На прощу до загубленого міста

«Місто рожевого та червоного каменю, давнє, як сам час» — так назвав Петру один із представників західної цивілізації, який захоплювався її таємничою красою. У цьому році виповнюється двісті років з того часу, як місто, століттями сховане у близькосхідних пісках і скелях, було відкрите зовнішньому світу. Сьогодні Петра — найяскравіша перлина в короні Хашемітського Королівства Йорданія. З нагоди цього ювілею ми пропонуємо читачеві здійснити подорож в історію дивовижного міста, народженого природою та людським архітектурним генієм; міста, чия доля не менш цікава, ніж загадки єгипетських пірамід, південноамериканських міст, залишених давніми індіанцями, і мегалітів Стоунхенджу у Британії.

Наближаючись до маленького села Ваді-Муса, що розташо­ване при в’їзді до Петри, не можна не помітити зміни ландшафту: поступово скелі та узвишшя набувають дивних обрисів, а скельна порода вражає своєю багатобарвністю: миготять вкраплення відтінків червоного, рожево-бузкового, блакитного та чорного. Скельне місто Петра знаходиться в центрі цієї природної аномалії розміром у 200 км². Часті землетруси, русла річок, вітри й дощі створили з м’якого піщаника цей фантастичний ландшафт, у якому величні гори розташовуються поруч з стрімчастими ущелинами та вузькими тіснинами.

Сьогодні головний вхід до Петри позначений адміністративною будівлею з екскурсійним бюро, касовими залами, сувенірними магазинчиками і турнікетами. А в давнину вхід до міста був мало кому відомий — сюди можна було потрапити тільки з провідником. До старовинного міста вів ледь помітний вхід до ущелини Ас-Сік, довжина якої становить 1200 метрів. Через цю ущелину за всю історію Петри не змогла пройти жодна армія. Вона виникла внаслідок тектонічних зсувів — скеля розкололася надвоє, немов торт, розрізаний гострим ножем. Приблизно на півдорозі по ущелині Ас-Сік відкривається гірська розпадина, де, мабуть, в архаїчні часи відбувалися жертвоприношення. Сьогодні кожний відвідувач Петри так само приносить свого роду «жертву» — вхідний квиток коштує близько 30 доларів США. У деяких місцях ущелина настільки вузька, що кибитки, керовані бедуїнами, не можуть роз’їхатися і змушені пропускати одна одну, поступаючись дорогою. Уздовж ущелини в деяких місцях помітні досі збережені барельєфи караванів — верблюдів і погоничів, — які, швидше за все, проходили цим же шляхом до торговельного мегаполіса свого часу. Дорогою мандрівник може милуватися незвичайною грою форм і барв на схилах з піщаника, котрий часом навіть нагадує мармур.

І ось — кінець ущелини і водночас початок епічної вистави: завіса піднімається і глядач бачить приголомшливі декорації. У цьому місці, як правило, гід, що супроводжує групу, всіх зупиняє і голосно проголошує: «А тепер усі дивимося на мій палець!», і всі зосереджуються на вказівному пальці свого провідника. Далі гід повільно розвертається і відпрацьованим, навіть театральним рухом спрямовує погляди екскурсантів до ущелини, де височить величний фасад Аль-Хазне*, що став сьогодні візитівкою Йорданії.

* До речі, фінальні кадри фільму «Індіана Джонс і останній хрестовий похід» (режисер Стівен Спілберг), які зафіксували фасад Аль-Хазне, зробили Петру неймовірно популярною в 90 і роки ХХ століття.

Несподіване видовище на деякий час справді приголомшує. Захват, зачудування — всі емоції, що супроводжують першу зустріч із цим дивом, важко передати...

Ласкаво просимо до Петри!

