Якби в юності, коли я обирала професію, мені хтось сказав, що я пов’яжу своє життя із сурдоперекладом, я б нізащо не повірила. Тому що, по-перше, в моєму оточенні ніколи не було людей, які не чують. Про існування їх особливої мови я майже нічого не знала. По-друге, за своєю природою я людина сором’язлива, і надмірна увага до моєї персони викликає у мене велике бажання кудись заховатися...
Але так склалося, що проста жіноча цікавість привела мене на курси жестової мови. З тим же успіхом я могла б піти на гурток ікебани або курси водної анімації. Але на моєму життєвому шляху з’явився таємничий світ жестів. І понеслося! Поступово незвичайне хобі переросло в роботу і стало великою та важливою частиною мого життя.
Досьє № 6
Олександра Гавриш закінчила Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова за спеціальністю вчитель біології та практичний психолог. У 2007 році вступила на курси сурдоперекладачів. З цього ж часу починає перекладати літургію на жестову мову у Свято-Троїцькому Іонінському монастирі. З 2009 року працює сурдоперекладачем на ТРК «Глас».
1. Літургія в картинках
Зазвичай служба із сурдоперекладом проходить у неділю або на великі свята. Такі, наприклад, як сьогодні — Успіння Пресвятої Богородиці. Поспішаю до храму, дорогою згадую, які ж антифони сьогодні співатимуть. На світанку моєї сурдоперекладацької діяльності я дуже ретельно готувалася до кожної служби. За відчуттями це було щось на зразок держіспиту. Треба було заздалегідь розібрати тропарі, читання з Апостола і Євангелія, задостойник. Тому що одразу визначити на слух, про що співається або читається у храмі, — завдання непросте. І потім у бідолашній голові сурдоперекладача, як у кадрах із уповільненою зйомкою, починає прокручуватися складна операція. Почутий текст із церковнослов’янської мови перекладається на російську, з російської — на мову жестів (по дорозі стискаючись до 1–2 жестів або, навпаки, обростаючи додатковими пояснювальними жестами) і на фінішній прямій інформація видається у зрозумілому вигляді.
Зараз набагато простіше. Багато тропарів та антифонів знаєш напам’ять. Підготовка до служби вже не віднімає стільки часу. Але от із чим я досі не може подружитися, то це з посланнями. Первоверховний апостол недарма вчився у знаменитого Гамаліїла... Щоб перекласти послання Павла, треба прогортати не одне тлумачення, вивчити обставини, за яких воно було написане.
Сьогодні у храмі небагатолюдно. Богослужіння протікає плавно й урочисто. По ходу служби намагаюся розповісти глухим щось цікаве про свято, про його передання. Ці «добавки» потрібні тому, що людина, яка не чує, по-іншому сприймає світ. Недарма кажуть: інша мова — інша планета, це якнайкраще підходить до жестової мови. Ті, хто не чує, мислять не фразами, а картинками. Тому, якщо бомбити їх простим механічним перекладом літургії, велика ймовірність, що на цих богословських висотах глухі просто позасинають.
Але сьогодні всі сприймають досить жваво. Іще раз вітаю общину зі святом і біжу на роботу.
2. Телебачення
Вже 4 роки я займаюся сурдоперекладом на ТРК «Глас». Подвизатися на ТБ весело й цікаво. Піднімаюся на 6-й поверх. Коридором летить режисер із перукою в руці, з криками: «Праска! В кого є праска? Треба терміново випрасувати перуку для Гоголя!!!»
Спостерігати збоку за творчим процесом — таке задоволення!
Віднедавна я освоюю нові обов’язки — журналіст дитячої передачі. Сьогодні їду на зйомку сюжету про каскадера. 2 касети, мікрофон, блокнот — нібито все взяла... Під час роботи над темою в нас із начальником були дискусії. З одного боку, каскадер — це професія захоплива та незвичайна, з іншого — досить небезпечна. Надзадача: розповісти дітям про каскадерів так, щоб після перегляду передачі ніхто собі руки-ноги не поламав.
Приїжджаємо у спортивний клуб. Приміщення на території автозаправки, грізні на вигляд накачані відвідувачі. Починаю сумніватися у правильності обраної теми. Але представником екстремальної професії виявився веселий і привабливий чоловік на ім’я Олександр. На зйомку він приїхав із 6-річним сином, маленьким енерджайзером. Ось чого не вистачало нашому сюжету. Тепер картинка промальовується...
На написання сюжету в мене є кілька днів, так що другу половину дня можна присвятити справам милосердя.
3. Притулок для старих
По дорозі заходжу на базар. Яблука й горіхи для Віри Михайлівни, йогурт для Віталика. Від метро «Лісова» до Будинку ветеранів можна пройтися пішки. Дорога займе хвилин 20 і дасть час подумати. На носі — 10-річчя общини глухих. Дата серйозна, а тому й свято повинне бути особливим. Само собою зрозуміло, що буде літургія, конференція за участі зарубіжних асів сурдоперекладу, але хочеться ще чимось порадувати наших парафіян. Можна змонтувати невеликий фільм про спільні подорожі, недільну школу, будні та свята общини за всі роки її існування. Або влаштувати концерт із конкурсами, піснями на мові жестів та історіями типу «Як це було...» Але зараз якось не до бурхливих веселощів. Та й самодіяльність — явно не мій коник. Треба буде потім із товаришами обговорити...
А ось і притулок для старих. Сіра шершава будівля. Можна було б подумати, що тут ніхто не живе, якби не кілька людей на лавочці перед входом. Хтось гріється на сонечку, хтось годує котів, які на поклик з’являються з кущів цілими караванами...
