Звідки в Церкви гроші?

Не запах ладану й воску зустрічає відвідувача на порозі багатьох православних храмів — а дзенькіт монет і розмови про гроші. Свічки, іконки, освячена олія, проскури, хрестики, — все це пропонується в «свічних ящиках», розташованих біля входу в храм або навіть у самому храмі.

Якщо людина знає Євангеліє — вона відразу ж згадує, що Христос вигнав торговців із храму. Якщо людина Євангелія сама не читала — що ж, рано чи пізно знайдуться «доброзичливці» з якої-небудь секти, які не відмовлять собі в задоволенні тицьнути пальцем на чужий «гріх». Із гнівним обуренням вони вкажуть на очевидне протиріччя між життям Православної Церкви і Євангелієм... Але ж Євангеліє читають і православні священики. Чому ж у наших храмах дзенькотять гроші?

Гроші в храмі — це плата за те, що ми живемо в умовах, досить відмінних від того культурно-побутового середовища, у якому закладалися підвалини православного життя. Це наша платня за те, що ми живемо не в традиційному суспільстві, не в селянській громаді. Ми — жителі міст, до того ж північних, але аж ніяк не палестинських або грецьких.

Уявімо основи церковної «політекономії» у той час, коли панувало так зване «натуральне господарство».

Що було потрібно для повсякденного життя храму? Хліб і вино для таїнства Причастя. Віск для свічок, маслинова олія для лампад, ладан для благоуханного кадіння. Все це зовсім не екзотичне й не дороге. У грецького, сербського, болгарського селянина (а саме звідти до нас прийшов православний устрій життя) все це було під рукою. Хліб він вирощував свій. Вино робив зі свого винограду. Маслинове дерево росло на його ж пасовищі. Як ладан могла згодитися смола, зібрана з дерев (насамперед — сосон і кедра).

Грошей майже не було (особливо на селі). Люди приносили в храм часточку того, що вони виростили або зробили самі. Вони не купували свічки в храмі — а приносили з дому свої. Вони не купували в храмі пляшечку з олією для своїх хатніх лампад, але з дому приносили зроблену їхніми ж руками олію. Вони не купували в храмі проскур, але свій, домашній хліб або борошно приносили для храму. Вони не купували в церковній крамниці ладан, привезений з-за кордону, але самі ділилися із храмом зібраною ними смолою. Те, що ми сьогодні виносимо із храму, ще сто років тому люди (принаймні селяни) у храм приносили.

Селянин розумів, що він не є творцем свого врожаю. Так, його праця і його внесок великий. Але без дощу й без сонця — хіба дала би плід зорана ним земля?! Всі жнива він із надією дивився на небо. Тепер у нього є врожай — і справедливість підказує, що лише завдячуючи Небу. Часточку свого врожаю, часточку своєї праці він приносить до вівтаря: «Ти дав цей дар мені, Господи, я дякую Тобі за нього й приношу відповідний дар, хоча і символічний».

Саме в цьому полягає значення освячення меду, яблук, винограду в серпневі церковні свята. Яблука не стають смачнішими або святішими від принесення їх у храм. Просто душа вчиться бути вдячною. Як одного разу зауважив англійський письменник Честертон, релігійне виховання маляти починається не тоді, коли батько починає розповідати йому про Бога, але коли мати вчить говорити «спасибі» за смачно спечений пиріг.

Отже, люди приносили часточку своєї праці в храм. Так сьогодні на панахидах, поминаючи своїх близьких «за упокій», люди приносять із дому печиво, яблука, пряники, цукор, млинці й ставлять їх на панахидний столик. Після закінчення молитви частину принесених продуктів вони віддають церковнослужителям, частину — пропонують усім, хто перебуває в храмі, частину — роздають жебракам біля храму. Так само раніше було і з найважливішою церковною службою — з Літургією. Люди приносили з дому вино й хліб, передавали їх священикові із проханням помолитися за тих, хто приніс ці дари та про тих, за кого вони принесені. Саме це сьогодні ми називаємо «проскурою». Грецькою це слово означає дарунок, пожертвування або «приношение» російською. «Проскура» — те, що приноситься в храм, приноситься в жертву, а не те, що виноситься із храму.