Відкриття Петри

Можна сказати, що знову для західного світу Петра була відкрита швейцарським сходознавцем Йоганном Людвігом Буркхардтом. Сьогодні нам відомо чимало деталей важкої та небезпечної подорожі, здійсненої цим відважним дослідником Близького Сходу та Півночі Африки. Блискуче вивчивши Коран, арабську культуру й арабську мову, під ім’ям Ібрагіма ібн Абдаллаха в 1809 році він прибув до Сирії для того, щоб зібрати відомості про кочові пустельні племена. Близько двох років учений провів у Алеппо, звідки здійснював короткі подорожі в Дамаск, Пальміру, Баальбек, долину Оронт, до джерел Йордана, збираючи цінні археологічні відомості і працюючи над картою. Іноді йому доводилося вдаватися до хитрощів для того, щоб переконати місцеве населення у своїй належності до ісламської традиції. Так, одного разу, коли Буркхардт представився мусульманином із Індії, його попросили продемонструвати своє знання гінді. Анітрохи не збентежившись, швейцарський мандрівник заговорив німецькою, що цілком задовольнило тих, хто запитував, бо вони не знали ні гінді, ні тим більше німецької.

22 серпня 1812 року Йоганн Людвіг Буркхардт прибув до біблійної долини Ваді-Муса (долина Мойсея). Місцевим бедуїнам Ібрагім ібн Абдаллах повідомив, що мета його паломництва до їхньої країни — здійснення жертвоприношення на горі Джабаль Харун (Вершина Аарона), де, за переказом, був похований брат Мойсея Аарон. Мотиви Буркхардта були переконливими, як і його арабська, тож він без труднощів знайшов провідника з місцевого племені. Не підозрюючи, що він супроводжує європейського сходознавця, бедуїн повів прочанина найкоротшим шляхом — через ущелину Ас-Сік, яка й вивела їх до фасадів скельних гробниць стародавньої Петри. Зрозуміло, ні про які записи чи замальовки, а тим більше заміри, і мови бути не могло. Ретельно приховуючи свій захват від побаченого, Йоганн Людвіг Буркхардт прямував до фіктивної мети свого паломництва, минаючи давні набатейські гробниці, немовби не помічаючи римського амфітеатру й тріумфальних воріт.

Таким чином світу знову була відкрита стародавня Петра, історія якої нараховує як мінімум 4 тисячі років.

Столиця стародавнього Едома

У книгах Старого Завіту це місто називається мовою оригіналу як הַסֶלַע [ha-Sela] — «скеля». Саме з таким значенням цей топонім був перекладений і грецькою мовою. Вперше назва «Петра» з’явилася в Перекладі сімдесяти тлумачників (Септуагінте). У 4 й книзі Царств (14, 7) Села згадується як столиця Едома, яку в 797 р. до Р. Х. цар Іудеї Амасія «взяв війною». Сьогодні завдяки археології не залишається сумнівів, що стародавнє едомітське городище знаходилося на Джебель Умм аль-Біяра — у серці області Петри.

Родоначальником стародавнього царства Едом (אֱדוֹם [Edom]) був біблійний Ісав. У Святому Письмі (Бут. 25, 25) повідомляється, що Ісав народився «червоний» (івр. אַדְמוֹנִי [admoni]), «на знак того, що він проливатиме кров», як прокоментують це місце згодом. Очевидно, ця деталь і лягла в основу майбутнього топоніма «Едом». І оселився Ісав на горі Сеїр, Ісав — він же Едом (Бут. 36, 8) .

Цікаво, що араби дуже поетично і сьогодні називають Петру «аль-медіна аль-вардія» — рожеве місто. Саме червонястий відтінок породи, в якій було створене це місто, перегукується з давньою біблійною оповіддю, згідно з якою ці території були заселені едомітянами — нащадками Ісава, брата патріарха Якова-Ізраїля.

Столиця Набатейського царства

Коли пророк Єремія говорив про народ, «який живе в ущелинах скель і займає верхів’я пагорбів» (Єр. 49, 16), безперечно, він мав на увазі Едом і стародавню Селу-Петру. ‎Але який народ жив у цій місцевості за часів пророка Єремії — це запитання, котре до сьогодні залишається відкритим. Серед спеціалістів немає спільної думки, коли територія стародавнього Едома була зайнята напівкочовим семітським народом — набатеями. Одні вважають, що це сталося в VІІ ст. до Р. Х., інші дослідники називають V— ІІІ ст. до Р. Х. Але для нас очевидним є одне: внаслідок міграції кочівників-набатеїв корінне населення Південного Зайордання, едомітяни, були частково асимільовані або витіснені на захід. Ця ж доля спіткала і північних сусідів — жителів біблійних Моава та Аммона.

Щодо походження набатеїв у середовищі дослідників також немає одностайності. Так, деякі вчені вважають, що набатеї прийшли до Едома з південних районів Сирійської пустелі, інші вважають, що з півдня Аравійського півострова.

