Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Відкриття Венеції

Якщо дереву важко рости вглибину, воно розкидає коріння вшир. Йому потрібно чіплятися за ґрунт, щоб живитися й протистояти вітрам. Якщо людині не вистачає сил рости вглибину, вона може подорожувати. Подорожі приручають простір; утім, точки на карті набувають важливості лише тоді, коли стають точками зростання. У кожного ці точки свої. У мене, можливо, серед інших, Венеція.

До незвичності Венеції, цього mundus alter, як говорив про неї Петрарка, звикаєш задовго до того, як потрапиш туди. Мабуть, більше дивує (якщо не сказати — розчаровує) наявність «суші» — «звичайних» вулиць і площ, ніж, власне, те, що місто стільки років стоїть по коліна у воді.

Нинішня Венеція — лише тінь давноминулих часів. Колись центр могутньої республіки, «королева Адріатики», вузол, що зв’язував Схід і Захід, сьогодні вона нагадує театральні декорації, які лишилися після бурхливої багатовікової вистави. Утім, предки сучасних венеціанців попрацювали на славу: щороку більше п’ятнадцяти мільйонів туристів приїздять у це місто задовольняти невід’ємну людську потребу дивуватися. У жадобі видовищ є щось нетутешнє: можливо, вічна новизна й вічне дивування — неодмінні ознаки раю. Якість видовищ — питання окреме, але зрозуміло інше: потреба дивуватися така ж насущна, як і невситима.

Від самого початку своєї історії, ще з тих часів, коли в V столітті гунами на чолі з легендарним Аттілою була зруйнована Аквілея — велике торгове місто на півночі Італії — і частина її населення знайшла сховок на островах лагуни, Венеція живе обривками чужих, випадкових життів. «У минулі, щасливі дні каравани кораблів приставали до багатих її пристаней, натовпи чужоземних купців і матросів, ринувши на набережну, хвилями вливалися в її завулки. Батьки, сини й чоловіки то прибували додому, то знову йшли в море. Тут, на рідних островах, були вони такими ж випадковими гостями, як темнолиці пронирливі маври й біляві безвольні раби-слов’яни. Тут віки навчили людей спокійно зустрічатися й розлучатися безболісно...» — Ходасевич називав Венецію містом розлук, і хоча цьому його переконанню сприяла особиста драма, багато в чому він має рацію. Образ біблійного багача з його житницями погано вписується у венеціанський антураж. У цьому місті не можна розслабитися і втратити пильність: вода не дає твердості основи й змушує бути завжди напоготові. Венеція вчить не прив’язуватися; постійна плинність — води й людей — нагадує, що ти на землі лише гість.

І водночас, рідко де вдавалося так швидко зжитися з чужим місцем, як тут. Місто «впускає» в себе чи не з перших же годин твого там перебування; недарма Блок писав матері зі своєї італійської подорожі 1909 року: «Живу у Венеції вже зовсім як у своєму місті, і майже всі звичаї, галереї, море, канали для мене — свої, нібито я тут дуже давно».

Не останнє значення для такого «відчуття дому» мають розміри: якщо знаєш дорогу, місто можна перетнути за годину в будь-якому напрямку. Після рідних просторів вулички Венеції здаються коридорами однієї великої будівлі, а вода, що оточує звідусіль, породжує якесь інстинктивне відчуття захищеності. Вочевидь, прокидається генетична пам’ять: як зауважив Петро Вайль, ідея рову з водою, яким наші предки оточували міські мури для більшої безпеки, піднесена тут до немислимої міри.

Затишок не дорівнює комфорту — тут дуже добре це розумієш. Пошук лавочки в цьому місті може перетворитися на багатогодинне блукання завулками, якщо ти не запам’ятав напевне, де бачив її напередодні. Втомлений подорожній тут приречений. Навіть на такому елементарному рівні Венеція далека від комфорту, не кажучи про умови життя. І попри все місто напрочуд затишне.

Можливо, причина всьому — господарі.

Ти можеш нічого не знати про них, але на цій землі ти їхній гість. Вони моляться за тебе ще до того, як ти сам звернешся до них. Святі — гостинні господарі: особисто для мене інші фактори неспроможні пояснити той дивовижний спокій, який дарує це місто.