Але сьогодні люди вдома не печуть хліб і не роблять вино. Більше того — ні домашня випічка хліба (у тих родинах, де вона збереглася), ні домашнє виготовлення вина або свічок зараз майже ні для кого не є основним видом праці. Люди живуть іншими роботами, і ці інші види праці дають їм їжу та заробіток. Але де б не працювала людина — її релігійна совість нагадує їй: у своїй роботі ти користуєшся тими талантами, тими дарами, тими можливостями, що даровані тобі Творцем. Поверни ж хоча б часточку їх в Його храм із вдячністю. Як же інженеру або трактористу, журналісту або вчителю принести в храм часточку своєї праці? Не деталь же від трактора приносити й не екземпляр газети зі своєю статтею... У нас є знаки, що виражають результативність праці в найрізноманітніших сферах. Це те, що в сучасній політекономії називається «загальний еквівалент». Гроші.

Частину того, що людина заробила, вона у вигляді грошей приносить у храм. Ці папірці вона міняє на те, що не зробила сама, але що є необхідним для служби в храмі: на свічки, хліб (проскури), вино, олію, ладан... Для стороннього погляду тут відбувається явна торговельна операція: гроші міняються на предмети. Насправді все інакше. Людина принесла свою жертву. Але ж грошову купюру не запалиш замість свічки, а монету не покладеш у кадило замість ладану. Що ж — Церква заздалегідь подбала про те, щоб потрібні речовини були заготовлені. Свічку не треба робити самому й везти в храм через півміста. До церковного порога парафіянин може піднести свою жертву у вигляді монетки, а вже всередині храму йти зі свічкою в руці.

Ми не вбачаємо в цьому обміні акт купівлі-продажу. «Свічний ящик» — це скоріше той перехідний тамбур, що допомагає людям із сучасної цивілізації безболісно перейти (хоча б в одному плані) у світ давньої традиції. І тому ми не вважаємо, що наявність «свічного ящика» біля храму порушує Євангельську заповідь або податковий кодекс.

Патріарх Олексій при зустрічах з духівництвом постійно підкреслює: у храмах не повинно бути слів «ціна», «вартість», «платня». Краще говорити «жертва на таку-то свічку», «пожертвування на таку-то молитву». А є храми, у яких свічі взагалі пропонують без усіляких розмов про гроші. Свічі просто й відкрито лежать, а поруч із ними стоїть скринька для пожертвувань. Хтось через злиденність бере безкоштовно. Але нерідко люди опускають у цю скриньку не той карбованець, у який реально обійшлося виробництво свічки, а п’ять або десять карбованців — розуміючи, що тут не обмін еквівалентами, а жертва.....

Свічка, куплена на вулиці й принесена в храм — не жертва, а щось протилежне. Це украдена копійка. Як би не запевняли вуличні свічкові перекупки, що їхні свічки «освячені», «софрінські», «церковні» — своїм співрозмовникам вони пропонують співучасть у гріху.

Так, у минулому люди свої свічки приносили в храм, а не купували їх у храмі. Але крім цього, вони ще й платили церковну «десятину» (нехай навіть не грішми, а частиною свого врожаю). Сьогодні православна церква (на відміну від багатьох протестантських громад) не закликає своїх парафіян до настільки відчутної — десятивідсоткової — жертви. Але, нехай і мала, жертва, щоб перестати бути актом купівлі-продажу й набути духовно-значимого характеру, повинна бути все-таки принесена в храм, а не віддана вуличним спекулянтам.

Сьогодні слова «жертва» й «жертовність» не популярні. Але чим наполегливіше реклама й масова культура повторюють, що жити треба якомога смачніше й що «собі в задоволенні не відмовиш», тим важливіше для Церкви протистояти цій нелюдській моді. Тут не торгівля, а виховання душі. Усвідом той малий жест, що робиш біля церковної скриньки, не як звичайну торговельну операцію, але як початкову жертву — і багато що почне мінятися в душі. Не куплену свічу з усвідомленням виконаного обов’язку покупця треба запалювати на свічнику, але вогником жертовності освітлювати свій життєвий шлях. Це, звичайно, дещиця. Але й вона може допомогти людині усвідомити, що, крім роботи, у світі є ще й служіння. Крім того, що продається й купується, є ще й те, що жертвується.