Для нас ця народність становить інтерес тому, що набатеї стали новими господарями Петри і вписали свою яскраву сторінку в історію стародавньої Сели.

Саме за набатеїв Петра стала важливим торговельним вузлом на караванних шляхах, якими везли шовк, спеції та інші товари. Ці шляхи сполучали Китай, Індію та південні арабські країни з Сирією, Єгиптом, Грецією та Римом.

Дуже цікаве повідомлення одного давньокитайського джерела, яке згадує місцевість Лі-Кан у Набатеї, котра була кінцевим пунктом Великого шовкового шляху з Китаю на Близький Схід. Справа в тому, що семітська назва столиці Набатейського царства, виявлена в одній із епіграфічних пам’яток Набатеї, писалася чотирма приголосними: [rqmw] «Ракму». У своїх працях Йосиф Флавій повідомляє, що, відповідно до традицій самих набатеїв, засновником і реальним епонімом* Петри був хтось на ім’я Рекем, що найбільше відповідає формі Лі-Кан з давньокитайського документа, а це означає, що в даному джерелі йшлося саме про Петру як про кінцевий пункт Великого шовкового шляху.

* Епонім (давн. грец. ἐπώνῠµος — той, що дав ім’я) — реальна або легендарна людина (божество), на честь якої отримав своє ім’я якийсь географічний об’єкт, народ, плем’я, епоха.

По-своєму цікава й етимологія назви народності набатеїв. У Святому Письмі неодноразово згадується первісток Ізмаїла Навайоф (Бут. 25, 13; 28, 9; 36, 3), який, на думку деяких дослідників, і був предком-епонімом набатеїв. А згідно з середньовічною арабською традицією, що сягає, очевидно, джерел самих набатеїв, предком і епонімом набатеїв був хтось на ім’я Набта, або Набіта, син Хамала (за іншою версією — син Кайзара).

В арабській мові слово «набат» означає «будівник», а «набатиїн» або «анбат» — «будівники» (якщо більш вагомо — «будівничі»). Цікаво, що давніше розуміння слова «набатеї» пов’язувало його з дієсловами «добувати» і «діставати». На нашу думку, таке розуміння найближче до первісного значення слова.

Що ж набатеї добували й діставали? Давні кочівники володіли безцінним даром — умінням добувати живильну вологу з надр землі в пустельній місцевості. Сучасні археологічні розкопки, проведені в Петрі, доводять, що набатеям були відомі основи гідравліки та гідротехніки. Місцеві джерела забезпечували водою лише невелику кількість жителів. Інтенсивний розвиток міста і відповідне йому зростання населення (у ІІ — І ст. до Р. Х. у Петрі проживало близько 50 тисяч осіб), змусили набатеїв побудувати грандіозну систему водогонів та водосховищ. Навіть сьогодні на схилах ущелини Ас-Сік можна побачити вирізьблені в скельній породі жолоби, по яких вода текла з гатки, де вона накопичувалася під час дощу. А каналізаційні труби й залишки теракотових труб водогону, які видно вздовж стін із зовнішнього боку ущелини, зв’язувалися в одну хитромудру централізовану водопровідну систему.

Один бедуїн розповів мені свою версію відомої біблійної події — висічення пророком Мойсеєм води зі скелі (Вих. 17, 6). На його думку, це сталося саме в Ас-Сіку. Так от, згідно з гіпотезою мого співрозмовника, Мойсей ударом посоха пробив замасковану жителями Петри в схилі скелі теракотову трубу акведука, по якій вода подавалася в місто. Звісно, ця історія навряд чи заслуговує на довіру — хіба що здатна викликати усмішку. Тим не менше, можна впевнено твердити, що одним із основних джерел поповнення скарбниці Набатейського царства був продаж води для караванів.

Як було сказано вище, у сучасній арабській мові назва «набатеї» прямо пов’язана з будівництвом. Дійсно, попри чисельні землетруси, що руйнували Петру, уцілілі споруди відносяться саме до сплеску будівництва в період, коли господарями Петри були набатеї. І дуже помилявся один літній арабський професор, який у приватній розмові клявся своєю сивою бородою, що Петра була створена «шаятин» (араб. «демон, злий дух»).