Особливе політичне становище Венеції в часи її розквіту сприяло тому, що в її межах було зібрано дуже багато святинь. Середньовічна свідомість тісно пов’язувала земний добробут з допомогою небесних покровителів, тому здобуття священних реліквій для свого міста чи держави було справою не лише релігійної, але й політичної значимості.

Для венеціанців першим покровителем став великомученик Феодор Тирон — після того як візантійський полководець Нарсес, який підкорив для імператора Юстиніана велику частину Італії, привіз сюди його мощі (або, ймовірніше, частину мощей) і побудував на його честь храм. Однак у міру зростання молодої держави ростуть і її амбіції. На початку ІХ століття два венеціанські купці привезли із захопленої мусульманами Александрії мощі апостола Марка; за переказом, саме він заснував першу церковну общину в Аквілеї, а отже, Венеція «по праву» може вважати його своїм патроном. Історія перенесення мощей добре відома: щоб перехитрити мусульман, купці накрили кошик зі святинею свинячими тушами, до яких сарацини не змогли торкатися навіть під час митного огляду. Мощі поклали в домашній церкві дожів, яка відтоді стала носити ім’я євангеліста. Коли в 976 році вона згоріла, на її місці спорудили собор за взірцем храму святих апостолів у Константинополі. Будували його, як кажуть, «усім миром»: усі, хто вирушав на Схід, неодмінно мали привозити з собою якусь дорогоцінність для оздоблення собору. Особливій державі — особливий храм; те, що вийшло, можна спостерігати й сьогодні.

Коли у 812 році імперія франків і Візантія підписали договір про розподіл сфер впливу в Італії, згідно з яким узбережжя Адріатики залишалося за Константинополем, венеціанці зуміли майже відразу відстояти свою автономію. Подальший розвиток відносин між державами сприяв тому, що візантійські правителі нерідко посилали святині в дар своєму надійному партнеру на Заході. Так, зокрема, були подаровані мощі святого праведного Захарії, батька Іоанна Предтечі, які й сьогодні можна знайти в однойменному храмі. До слова, в цьому ж храмі перебувають мощі святителя Афанасія Великого — подвижника, пастиря, письменника, котрий став однією зі знакових фігур бентежного для Церкви IV століття.

Утім, святині далеко не завжди здобували мирними шляхами. Непохитне переконання «чим більше мощей святих у місті — тим більше в нього захисників» нерідко виправдовувало засоби їх здобуття. Святині випрошували, виманювали, крали, врешті-решт. У часи хрестових походів святині просто розграбовували під приводом захисту від іновірців. В ХІ-ХІІ століттях були викрадені мощі первомученика Стефана й мощі святителя Миколая — точніше, та їхня частина, яка залишилася в Мирах після набігу барійців, котрі випередили венеціанців на 10 років.

Найбільше «трофеїв» приніс Венеції горезвісний Четвертий хрестовий похід, в якому вона грала одну з головних ролей. У ХІІІ столітті сюди потрапили мощі святителя Іоанна Милостивого, преподобної Марії Віфінської, великомученика Феодора Стратилата, мучениці Христини Тирської та багатьох інших не менш відомих святих. Пізніше святині вивозили з територій Венеції, захоплених турками; а коли в XVI столітті на Триденському соборі в Католицькій Церкві було відроджене шанування святих мощей, слідом за яким почалося чергове відкриття катакомб, із Рима привезли багато мощей мучеників перших віків християнства, про яких, у більшості випадків, не відомо нічого, крім імен.

Привезені святині охороняли дуже дбайливо; мощовики зазвичай замикали на три замки: ключ від одного з них зберігався у прокураторів Сан Марко, від другого — у прокуратора даного храму, від третього — у його настоятеля. Така пильність диктувалася не тільки (або не стільки) благоговінням: у ті часи мощі були одним із потужних інструментів соціального впливу. В очах простих мирян храми й міста, які володіли ними, мали особливу близькість до святого й могли «викликати» як благодіяння, так і покарання з його боку. Релігійність венеціанців не варто перебільшувати: «спочатку венеціанці, потім християни» — самоідентифікація досить промовиста. За позірним релігійним запалом часто стояв лише політичний інтерес і прагнення престижу.