Свічки, що колись були необхідні для освітлення храму, сьогодні втратили це своє призначення. Храм освітлюється електрикою, а за електрику треба платити грішми. Де храмові взяти гроші для розрахунку з міськими службами, якщо люди навіть свічки будуть купувати у вуличних перекупок?

Те, що Церкві є, на що витрачати гроші — зрозуміло. Будівництво й реставрація храмів, зарплата священикам і співакам, сторожам і прибиральницям. Витрати на утримання семінарій, недільних шкіл, церковних гімназій і лікарень. Оренда приміщень для позахрамових бесід та лекцій і купівля ефірного часу для радіо- і теле-проповіді. Утримання центрального апарату й закордонних місій і представництв... Звідки ж Церква може брати ці чималі гроші?

У минулі століття більша частина цих коштів йшла прямо з державного бюджету. При відділенні Церкви від держави на це джерело більше покладатися не можна.

Багато релігійних громад, які не залежать від підтримки держави, часто вводять власний внутрішній обов’язковий податок зі своїх парафіян. Це так звана «десятина». Десять відсотків від всіх своїх доходів парафіянин зобов’язаний пожертвувати в церковну касу. Колись і на Русі було таке правило (згадаємо, що перший православний храм у Києві називався «Десятинною церквою»). Але повернутися сьогодні до такої практики нам заважає розуміння того, що цей крок означає скорочення й без того крихітних пенсій і зарплат багатьох наших парафіян на десяту їхню частину.

Що ж у цьому випадку залишається? — Запропонувати парафіянам жертвувати в храм у міру своїх сил (приносячи копійчані жертви за свічки й проскурки) у звичайні дні й роки їхнього життя. І при цьому запропонувати їм жертвувати в храм серйозніші суми у тих рідких випадках, що бувають у житті нечасто (насамперед — при хрестинах і вінчаннях).

Безсумнівно, що бути православним парафіянином у цих умовах набагато «дешевше», ніж бути протестантом, який платить щомісячну «десятину». Але незважаючи на це, протестантські проповідники люблять уїдливо закидати щодо сріблолюбства православних: все, мовляв, у них за гроші. Ні, далеко не все. Людина може ходити в храм і жити церковним життям, не вносячи у церковну касу взагалі ні копійки.

Ніхто не змушує її купувати свічки. Найважливіші таїнства нашого церковного життя — сповідь і причастя — завжди відбуваються без будь-якої «платні». Якщо людина не має можливості внести належну жертву за хрестини, вінчання або поховання — за церковними правилами священик зобов’язаний погодитися на зовсім безоплатну працю (складніше буде умовити хор).

Якщо людина не має можливості передати у вівтар записочку про «поминання» своїх близьких з доданням до неї жертовної копійки — і це не біда. Господь знає помисли наших сердець і стан наших сімейних бюджетів. Якщо не дріб’язкова корисливість і не типове прагнення «халяви» стоять за цим, а справжня бідність — що ж, гаряча молитва людини за своїх ближніх буде Богом почута. Адже священик, завершуючи літургію, опускає в Чашу зі спокутною Кров’ю Христа всі часточки, вийняті з переданих у вівтар проскурок. Виймаючи ці часточки (хлібні крихти) із проскур на початку Літургії, священик зачитував імена тих людей, що були зазначені в супровідних записках. Тепер же всі їх він опускає в Чашу зі словами: «Омий, Господи, гріхи тих, хто поминався тут кров’ю Твоєю чесною, молитвами святих Твоїх». Бачите: священик не говорить «мною нині поминалися» але — взагалі «тих, хто поминався». «Молитви святих», що згадуються у цих же словах, — це аж ніяк не тільки молитви тих, кого ми звикли бачити на іконах. Тут маються на увазі й молитви тих, хто стоїть із нами в храмі, тих, хто причастився Крові Христової на цій Літургії (адже перед Причастям священик виголосив: «Свята — святим», тобто святиня Христова дається тим, хто гідно, висповідавши свої гріхи, очистившись, приступає до Причастя). Як бачимо, не замість нас молиться священик про наших ближніх, але разом із нами. І тому неможливість принести грошову жертву на храм ніяк не означає, що людина не може приносити молитовну, сердечну жертву Богові. Сповідайся, причастися, і, причастившись, помолись про своїх ближніх — така молитва важитиме ніяк не менше, ніж молитва священика про них у вівтарі за переданою тобою запискою.