Проте всю славу будівників стародавньої Петри віддати набатеям було б несправедливо. Навіть при аматорському погляді на фасади скельних гробниць Петри не можна не помітити різноманіття архітектурних стилів і елементів. Безперечно, у будівельних роботах брали участь чужоземні зодчі. Для прикладу розглянемо найвідоміший фасад Петри — Аль-Хазне, зведений у І ст. до Р. Х. за набатейського монарха Аретаса ІV (помер у 40 р. по Р. Х.). Колони й капітелі — коринфські, величезні обеліски — єгипетські, а статуя Тіхе (Ісіди) явно несе сліди александрійського впливу (Петра активно торгувала з Александрією).

Узимку 2009 року я взяв участь в експедиції, присвяченій 145 річчю від дня смерті відомого шотландського художника Девіда Робертса (1796-1864). Стартувавши зі стародавніх Фів на Нілі, ми проїхали через Сінай, Акабу й Петру в Єрусалим — по всьому маршруту, яким пройшов Робертс у 1838–1839 х рр., роблячи замальовки. У нас була унікальна можливість зазирнути в минуле і, порівнюючи роботи Робертса з дійсністю, констатувати, як час безжально пошарпав чимало архітектурних пам’яток, у тому числі й скельні фасади — шедеври Петри.

Наприклад, що стосується вищезгаданої Аль-Хазне, на картині Робертса її верхню частину вінчали орли, щоправда уже з відбитими головами, у глибині фасаду виразно помітні чоловічі фігури, копії близнюків Діоскурів, у зовнішніх горішніх нішах — напівоголені богині-войовниці в пеплосах* і з піднятими сокирами над головами, нижче — лев’ячі скульптури.

* Пеплос — верхній одяг гречанок з великою кількістю зборок.

Слід зауважити, що дослідниками Петри давно ведуться супереч­ки щодо призначення Аль-Хазне, цієї грандіозної споруди. Так, одні твердять, що Аль-Хазне — ніщо інше як царська усипальня, на думку інших — внутрішні приміщення Аль-Хазне використовувалися як святилище.

Набатеї мали свій язичницький культ. Основними богами в їхньому пантеоні були бог Душара і богиня Аль-Узза. Вона була богинею родючості, покровителькою караванів і втіленням вранішньої зорі, а Душара, чиє ім’я буквально перекладалося як «із Шари», носив ім’я гір Шара, що в районі Петри. Варто зазначити, що єдиною окремо розташованою спорудою, яка збереглася (і не зруйнувалася через землетруси), у Петрі був храм Душари.

На жаль, у нас немає можливості докладно зупинитися на релігії, архітектурі, контактах набатеїв з навколишніми народностями — насправді, завдяки археології зібрано багато матеріалу*, який може розповісти про цей дивовижний народ, особливо про початкові сторінки його історії в горах Шари.

* Чого вартий лише знайдений у Печері листів на узбережжі Мертвого моря в 1961 р. приватний архів (шлюбні контракти, дарчі листи, кадастрові декларації, акти на продаж фінікових плантацій, розписки, скарги, виписки з офіційних актів і т. д.) од­нієї шляхетної жінки, підданої Набатейського царства на ім’я Бабата. Манускрипти датуються кінцем І ст. — початком ІІ ст. по Р. Х. Судячи з добре спакованого скляного сервізу, знайденого серед її речей, Бабата сховала тут свої найцінніші документи лише тимчасово, сподіваючись після антиримського повстання Бар-Кохби у випадку перемоги останнього забрати їх звідси.

Через еллінізацію до Риму

Зовнішній світ нічого не знав ні про Петру, ні про набатеїв, доки місто в 312 році до Р. Х. не захопив полководець Александра Македонського Антігон Одноокий. Петру через якийсь час відбили, але чутки про загадкове місто набатеїв, які володіли незліченими багатствами, стали швидко поширюватися.

Історик Страбон (І ст. до Р. Х.), зображуючи набатеїв як народ мирний і працелюбний, зазначає, що їхні міста не були обнесені кріпосними стінами. У випадку загрози ворога набатеї надавали перевагу тактичному, а не військовому вирішенню проблеми — шляхом зміни настрою агресора цінними підношеннями-подарунками. Ця тактика дійсно мала успіх — аж до приходу римлян Набатейське царство зберігало свою незалежність.

У 62 р. до Р. Х. після підкорення Іудеї Марк Скавр, який став новим римським проконсулом Сирії, вирушив для захоплення Набатейського царства та його столиці. Однак усе обійшлося без кровопролиття — перевірена тактика набатеїв (грошовий викуп) і цього разу врятувала їх від воєнних дій. Проте не змогла повністю убезпечити від «римської тактики» — Набатея перетворилася на васальне царство, підлегле Риму. Свідчення тому — монета: повернувшись до Риму і зайнявши посаду курульного еділа*, Скавр викарбував у 58 р. до Р. Х. динарії, на яких був зображений поруч зі своїм верблюдом набатейський цар Аретас ІІІ, котрий молитовно простягає руки до переможця. А в 106 р. по Р. Х., за римського імператора Траяна, після смерті останнього набатейського монарха Раббела ІІ Набатея була анексована Римом і перетворена на провінцію Аравію.

* Еділ — посадова особа в Стародавньому Римі, яка відала громадськими іграми, наглядом за будівництвом і утриманням храмів. «Курульний» — вказівка на патриціанське походження еділа.

Римська присутність у Петрі ознаменувалася масштабними забудовами. Був побудований амфітеатр на 8 тисяч місць, терми, громадські споруди, храми, присвячені богам римського пантеону; місто було прикрашене гірляндами колонад. У цей же час через Петру було прокладено знамениту Via Romana — важливу артерію, що пов’язувала Сирію і порт на Червоному морі.

З розколом Римської імперії Петра відійшла до Візантії. Саме в цей період у Петрі споруджуються кілька християнських храмів, а деякі будівлі римського періоду були переплановані. Один із районів стародавньої Петри досі називається Харет ан-Насара (Християнський квартал).

Петра з візантійським обличчям

Християнська сторінка історії Петри була відкрита завдяки археології. Попри те, що розкопки в Петрі ведуться давно, мабуть, найбільш значущою подією за останні десятиліття було знайдення в 1933 році цілої бібліотеки. Із розкопу на місці храму візантійського періоду вдалося добути 152 сувої грецькою мовою, 23 з яких збереглися в чудовому стані і становили більш-менш цілісний текст. Решта, на жаль, являли собою текстові фрагменти. Різні почерки свідчать про те, що ці документи були написані різними авторами, причому переписувачами використовувались як друкований шрифт, так і прописні літери. Час створення сувоїв встановлено завдяки чіткому датуванню документів. Так, найбільш рання згадувана дата — 528 рік, найбільш пізня — 582.

Проте найбільша цінність отриманих рукописів полягала в новій унікальній інформації про економічне та соціальне життя християнської Петри в VІ ст. Стало очевидним, що попередні припущення щодо спустіння міста внаслідок землетрусу 9 липня 551 року хибні. Документи зберегли традиційні для візантійської канцелярії епітети високого тону: «високоповажний», «благочестивий» «христолюбний» і т. д. Завдяки цим писемним пам’яткам ми змогли довідатись, як Петра називалася у візантійський період — Августоколонія Антоніана Адріана — метрополія провінції Палестина Терція Салутаріс. Але найголовніше: у манускриптах перераховується велика кількість місцевих храмів Петри — Пресвятої Діви Марії, мученика Кірікоса, мученика Феодора, первосвященика Аарона (вершина гори Аарона) і т. д.

У 1980 р. археологічна експедиція на північно-західному пагорбі так званої «Долини мурашиних печер» виявила базиліку з великим баптистерієм, над яким колись простягався покров, що підтримувався чотирма колонами.

Бедуїни Петри

Процвітання міста закінчилося, коли змінилася структура торговельних маршрутів. Тепер вони пройшли через Пальміру і по морю навколо Аравійського півострова.

Коли до цих країв у VІІ ст. прийшли мусульмани, Петра вже перетворилася на «загублене місто». Протягом наступних семи століть про його існування знали тільки місцеві бедуїни*, які старанно оберігали Петру від чужоземців.

* Бедуїни (від араб. Bedawi, у множині Beduan — «житель низини або пустелі») — загальна назва представників арабського світу, які ведуть кочовий спосіб життя незалежно від їхньої національної або релігійної приналежності (незважаючи на те, що більша частина бедуїнів сповідує іслам, є серед них і християни).

