника, і зовсім інша — вдивлятися в розкриту тобі назустріч душу дитини.
Не бійтеся цейтнотів, не бійтеся щільних графіків і великих навантажень! Якщо в цьому є якийсь вищий сенс, Господь на це дасть і час, і силу, й терпіння. А ще не ставте на собі штампів, що ви чогось не можете — людина може дуже багато чого. Про це я дізнався не від Гагаріна, що полетів у космос, і не від Менделєєва, який відкрив періодичний закон. Я дізнався про це від самого себе після того, як у моєму житті поєднались такі, здавалося б, несумісні послухи. З Богом людина може все.