А тепер настав час відкрити головну таємницю церковної економіки: Церква живе на гроші атеїстів.

фото А. Грицюка

Уявіть, що я юний «богошукач». Я приходжу в храм і прошу священика мене похрестити. Батюшка поговорив зі мною, зрозумів, що бажання в мене серйозне, а от знань про Євангеліє та про норми церковного життя — ніяких. Він пропонує мені походити в недільну школу або на бесіди з ним. Мине час (може, місяць, може — роки). Нарешті і він, і я дійдемо висновку, що настав час для мого свідомого хрещення. Чи візьме з мене, зі студента, гроші священик, що чимало власних сил вклав у те, щоби моє рішення стало усвідомленішим і глибшим? Або, ймовірніше, він сам зробить мені подарунок у день мого духовного народження? Між іншим, саме так і було зі мною в 1982 році — при хрещенні з мене не те що не взяли ні копійки, але ще й подарували хрестик і свічки.

Спливають роки. Юнак росте справді церковною людиною, регулярно сповідається, причащається; у храмі він буває не тільки на великі свята... І от одного разу він приходить до священика не один: «Батюшка, знайомтесь, це моя Тетянка... Ми б повінчатися хотіли...». Чи заговорить із ним священик про гроші? Або повінчає свого духовного сина радісно й безкоштовно — так знову ж ще й чергову книжку із цієї нагоди подарує?

Минає рік. Парубок і його Тетянка, яка за цей рік також стала парафіянкою й духовною дочкою того ж священика, підходять до нього із черговим проханням: «Ось тут у нас, бачите, Іванко народився... Коли б нам похрестити його?» Хто ж тут згадає про гроші?

Промайнули роки. Тетяна скорботно підійде до того ж священика (якщо він буде ще живий) і скаже: «Овдовіла я... Відспівайте мого коханого». І невже за відспівування людини, все життя якої пройшло перед очима у священика і яка вихована ним, він візьме гроші у своєї ж скорботної духовної дочки?

Ось парадокс міського церковного життя: постійні парафіяни, справжні духовні діти священика грошей у храм практично не приносять. Храм натомість живе не на пожертвування парафіян, а на гроші «захожан». Насамперед — на гроші тих, кого приносять у храм двічі в житті: перший раз, щоб хрестити, другий — щоб відспівати. Ось ці практичні атеїсти, не знайомі ні священикові, ні парафіянам, і передають свої гроші в церковний «свічний ящик».

Така система церковної «економіки» склалася в радянські часи. Сьогодні вона, звичайно, ускладнилася. З’явилася книжкова та іконна торгівля (є храми, у яких чесно попереджають: книги в нашому храмі коштують дорого, дорожче, ніж у світському магазині. Але зрозумійте, дорогі, купуючи книгу саме в нас, ви жертвуєте на відродження храму«). Є добродійники-спонсори. Буває допомога з боку міської влади.

І виявилося, що теплота людських взаємин винагороджується сторицею. Парафіяни, що полюбили священика, що переконалися в безкорисливості його служіння, сприймають потреби храму, як свої. І, якщо не можуть допомогти самі, знаходять знайомих у нових російських елітах (у держапараті, у банках, у сфері бізнесу), знайомлять із батюшкою і переконують допомогти. Ті ж священики, що найманськи ставилися до людей і дивилися на парафіян крізь купюри — залишилися один на один з усіма хвилями фінансової кризи. На добрих же пастирях, що зуміли по-людськи, по-християнськи ставитися до людей, збулися євангельські слова про турботу про земні блага: «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди його, а все те докладеться вам» (Мт. 6,33).

