Звідки приходить смуток?

Часом без усякої видимої причини людині буває сумно. Вдома всі здорові, і нема проблем на роботі. Цвіте жасмин, щебечуть пташки, і вечір обіцяє фантастичний захід сонця — але сумує вінець природи. Неначе забув щось і ніяк не може згадати...

Смуток — де він? У крові в того, хто сумує, — або, як мікроб, у повітрі, і ним усі дихають?

Коли людина рухається, сумувати важко. Значно легше сумується, лежачи на спині, вдивляючись у небо. Або, лежачи на животі й розглядаючи мурашок у траві. Рубаєш дрова — не сумується. Перестав рубати, сів, витер піт із чола — знову сумуєш.

Одна людина мені сказала, що смуток народився від почуття втрати. Такої втрати, про яку ти забув. Тобто ти сам не знаєш, що втратив, але все ж сумуєш і не розумієш, з якого дива.

Припустимо, ти загубив ключі від хати. Хіба ти будеш сумувати й, тим паче, співати тужливі пісні? Ні. Стократ ні. Ти сваритимешся останніми словами, шукатимеш винних (дружину, наприклад), дивитимешся під ноги, наче ти — грибник, а довкола — ліс. Ти будеш злий і активний. А все тому, що предмет утрати відомий.

А от утратили ми рай. Утратили назовсім і безнадійно. Тобто так, що якби шукали самі, то не знали б навіть звідки почати. Але шукають, коли знають, що втратили. А ми забули про цю втрату. Мозком забули, але душею пам’ятаємо. Наша душа часом на собаку схожа. Скавчить щось нерозбірливе, тугу навіює, а зрозуміти нічого не можеш. От звідки смуток у людині.

Роблю висновок, що сумують усі, хоча досвід цей висновок намагається спростувати. Я все шукаю вчорашній день і натрапляю на стрункі колони оптимістів, яким тепло у світі від повного забуття своєї головної втрати. Я думав, що в них є таємниця, що вони такі бадьорі тому, що й двері знайшли, і ключик від дверей у них у кишені. Розмовляв, питав. Виявилося, ніхто нічого не знає. Навіть не розуміють, про що я питаю. Деякі, ті, що кмітливіші, розгнівано кричали: «Жени його! Він нам зараз безглуздими питаннями совість роз’ятрить і душу назовні виверне! А в нас футбол сьогодні, фінал Кубка чемпіонів».

Якби в нас, як у Середні віки, була культура публічних диспутів, я б запропонував відкритий диспут на тему вселюдського смутку. Всесвітнього смутку. «Всесвітній смуток — рушій прогресу». Або «Спроба забутись і розважитись як джерело науки й мистецтва». Було б цікаво.

Смуток — це не туга й тим паче не зневіра. Це — не смертний гріх. Навпаки, смертним гріхом пахне оптимізм. У восьми випадках з десяти можна підозрювати, що оптиміст щось украв, або уникнув кари, або вигадав якусь хитру капость. Оптимізмом дихає гімн Люфтваффе, той самий, де «замість серця — полум’яний двигун». Навпаки, всі закохані, тобто ті, хто не хоче дивитися на світ згори донизу й скидати бомби, сумують. Закохані, звичайно, танцюють під дощем, стрибають через паркани, ночують під вікнами. Але ще вони неодмінно сумують.

Сумує весняного вечора дівчина, відчуваючи себе порожньою й непотрібною. Соловейко щебече, черемха з акацією паморочать голову розмаїттям пахощів, а вона сумує. Вона відчуває, що колись народить нове життя. Але коли, коли? І як це буде? І де той, кому можна схилити голову на плече? Й ось природа розквітає й веселиться, а людина, та, заради кого створена природа, сумує і томиться.

Сумує і томиться юнак. Кров у його венах — як окріп у батареях. Але нащо він тут? І чому Місяць такий близький, але рукою до нього не дотягнешся? Юнак теж відчуває, що якась дівчина повинна народити нове життя. Але він не знає, яка саме, і не розуміє ще до кінця, до чого тут він. А природа продовжує свою хамську весняну радість. Це все одно, ніби цар у палаці сумував, а вся челядь, усі пажі, вся охорона й кухарчуки були безмежно щасливими.

Колись думали, що людина велика тому, що зуміла робити літаки. Тепер таку дурість може повторити тільки людина з вродженою психічною вадою. Людина велика тому, що їй цілого світу замало. А якщо їй його замало, якщо не для цього світу тільки створена людина, то їй доводиться втішатися віршами й піснями. Людина велика тому, що вона сумує за раєм і співає пісні. А літаки нині й безпілотні є. Ними управляють комп’ютери. Але жоден комп’ютер не заспіває «Не для меня прийде весна», і жоден комп’ютер, почувши пісню, не зронить сльозу.

Фізику розуміють не всі. Не всі можуть розібрати й зібрати автомат Калашникова. Не всі можуть плавати під водою з аквалангом. Але закохувалися всі, і сумували всі. Отже, це і є відмінною ознакою істоти людської. І саме людство — велика родина істот, які втратили рай, сумують з цього приводу і не розуміють причин свого смутку.

Смуток — це непевна пам’ять і не менш непевне передчуття. Це безодня, яка розкрилася в душі й нічим, окрім Бога, не може наповнитись. О душе, що сумуєш за втраченим блаженством! Із ким мені порівняти тебе? Порівняю тебе з царівною Несміяною. Чому б і ні? Будемо говорити про велике дитячою мовою. Не побоїмося відслонити завісу над таємницями за допомогою жартів і байок. Будемо поводити себе як блазні, тобто як найсумніші у світі люди, які видаються всім найвеселішими.

Царівна Несміяна плакала в палаці. Складність полягала в тому, що їй самій була невідома причина плачу. «Діагнозу нема — лікувати не можна», — говорили німецькі лікарі. А царівна все плакала й плакала так, що під її троном покрутився паркет, а по кутках кімнати почала відволожуватися штукатурка.

Цар-батько був людиною прогресивною. Він вірив у силу пігулок і мріяв про міжпланетні подорожі. Дивися, донечко. Я тобі новий мобільний купив. У нього три гігабайти пам’яті«. А вона ще більше сльозами заливається. «Ходімо, донечко, до мене в палати. Подивимося новий фільм Стівена Спілберга». А вона ще сильніше скиглить, і сльози течуть без найменшого натяку на вичерпність ресурсу.

Далі ця казка по-різному продовжується. Але головна лінія — скрізь одна й та ж. Усе новомодне, все блискуче, дороге, заморське посилювало нерозгадані страждання царівни. Так вона й убила б себе стражданням, так би й втратила зір від сліз, якби не кохання до людини, котру через її пересічність і непоказність ніхто й не хотів помічати. Він її розважив, він її втішив, він їй слізки витер і до життя повернув. Він став їй другом і чоловіком назавжди.

Це, друзі мої, образ Христа, який проник у казку. Це натяк на Христа, Якого не бачать ті, хто від щоденних клопотів осліп, і Якого через Його простоту й смирення не сприймають серйозно мудреці віку цього.

Ну а царівна, що плаче, це, звісно, душа наша, яка скиглить безутішно й страждає, нібито безпричинно, поки Небесний Наречений у простому одязі не погляне на неї мудро й лагідно.

Он воно як.