Заходжу до Віри Михайлівни, дістаю продукти. Вона, як завжди, відмовляється, каже, вам, мовляв, і самим там у світі їсти нічого, а я людина стара, скільки мені потрібно? Я вже звикла до цих протестів. Мовчки складаю продукти у шафу й сідаю слухати.
Слухати — це найбільше, що я можу зробити для цієї милої жінки. Ми знайомі вже 5 років, і за цей час Віра Михайлівна стала важливою людиною в моєму житті. Мені легко з нею спілкуватися, але часом так непросто знайти слова, щоб підтримати її у хвилини зневіри. Залишається тільки слухати.
Час летить невблаганно, а треба ще встигнути забігти до Віталика. Наостанок Віра Михайлівна намагається пригостити мене своїм скромним обідом. Відмовляюся.
Віталик живе на цьому ж поверсі. У нашій країні інваліди після дитбудинку відразу потрапляють до притулку для старих. Вітлик — не сирота, у нього є названі батьки. Але жити дома він відмовляється. Каже, сюди до нього можуть приїжджати друзі, а хто доїде в маленьке містечко?
ДЦП, інвалідний візок і дефекти мовлення не завадили цьому молодому й комунікабельному хлопцю завести багато друзів. Навряд чи знайдеться хтось серед волонтерів нашого братства преподобного Іони, хто б не знав його. Щонеділі в маленькій кімнатці Віталика збирається так багато людей, що дивуєшся, як вони всі тут уміщаються.
Більше за все вражає в цьому хлопцеві його технічна обдарованість. Комп’ютери, телефони та їхні родичі легко йому підкорюються. Сьогодні він із гордістю демонструє мені системні оновлення свого ноутбука. Я не дуже розбираюся в усіх цих тонкощах, але з упевненістю киваю головою: дійсно, круто.
Час їхати додому. Віталик, як завжди, жаліється, що я в нього надто мало побула, а я обіцяю, що наступного разу приїду надовго.
4. Згадуючи Сицилію
Сьогодні в мене вільний вечір, і є можливість розібрати фотографії з недавньої археологічної експедиції. Мені завжди подобалося подорожувати. Гори, річки, байдарки, Крим, Карпати, Асканія. Але з тих пір як я почала вивчати італійську мову, мій горизонт значно розширився. Захотілося не просто сфотографувати Пізанську вежу або венеціанські гондоли, а відчути країну зсередини.
Для досягнення місії під кодовою назвою «Кордони are absent» кожен обирає свої засоби. Хтось подорожує автостопом, хтось шукає підходящу компанію з каучсерфінгу, а хтось завантажує «Мівіною» повні баули й катається по незвіданих країнах на ровері. Я для своїх економ-поїздок обрала міжнародну волонтерську організацію. Тут просто безкрайній простір для діяльності. Ти можеш поїхати працювати з дітьми з Африки, або спробувати свої сили в мультиплікаційному фестивалі, або допомогти в будівництві моста між селами Віларібо та Вілабаджо... Кому що подобається.
Моя біологічна освіта дає про себе знати, і вже другий рік поспіль я обираю для себе роботу в природних заповідниках Італії. Цього літа мені пощастило взяти участь в унікальному археологічному таборі на Сицилії. У найпівденнішій точці острова знаходиться каньйон Cava d’Ispica. «Cava» зовсім не означає каву (хоча місцеві жителі й п’ють цей міцний напій щодвігодини). «Cava» перекладається як «ущелина». Стародавня ріка виточила цю ущелину довжиною в 13 кілометрів, і через свою важкодоступність ущелина довгий час була маловивченою. Всього лише кілька десятків років тому сюди почали навідуватися археологи, мистецтвознавці та інші вчені мужі. І виявили, що періоди володіння нормандцями, візантійцями та римлянами не минули без сліду. Де не копни — обов’язково наштовхнешся на який-небудь раритет!
Проглядаючи фотографії, намагаюся відібрати найяскравіші. Ось уламок доісторичної вази, зробленої приблизно в IV столітті до Р. Х. Ось абсолютно ціла мініатюрна керамічна амфора для пахощів. А цей шматочок грецької тарелі з характерним чорним малюнком пощастило відкопати мені.
Утім, для християн це місце цікаве не лише великою кількістю артефактів. Стіни каньйону всіяні гробницями некрополя, келіями стародавніх монастирів і гротами, де збиралися для молитви перші християни. Cava відома своїм некрополем Landeria. Ці палеохристиянські катакомби (V–IV ст. до н.е.) площею півкілометра вражають кількістю поховань — 464! Із часом каньйон перестав використовуватися виключно для поховань, і тут почалося чернецьке життя. Відомо, що близько 360 року сюди з Єгипту прийшов преподобний Іларіон із учнями. Вони заснували тут чернецьке поселення, яке поступово розросталося, і в кількох гротах було побудовано нові церкви. Наприклад, монастир святої великомучениці Александри побудований прямо у скелі й має три поверхи з келіями, коридорами, храмом та баптистерієм.
У кількох гротах збереглися залишки візантійських фресок. Майже всі зображення дуже пошкоджені. Винен у цьому не плин часу й не дія природних стихій. Унікальні фрески систематично знищувалися людьми. За часів іконоборства цілі пласти стін зі святими образами були зруйновані. Дивлячись на фотографії із залишками фресок, думаю про те, як часто люди заради «благих», як їм здається, цілей поводяться по-варварськи.
Фотографії відібрано, тепер можна відправляти їх професору археології, що з нами працювала. Як і багато творчих людей, професорка погано дружила з технікою, тому всі фотографії доручала робити мені. Самі археологи були дуже здивовані кількістю та значенням наших знахідок. У зв’язку з цим вони навіть організували наукову конференцію в сицилійському місті Катанія, присвячену роботі нашої експедиції... Вони матимуть багато роботи, але моя справа зроблена, і ось тепер можна йти спати!
