Акуратна хусточка на голові, охайна кофтинка, спідниця нижче колін; у погляді скромність, слухняність, м’якість... Скільки таких милих православних дівчат бачила я в наших храмах. І щоразу, мимоволі спостерігаючи за тим, як вони моляться, як поводять себе в колі своїх друзів, мучилась думкою: «Мені такою ніколи не стати...»

З дитинства, скільки себе пам’ятаю, мріяла про кар’єру незалежної бізнес-леді, жорсткої, впевненої в собі, нещадної до конкурентів. І знала ж, чим такі закінчують: створивши свою фірму і заробивши солідний капітальчик, вони розчаровуються в житті, любові, дружбі, і вихід зі своєї самотності починають шукати як мінімум в алкоголі. Чому ці сумні картини майбутнього занепаду мене не зупиняли, не знаю. Видно, образи, почерпнуті із фільмів чи реклам, виявились настільки чіпкими, що звільнятися від них доводиться досі — настільки глибоко в’їлись вони в мою душу.

Ще не усвідомлюючи, до чого можуть призвести такі життєві установки, я вступила до університету, захопилась феміністичними теоріями. Мені все здавалося, що я лише знайомлюсь із «жіночою» літературою, що як філолог я просто зобов’язана читати Забужко, Луцишину, Кононенко... Романи під грифом «без чоловіка», з надлишком інтимних подробиць, з чужим невдалим сімейним досвідом, з жіночим не-щастям, яке повторюється... Аналізуєш, пишеш реферати, відповідаєш на семінарах. У наш час філологу від цього бруду дійсно нікуди не подітись. Що ж, треба вміти й таку літературу читати, не пускаючи в себе.

Але пройти випробування таким чтивом без духовних втрат мені не вдалося. Тому що непомітно авторська позиція почала здаватися мені моєю власною, став змінюватись мій внутрішній світ, звички, ставлення до людей; навіть у зовнішності з’явилась войовничість, виклик, не зовсім обґрунтовані, але декларовані з пристрастю. Феміністична доктрина, наче вірус, створила в мені духовний імунодефіцит. Тільки коли я в неділю приходила до храму, відчувала, що зі мною щось не так, але змінитися своїми силами мені було дуже важко. Читала про життя Пресвятої Богородиці, заглиблювалася в житія святих дружин, намагалась себе переламати, а в результаті виходили тільки гучні фрази, не підтверджувані справами. І знову друзі іронічно кидали вслід: «Вона в нас феміністочка!»

Відчаю і зневіри в таких випадках довго чекати не доводиться. Тому що хочеться відразу духовний переворот у собі звершити, і для інших прикладом стати, і покірність зі смиренням проповідувати...

Видно, Господь терпляче чекав, коли ж я, нарешті, перестану сподіватись на особисті сили і звернуся до Нього за допомогою. Спершу в книжковому магазині мені випадково потрапила на очі чудова книга «Покликання жінки, або священство серця» французької письменниці-християнки Жо Круасан. Про жіночу покірність і смирення в книзі говорилося з такою любов’ю, що в процесі читання думка про покірність як про приниження поступово відпустила мою свідомість і серце.

Потім я почала уважніше придивлятися до взаємостосунків молодих пар, моїх друзів. Мені здавалося, що якщо вони православні, регулярно ходять до храму, значить, у шлюбі вони всі повинні бути обов’язково щасливими, бо їм вся теорія православної сім’ї відома — тільки виконуй. Але з’ясувалося, що у кожного з них свої випробування, свої труднощі, що якби не духовний отець, який наставляє їх у перший рік спільного життя, то, можливо, і розсварились би, розійшлись. І праці Паїсія Афонського про сім’ю читають, і моляться, а от змінитися в одну мить ні в кого не виходить. Значить, треба набратися терпіння, бо той, хто йде по Шляху, ймення якому Христос, може, впаде ще не раз, але з поміччю Божою буде підніматися і рухатися вперед. Мене часто втішає і надихає приклад блаженної Ксенії, котра завдяки своїй любові до рано померлого чоловіка і постійній за нього молитві стала святою.

І все ж, дієвими виявились поради духовного наставника. Перш ніж умовляти, він запитав: «А хто дав тобі право не слухатися свого рідного батька? Чи не Бог звертається до тебе через нього з тим, щоб допомогти тобі виправитись і стати такою, якою ти мрієш?» Виявилось, виконувати треба все, і не лише з покірністю, але і з любов’ю, що, правду кажучи, і сьогодні здається мені майже нереальним. Рідко вдається стримати себе і зробити не так, як хочеться. Жити заради іншої людини — напевно, це і значить любити ближнього. Роберт Рождественський цитує в одному з віршів свою дружину: «Милий, я розлюбила себе!» Виходить, якщо не навчусь правильно поводити себе з батьком, не зумію і чоловіку бути хорошою дружиною. Тільки згадується це зазвичай після чергової домашньої сварки. «Страшно не впасти, страшно — впасти й лежати», — вислухавши мою сповідь, скаже духівник — і піду миритися, просити пробачення, обдумувати відхилені поради і допомогу.

Читати про жіноче покликання, оточити себе людьми віруючими, котрі намагаються жити праведно, слухатись батьків, молитися про дар покірності, смирення і любові — ось утішне правило, сильніше за феміністичну пропаганду, будь вона в літературі, на телебаченні чи в житті. І тоді в майбутній сім’ї, сподіваюся, не буде суперечок про те, хто миє посуд, а хто пилососить у квартирі; хто забирає сина з дитсадка, а хто відводить на карате; кому заробляти гроші, а кому захищати дисертацію...