Згідно з одним каталогом XVIII століття, у Венеції перебували мощі сорока дев’яти святих. Автор документа вказує, що жодна інша столиця, за винятком Рима, такої кількості святинь не мала. У світлі всієї венеціанської історії цей факт викликає у пам’яті слова апостола: Де збільшився гріх, там зарясніла благодать (Рим. 5, 20). Загальновідомо, що Венеція стоїть на палях із модрини, вбитих у глинистий ґрунт островів. (У воді це дерево лише міцнішає, з часом перетворюючись майже на камінь). Під однією лише церквою Санта Марія делла Салюте, збудованою в XVII столітті на знак вдячності за позбавлення від чуми, таких кілків більше ста тисяч. Однак не менш очевидним є те, що це місто стоїть на молитвах.

Венецію було за що назвати попередницею Амстердама. Не секрет, наприклад, що на піку Ренесансу тут жили близько одинадцяти тисяч куртизанок (це лише за офіційними даними) при населенні менше трьохсот тисяч... Загальне гультяйство, карнавали, розпуста, інтриги й підступи наповнювали життя по вінця. Хіба не дивно, що в цьому місті довгий час перебували мощі Савви Освященного, засновника семи гуртожитних монастирів і автора Ієрусалимського богослужбового уставу? А мощі Павла Фівейського — пустельника, якого вважають батьком чернецтва, спочивають тут і сьогодні.

Якщо раніше святині оберігали охоронці, то зараз про це турбується топографія. Знайти потрібний храм без карти й путівника не видається можливим, і хоча таке можна сказати про багато чужих міст, венеціанські лабіринти в цьому сенсі — поза конкуренцією. Найкращий маршрут тут, як відомо, — навмання. Спочатку й справді цікаво, але в певний момент таких блукань пронизує думка, що вони — образ чогось більшого, ніж просто прогулянка незнайомим містом. Надто вже явно ця неможлива заплутаність нагадує про життєві лабіринти, в яких теж — без Карти й Путівника не обійтися...

Існує погляд, що у Венеції, підкреслено штучній у своїй кам’яній оздобі, складно бути природним. Однак для мене більш правдивим виявилося те, що Венеція — одне з найбільш «справжніх» міст. Вода не дає їй зрадити себе й розповзтися в новобудовах: місто, по якому ми можемо ходити сьогодні, майже таке саме, як і в XVI столітті.

Дивовижно, але й людині, яка потрапляє туди, вода повертає якусь справжність. Вона ніби відділяє від тебе попереднє життя, змиває вічну метушливість і вивільняє настрої, зазвичай затиснуті колесами буднів, — повертаючи тобі тебе самого. «Вода дивно притягує і поглинає всі думки, так само, як вона поглинає всі звуки, і невимовна тиша лягає на серце», — Павло Муратов проникливо підмітив цю очисну властивість рідкої матерії.

Один поет писав, що вода — символ часу. Не знаю, хто першим висловив цю ідею, але якщо це так, то часу у Венеції має бути більше, ніж у будь-якому іншому місті. І його там справді більше... Тут не можна поспішати (бо ж наземного транспорту немає!), і цей забутий городянами всього світу ритм наділяє час новими вимірами. Він нібито зникає, розпросторюючись до безчасся десь усередині тебе — рівно настільки, наскільки ти здатен умістити.

І в цьому безчассі, що охоплює віки, місто набуває тієї незмірної глибини, яка одна лише здатна виправдати твою туди подорож.

</p***>

Опублiковано: № 3 (63) Дата публiкацiї на сайтi: 24 June 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Відкриття Венеції

Відкриття Венеції

Журнал «Отрок.ua»
Нинішня Венеція — лише тінь давноминулих часів. Колись центр могутньої республіки, «королева Адріатики», вузол, що зв’язував Схід і Захід, сьогодні вона нагадує театральні декорації, які лишилися після бурхливої багатовікової вистави. Утім, предки сучасних венеціанців попрацювали на славу: щороку більше п’ятнадцяти мільйонів туристів приїздять у це місто задовольняти невід’ємну людську потребу дивуватися.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: