Одна із ознак любові — «не дратуватися». Дійсно, хто може уявити матір, роздратовану своїм немовлям? Матері дається почуття особливої любові, коли її дитина безпорадна. Але скільки є матерів, які й потім, коли їх діти зростають, теж «не дратуються» ними. В доброті, що покриває людську слабкість, найбільше виявляється образ Божий в людині. Звичайно, і гнів — проти зла, а не людини, — може бути святим, але це вже дещо зовсім інше, ніж егоїстична роздратованість, що виникає між людьми і так обтяжує життя як тих, через кого дратуються, так і тих, хто власне роздратований. Святе Письмо дає пораду: «Гніваючись, гріха не чиніть». Інакше кажучи, люди, гнівайтесь тільки на зло, а не на людину, що страждає від свого зла. Ті, що люблять Бога, ненавидьте зло! (Пс. 96, 4).
Гнів на зло (особливо — на своє зло!) може зцілити від зла, якщо цей гнів виходить з любові. Але біда в тому, що темна гнівливість, дратівливість, наче павутиння, висить в світі над народами, сім’ями та серцями. І ця дратівливість людська, іноді спричинена дрібницею, отруює життя.
Правильно сказала одна людина: «Сварливість, одвічні нарікання на долю і знайомих, це, мабуть, ще гірше, оскільки недоліки ці тривалі... Краще вже запальність: запалився, наговорив — і потім охолов. Але як важко з людьми, що постійно ображаються та пам’ятають зло! Таку людину все дратує. Навіть якщо й отримає бажане, то (оскільки в глибині душі їй ніяково) шукає нового приводу, щоб запалитись. Найсумніше, що від нашої дратівливості та запальності страждають здебільшого ті, хто більше за всіх нас любить та більше за всіх для нас робить. Які несправедливі, злі зауваження доводиться інколи найближчим нашим вислуховувати від нас! І ми це собі дозволяємо, знаючи, що вони не розсердяться; якщо ж і посердяться, то пробачать і не розірвуть з нами стосунків, бо люблять нас...»
В основі запальності та дратівливості лежать злоба, ненависть, гордість, жорстокість та несправедливість. Багнюка легко перетворюється на бурхливий океан. Від єдиного сірника може згоріти місто. Від єдиної, начебто безневинної пристрасті запалюється душа і в муках згорає. Який самоконтроль потрібен людям, яка тверезість і обережність! Жоден порок — ані пристрасть до грошей, ані жага задоволення, навіть вино, що занапастило багатьох, так не вбиває добрий дух сім’ї, як дратівливість та нестриманість. Вони розладжують суспільну роботу, отруюють життя дітей та сім’ї. На людях ми ще стримуємося через самолюбство проявляти свою душевну ницість, ми шукаємо в оточенні доброї про себе думки. Але вдома, серед «своїх», ми розслаблюємось і даємо волю своєму внутрішньому злу... Гнівлива людина викликає сварку, а запальний багато грішить, — каже Соломон в Приповістях (Пр. 29, 22).
Дехто в своїй ницості та дріб’язковості доходить до того, що ображається навіть на Самого Господа Бога, Великого свого Творця! Людина нарікає на життя, яке дане Ним... Хіба ви ніколи не бідкались на погоду, що вона не така, як хотілося б вам? Хіба ви ніколи не скаржилися на свою життєву ситуацію, на свої обставини? Хіба ви ніколи не нарікали на шлях, яким вела і веде вас Рука Господня?
Є в душі людській дивовижний засіб для подолання самолюбства, запальності та дратівливості. Це — віра в те, що Господь поряд. «Господь близько». Над людиною простягається Любов. Тільки її треба вміти побачити внутрішніми очима. Це і є віра. Нам не завжди зрозумілі цілющі шляхи любові. Але, повіривши в цю любов над собою і над світом, людина бачить духовними очима життя у світлі його найвищого призначення. Те, що раніше здавалося незрозумілим, постає перед світлою людською вірою як дещо важливе й необхідне. Так зріє мудрість в душі і відкривається вічність.
Свобода наша — це не тільки вільне висловлювання всього, що ми думаємо, і не тільки можливість робити те, що ми хочемо. Найглибшою нашою свободою є свобода від зла, яким ми мучимо себе та інших. До цього стану свободи духу в добрі і веде нас шлях віри. Віра — це перехід до вищої реальності.