Опублiковано: № 6 (11) Дата публiкацiї на сайтi: 07 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
15:22 14.01.2013 | Иулия
Пишу для "Игорей" и прочих, кто ставит под сомнение достоверность рассуждений из статьи. То что, священник заботится в первую очередь об излечении души, а не о своем кармане - факт! И это действительно знают все, для кого православие - это больше, чем пасху освятить раз в год, и для кого Бог - это Творец и Промыслитель, а не Тот, о Ком вспоминают, когда какая-то беда случилась (а то и вовсе не вспоминают, только ропщут).
Я - студентка, и мой духовный отец за многие годы не то, что не потребовал с меня денег, он даже и не намекал! И это при том, что сейчас в нашем храме ремонт и деньги действительно нужны! И еще, это на заметку, мой духовный отец очень болен, но он ни разу не отказывал мне в помощи, частенько беседуя или и исповедуя меня после вечерней службы до полуночи. А ведь в нашем храме не только я!
Так что, прежде, чем роптать и осуждать священников, проверьте достоверность ваших слов - это может и клеветой оказаться! И еще - не забывайте, что осуждая и хуля священника, вы хулите и осуждаете не только его, но и Святого Духа, Который нисходит на священника во время рукоположения...
03:09 23.06.2012 | Наталья
А у нас попы замечательные. И деньги прихожан идут на благоустройство комнаты матери и дитя при храме, воскресной школы, летнего лагеря для трудных и малоимущих детей, походов и лекций с детдомовскими детками,крестные ходы, с попутным крещением людей живущих в глухих деревнях, антиалкогольную пропаганду, и многое многое другое.
16:48 15.09.2011 | Антонина
Злыя языки всегда были и будут. Я всегда несу копеечку в храм, и другим советую. Спаси Господи Дмитрия,и ему подобных, осуждающих...ибо не ведают, что творят
13:44 05.10.2009 | Дмитрий
"православная"ЕРЕСЬ-язычество
17:05 12.02.2009 | р.Б. А-ръ
почему от человека, хоть и священника, требуют ангельской жизни и чтоб он Духом Святым питался, а сами себе ни в чём не отказывают?
2) фильм "Остров" - дешёвый лубок для "захожан" с 0% духовного опыта, а не житие, на которое можно ссылаться.
01:14 02.02.2009 | Иван
Уважаемые, на чьи деньги был куплен Тойота Ленд-Крюйзер Прадо обслуживавший бывшего митрополита, а ныне патриарха Кирилла? И ещё крестят за деньги(п.Федоровский Сургутский р-н ХМАО)от 1500рублей с человека! Освятить машину, кабинет - 7000р,священники ездят не на дешовых машинах - это ФАКТ. Конечно есть и те кто верит, но нынешнее руководство РПЦ - политики и бизнесмены.
11:50 02.01.2009 | sinner
Уважаемый Игорь,Вы где-нибудь видели необъятные владения(дачи,коттеджи,участки,дома) священника?
21:36 15.12.2008 | emelya
Игорь,Вы очень ошибаетесь в своих суждениях.Советую Вам прочитать книгу про старца Паисия Святогорца,чтобы научиться "милости,а не жертвы."Простите,если обидел.
21:03 13.12.2008 | vira
Игорь, это вы сами страдаете от жадности, не думайте только о себе, не только вы и ваши родственники имеют право носить сапожки... и думаю, ваш брат не слишком бедный, если может себе позволить снимать на камеру, вы пришли на крестины как на шоу, а платить за него не хотите , простите Бога ради
14:08 01.12.2008 | Игорь
Чистой воды подмена понятий и неудачная попытка оправдать свою жадность.Посмотрите эпизод фильма "Остров", где Мамонов из Сухарукова бесов изгоняет путём уничтожения сапог и одеяла.Так вот, сегодняшние священники все обуты в эти удобные сапожки и завёрнуты в такие вот одеяла.Несколько лет назад крестил брат дочку(в Санкт-Петербурге, церковь рядом с метро Чернышевская) - снимать на камеру разрешили только после уплаты мзды...И не говорите что эти деньги идут на свечи...Церковь развращена деньгами, погрязла в политических дрязгах, и забыла о людях.
С уважением к православию(но не к попам).

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: