Георгій Федотов у книзі «Святі Древньої Русі» пише: «Шанування святих князів починається вже з перших років християнства на Русі (святі Борис і Гліб), але особливо посилюється під час монгольського ярма, щоб припинитися одночасно з ним до кінця XV століття. У перше століття татарщини із руйнуванням монастирів майже зникає чернеча святість. Подвиг святих князів стає головним, історично черговим не лише національним, а й церковним служінням».
Цю статтю присвячено початку нашестя Батия на Русь, першим святим князям-страстотерпцям, а також воїнам, жінкам, дітям. Тим, хто в грудні 1237 року почув слова свого князя: «Якщо з рук Господніх добре прийняли, то чи й злого не витерпимо? Краще нам смертю славу вічну здобути, ніж під владою поганих бути». Усім, хто виконав це рішення.
Є легенда про місто Кітеж, те саме, з маківками й куполами, з білокам’яними церквами й розкиданими між ними червоними верхівками теремів, про Кітеж, який опустився на дно озера й чекає — чого ж він чекає? — а може, нічого й не чекає у своїй придонній вічності, омитий тихими течіями, перевалюючись на м’яких горбочках підводних джерел. Легенду про нього розносили бігуни-розкольники з кипарисовими хрестами на грудях — від села до села, від одного дому для подорожніх до іншого. І багатьом, хто вдивлявся в озерну гладінь, у шелесті й плескоті хвиль увижались обриси цього таємничого міста, що колись, як оповідають перекази, опустилось у воду перед загонами Батия разом із усіма жителями. Кажуть, що іноді в подиху вітру, в шумі прибережних сосен можна почути голоси його дзвонів. Кому й за ким вони б’ють?..
Русь до монгольського вторгнення — це дещо більше, ніж історична пам’ять. Саме там, за низькими зорями останнього холодного місяця перед нашестям ніби зберігається все радісне, юне, дитяче, звідти піднімається храм Покрови на Нерлі, там шумлять степовими вітрами рядки «Слова о полку Ігоревім», котяться-перекочуються клубочками царства золоте, срібне й мідне, а внизу, на самій глибині, сяє щит Олега, прибитий на воротах Цареграда. Хай відомо, що «хресне цілування», колись священне, перетворилося під час князівських усобиць майже на формальність, що святий Андрій Боголюбський віддав своїм військам Київ «на щит» — як захоплене іноземне місто, а потім був сам зарізаний п’яною ватагою бояр, намагаючись намацати на стіні меч святого Бориса. Давня Русь аж ніяк не була ідилією, однак вона стала міфом, казкою, що нагадує Ізраїль до Вавилонського полону, — як і будь-яка держава, що впала, зникла, перетворилась на марево — і назавжди залишиться для своїх дітей-блукачів, дітей-сиріт солодким і гірким спомином. Недарма дату смерті билинного Альоші Поповича і ще сімдесяти руських богатирів літописи відносять до Битви на Калці, першого зіткнення русичів із ординцями. Ніби стародавній змій, дванадцятиголовий дракон переміг на ріці Смородині, що відділяє світ живих від світу мертвих, і ворожі війська, які наближаються зі сходу, здаються тінями його крил.
Монголи підійшли до рязанських кордонів у листопаді 1237 року. Потім були переговори, якісь безглузді; з монгольського боку їх вела «жона-чародійка з двома мужами». Скоро стало відомо, що суздальський князь Юрій вирішив відсидітися за приокськими лісами, адже, як він гадав, на північ степовики не підуть, пограбують порубіжжя — і пірнуть у степ, у його первісний безформний хаос. Рязанці, полишені своїм сюзереном, намагаються хоча б відтягнути нашестя — князь Федір їде в ставку Батия, погоджуючись на його умови. Хан розважається, для нього війна уже вирішена, тим більше, що противник розділений і слабкий; він грається з посольством, наче кіт із мишею — обіцяє то помилувати Рязань, то поруйнувати всю Руську землю. Для початку вторгнення не вистачає якогось інциденту, незначного приводу, і скоро він знаходиться.
Практично в кожній героїчній історії є зрадник — такий Ганелон, через якого гине Роланд у Ронсенвальській ущелині; такий Ефіальт, що провів персів по стежці в обхід Фермопільського проходу. Якийсь рязанський боярин із заздрості нашіптує Батиєві про красу дружини Федора, грецької царівни — княгині Євпраксії, і хан вимагає її собі на ложе. Таке побажання на сході було б справедливим і навіть почесним, означало б лояльність і покору сильнішому. Однак князь Федір — рязанець і воїн, він відповідає, посміявшись: «Не годиться нам, християнам, водити до тебе, нечестивого царя, дружин своїх на блуд. Коли нас переможеш, тоді й дружинами нашими володіти будеш». Федора було вбито разом із усім посольством. Княгиня Євпраксія, не витримавши загибелі чоловіка й розуміючи, що чекає на неї саму, разом із сином Іоанном кинулась із даху терема («заразилась до смерті», як написано в «Повісті про розорення Рязані Батиєм»). Так і поховали їх разом: Федора, Євпраксію та Іоанна, названого Посником, тому що він був іще немовлям. Скоро всіх трьох почали шанувати як святих по рязанській землі й у маленькому місті, де стояли їхні хрести. Спочатку його в пам’ять про смерть княгині називали Заразськ (від слова «заразилась»), а потім він став Зарайськом — тепла назва, ніби зоря далеко на сході, за горами-долами-небесами, за самим Раєм її тихі, м’які промені.
Зараз, у двадцять першому столітті, та й у двадцятому теж, плач уважається недостойним чоловіка. Чи то в цьому винне огрубіння сердець, чи то перевівся слізний дар, однак ті давні рязанці, за словами московських літописців, «люті й горді люди», не соромилися сліз за загиблим князем: «І почув великий князь Юрій Інгваревич про вбивство улюбленого сина свого, князя Федора, скоєне безбожним царем, і багатьох князів, і найкращих людей і став плакати за ними з великою княгинею й іншими княгинями і з братією своєю. І довго плакало все місто. І ледь відпочив князь від великого того плачу й ридання, став збирати воїнство й розставляти полки». («Повість про розорення Рязані Батиєм»)
І ось рязанське військо виїжджає на битву, на чолі його ті самі князі, які, за словами історика Дмитра Іловайського, вважались «найвойовничішою та найнеспокійнішою гілкою дому Рюрика, в той же час найжорстокішою і найпідступнішою; ніде не були такими частими порушення хресного цілування, зради й лиходійства між близькими родичами». Ще недавно, двадцять років тому, їхні найближчі предки, князі Гліб і Костянтин, в селі Ісади під Рязанню в день святого Іллі Пророка вбили шістьох князів-родичів, що приїхали на переговори, — дружинники й найняті половці перерізали всіх, включаючи слуг і бояр. Тепер рязанські князі разом ідуть на смертний бій — буйні зірвиголови, нащадки кривоприсяжників та убивць, висвічені яскравим світлом героїзму, вони перемінилися, їх риси стають тоншими, одночасно індивідуальними й типовими. На чолі своїх маленьких дружин і наскоро зібраного ополчення їдуть князі-мученики, князі-страстотерпці, і не перебільшує автор «Повісті», згадуючи їх: «були родом христолюбиві й братолюбиві, лицем прекрасні, очима світлі, поглядом грізні, понад міру хоробрі, серцем легкі, до бояр ласкаві, до приїжджих привітні, до церков пильні». Філософ Георгій Федотов пише: «Татарське ярмо створило умови для справжнього мучеництва за Христа. І воно ж освятило ратний подвиг, смерть у бою як мучеництво за віру».
Рязанці йдуть у наступ проти найкращої армії світу, а може, найкращої армії всіх часів. Військо Батия подібне до армади, яку Ганнібал колись вів на Рим. Серцевину становили спаяні залізною дисципліною монгольські тумени (за ненадання допомоги товаришу належала смерть), а навколо, шар за шаром, їх огортали підкорені народи, багатократно примножуючи міць удару. На Русь ішла досконала китайська метальна і стінобитна техніка, кіннота, здатна на таранний удар і швидкі рейди, заманювання та знищення противника тисячами стріл. Ця армія була практично непереможною, вона знала й відчувала свою міць, чула хрускіт міст і царств під своїми чобітьми.
Історик Денис Хрустальов пише: «Напад рязанців для Батия був раптовим. Виникає враження, що хан і не підозрював, що ця маленька держава здатна зважитись на самостійні наступальні дії. Ні одне з руських князівств ні в цьому, ні в наступному році, ні багато років потому не чинило такого зухвальства — самостійного походу проти основних сил імперії Чингісхана. Рязанці не мали особливих претензій в області глобальної політики, вони просто вважали це справою честі й смерть у бою з ворогом визнавали почесною — у відкритому бою і проти армії всього світу».
Сьогодні нам, вихованим на воєнних фільмах, на кіно, де по полю переповзають залізні коробочки танків, схожі на смертоносні інвалідні візки, складно уявити, чим була кавалерійська атака, уявити кілька тисяч вершників, вирівняних як по струнці, у кольчугах і яскравих мундирах, цих кольорах війни, — як вони набирають швидкість, готуючись врубатися в бойові порядки ворога. Як написано про це в настановах Фрідріха Великого: «Під час зближення до атаки війська рухаються спершу швидкою риссю й переходять, нарешті, в повний галоп, зберігаючи, однак, зімкнутий стрій; і якщо вони будуть атакувати таким чином, його величність упевнений, що ворог завжди буде переможений». У нашому великому і, однак, уже такому маленькому світі, де коники, стрижучи вухами, катають малесеньких карапузів, тепер не відчути чоловічого, чуттєвого, смертельного сп’яніння від кавалерійської атаки, коли воїн стає частиною коня, а кінь — частиною вершника; від того моменту, який описано у «Війні і мирі»: «Кавалергарди мчали, але ще стримуючи коней. Ростов уже бачив їхні обличчя і почув команду: “марш, марш!” вимовлену офіцером, що випустив з усього маху свого кровного коня. <…> Це була та блискуча атака кавалергардів, якій дивувались самі французи. Ростову страшно було чути потім, що з усієї цієї маси величезних красенів-людей, з усіх блискучих, на тисячних конях, багатіїв-юнаків, офіцерів і юнкерів, що промчали повз нього, після атаки залишилось тільки вісімнадцять чоловік». Кавалерію зупинили тільки окопи, кротячі нори Першої та Другої світових воєн, кулемети й тернові вінки колючого дроту. Її, прекрасну в своєму нестримному русі, згубило прискорення часу, і лише звідкись із глибини минулого, з вічності, що з цим часом поєднується, на чоловіків та воїнів в очікуванні дивляться «прекрасні, як небо, вірні землі та небу очі коней» (Борис Поплавський).
Кінні дружини рязанських князів атакували монголів, і була «січа зла й жахлива». Як написано в «Повісті про розорення Рязані Батиєм»: «Батиєві ж сили великі були й незборимі; один рязанець бився з тисячею, а два — з десятьма тисячами. Через багато сильних полків Батиєвих проїжджали наскрізь, хоробро й мужньо б’ючись, так що всі полки татарські подивувалися силі й мужності рязанського воїнства. І ледь здолали їх сильні полки татарські. Всі однаково вмерли і єдину чашу смертну випили. Жоден з них не повернув назад, але всі разом полягли мертві».
…Я жив у двоюрідної бабці біля Старої Рязані, в селі Шатрище — за переказами, під час штурму там стояли намети Батия. Сільце, його крайні будинки, приліпились до самих пагорбів, на яких — високо, більше двадцяти метрів у висоту — колись була Рязань. Половина вікна — небо, половина — пагорби Рязані. Такою я запам’ятав її — пустельним пагорбом Голгофи, затіненим хмарами. Місто загинуло — життя, що зупинилося тут після штурму, так і не відродилося знову. Залишилось тільки маленьке село збоку від валів, нинішня Стара Рязань, з білою Преображенською церквочкою-берізкою, і це городище. Коли піднімаєшся вгору, на вали — а за багато століть вони стали нижчими — насилу переводиш подих, зупиняєшся — попереду тільки поле, поросле травою, а внизу вигинається річка Ока. Тут забуваєш про час, здається, що трава шумить вічно, що тутешній вітер завжди тут, наче пташка, звив собі гніздо посеред цієї трави; а може, це дихає сама Рязань, тихим посмертним диханням. Слідом за Екзюпері я міг би повторити, що це найкрасивіше й найсумніше місце на землі, як та пустеля з дюнами, де він втратив Маленького Принца. І мені теж хочеться попросити тих, хто там буде, не поспішати й постояти на цьому полі серед вітру й трави.
Русичі не дуже любили, та й не вміли тоді брати міста — надавали перевагу довгим осадам, «обложенням» чи переговорам. І коли під гігантськими валами Рязані 16 грудня з’явилися татари, можливо, рязанці розраховували відбитись. В обороні міста взяли участь усі жителі, залишки військ, ополчення з навколишніх сіл. Бій за місто тривав п’ять днів (точніше, діб). Це була одна з найкривавіших битв у історії монгольських походів, про яку східні хроністи згадували десятки років опісля. Штурмові загони були подібні до досконалого механізму. Ніби на цілодобовому будівництві сучасного торгового комплексу, методично, як крани, працювали стінобитні знаряддя, каменемети, видихав полум’я грецький вогонь, бігли вгору й відкочувались назад штурмові війська. Для захисту від вилазок, і щоб ніхто не зміг утекти (всім, хто чинив опір, належала смерть), Рязань оточили дерев’яним тином. Важко уявити собі, що відчували рязанці на третій, четвертий, п’ятий день осади, коли був убитий кожен п’ятий, четвертий, третій захисник. Оточене ворогами, наче солдат в окопі, місто билося до кінця. «А в шостий день спозаранку пішли погані на місто — одні з вогнями, інші з таранами, а треті з незліченними драбинами — і взяли місто Рязань. І прийшли в церкву соборну Пресвятої Богородиці, і велику княгиню Агрипину, матір великого князя, з невістками й іншими княгинями посікли мечами, а єпископа й священиків пустили під вогонь — у святій церкві попалили, і інші багато хто від зброї пали. І в місті багатьох людей, і жінок, і дітей мечами посікли, а інших у ріці потопили, а священиків і ченців без залишку посікли, і все місто попалили, і всю красу прославлену, і багатство рязанське, і родичів рязанських князів — князів київських і чернігівських — захопили. А храми Божі розорили й у святих вівтарях багато крові пролили. І не залишилося в місті жодного живого: всі однаково вмерли і єдину чашу смертну випили».
Але ця історія не закінчується взяттям Рязані, у неї інший фінал. Місто лежало в руїнах — лише мертві, дим і попіл, — коли туди повернулася з Чернігова маленька дружина. На чолі її був воєвода Євпатій Коловрат. Деякі історики вважають його легендарним персонажем. Хоча правдивість цієї історії, взятої до «Повісті про розорення Рязані Батиєм» із народних оповідань, підтверджує академік Дмитро Ліхачов. Не збереглось опису Євпатія, можливо, він був таким, як його зображують на сучасних картинах і пам’ятниках, — міцним чоловіком років сорока, або ж зовсім іншим. Відомо лише те, що на руїнах Рязані, в її околицях він зібрав тисячу сімсот чоловік і кинувся навздогін за Батиєм. Військо Євпатія їхало повз зруйновані села й міста — татари мстились за запеклий опір Рязані й знищували все на своєму шляху. І коли я думаю про це військо, майже нереальне, що складалося з жителів мертвого міста і щосили мчало до загибелі в бою, мені здається, що воно складається не лише з тисячі семисот витязів. Сама Русь — билинна, неземна, несьогосвітня — рухається з ними до цієї останньої битви світу, що відходить; і тому в нічній гонитві крізь хуртовину блискають шоломи святих Бориса і Гліба, Фініст Ясний Сокіл піднімається вгору, видивляючись дими від чужих багать, а царства золоте, срібне й мідне котяться попереду клубочками, вказуючи шлях до татарського табору.
«Євпатій наздогнав їх і врубався в них. Дружина Коловрата рубалася так шалено, що монголам здавалося, ніби це повстали на них душі рязанських мерців» (Антон Керсновський). «Повість про розорення Рязані Батиєм» описує татарську паніку — як кидались вони туди-сюди, «ніби п’яні»; як виїхав на поєдинок із Коловратом темник Хостоврул, і Євпатій розсік його надвоє; як поступово танула в бою маленька дружина. Настає момент, коли воїни стають спиною один до одного, плечем до плеча, тому що їх лишилося зовсім небагато, вузьке коло, останнє героїчне братство кільця, а навкруги — тисячі, десятки тисяч ворогів. Так, зметена картеччю, загинула під Ватерлоо гвардія Наполеона; так, закидані камінням із каменеметів, пали останні рязанські воїни разом із Євпатієм Коловратом. «І принесли тіло його до царя Батия. Цар же Батий послав за мурзами, і князями, і санчакбеями, і стали всі дивуватися хоробрості, і силі, і мужності воїнства рязанського. І сказали вони цареві: «Ми з багатьма царями, у багатьох землях, на багатьох битвах бували, а таких молодців і сміливців не бачили, і батьки наші не розповідали нам. Це люди крилаті, не знають вони смерті й так міцно і мужньо на конях б’ються — один із тисячею, а два — з десятьма тисячами. Жоден з них не з’їде живим із побоїща»»
Може, десь на озері Світлояр і ховається в глибині місто Кітеж, заховане від часу, від татар, від злого світу. Може, в ньому й є руська казка, міф і переказ. Але мене ніколи не надихала ця легенда, не уявлялись обличчя блакитнооких і довгобородих старців, що повз них пропливають зграйки швидкої плотви, не хвилювали білі фігури дівчат, що кружляють у вічному хороводі, наче героїні «Травневої ночі, або утопленої». Я думав про Рязань — і переді мною ставав пагорб її Голгофи, згадувався її простий, жорстокий і героїчний шлях на той світ.
Останнім містом, яке взяли татари в цьому поході, був Козельськ. Утомлене військо Батия тримало місто в облозі та штурмувало його більше семи тижнів, місто було знищено повністю.
Пізніше пройде багато років, і поряд із Козельськом буде засновано Оптину Пустинь. А за кілька кілометрів від Старої Рязані побудують містечко під назвою Спаськ. Так часто називали невеликі повітові міста.