Ось що пише відомий сходознавець Костянтин Базілі у своїй праці «Сирія та Палестина під турецьким урядом», описуючи стан тутешніх християнських громад Зайорданської Палестини у складі Османської імперії першої половини ХІХ ст., зокрема згадуючи Петру, заселену бедуїнами: «Зайорданська Палестина вміщувала колись у своїх межах багато престолів і значну кількість християн. Край цей здичавів протягом двох останніх століть і відданий тепер наїздам бедуїнів Великої пустелі. Число християн у всій цій місцевості (Зайорданська Палестина) ледве сягає тепер 500 сімейств. З певного часу Єрусалимська Церква особливо піклується про залишки християнства зайорданського, будує їм храми й засновує училища». І тут же: «У руїнах престольного міста Петри Аравійської гасають стада газелей, гієни й ватаги бедуїнів».

Оглядаючи скельні гробниці Петри, я звернув увагу на те, що майже у всіх поховальних склепах стеля і стіни вкриті товстим шаром сажі. Ця кіптява, що ховає «оздоблення під мармур» піщаника — сліди бедуїнських багать. Справа в тому, що протягом багатьох століть печерні гробниці Петри використовувались бедуїнами як квартири для проживання. Починаючи приблизно з ХVІІІ століття, бедуїни жили тут природним громадським життям — тут, у скельних квартирах, народжувалися, виростали, одружувалися, виховували дітей, старіли і вмирали цілі покоління.

Аж до 1980 х рр. бедуїни проживали на території «загубленого міста», доки уряд короля Хусейна не побудував для них місто, яке знаходиться за 10 км від Петри — місто Бейда, куди й були виселені кілька тисяч мешканців печер. Правда, бедуїни дали свою згоду на переселення тільки після обіцянки уряду Королівства Йорданії надати їхнім старійшинам дипломатичну недоторканність, зберегти за ними право контролю туристичного бізнесу в Петрі (сувенірні лавки, кафе, перевезення туристів на верблюдах, віслюках і конях). Також вони вимагали можливості згідно з їхньою давньою традицією продовжувати ховати своїх померлих родичів у склепах «рожевого міста». Проте останнє прохання було відхилене, що стало для деяких родин приводом для відмови переселитися до міста — і досі вони живуть у скельних печерах.

В околицях стародавньої Петри (в містах Бейда та Бдуль) сьогодні проживають два племені бедуїнів — аммарин і бдуль (усього на території Йорданії нараховується 36 племен бедуїнів, які становлять 40 % населення Королівства). І незважаючи на те, що традиційно бедуїни ототожнюються з арабами, деякі дослідники* вважають бедуїнів племені бдуль етнічними євреями, які ведуть своє походження від коліна Симона. Очевидно, і назва племені певною мірою це підтверджує, адже "«badal» у перекладі з арабської означає «міняти», тож, мабуть, таку назву («бдуль») плем’я отримало, коли перейшло з єврейської традиції до ісламу.

* Наприклад, прихильником цієї гіпотези був засновник Інституту досліджень єврейських громад на Близькому Сході Іцхак Бен-Цві (президент Ізраїлю з 1952 р.).

І якщо бедуїни племені бдуль не пам’ятають, коли їхні предки з’явилися в околицях Петри, то в середовищі племені аммарин зберігається переказ, згідно з яким два брати-бедуїни близько 400 років тому виміняли право власності на Петру за 10 верблюдів плюс гармату. Швидше за все, саме нащадки цих братів згодом і розстріляли фасад Аль-Хазне зі своїх карабінів у надії, що з кубка і скульптур, що прикрашали фасад Скарбниці, має посипатися золото, яке, на їхню думку, тут сховали єгиптяни.

Сьогодні стародавнє місто Петра є головною туристичною принадою не лише Йорданії. За числом відвідувачів вона змагається з Єрусалимом і вважається найвидовищнішим туристичним місцем на всьому Близькому Сході.

Ті бедуїни, які вже народилися «на гребені» туристичної слави Петри, лише вітають і не розглядають як незручність величезну кількість відвідувачів, адже кочівники Петри давно змінили скотарство на прибутковий туристичний бізнес. Але представників старших поколінь, які ще пам’ятають відносну тишу «загубленого міста», маси туристів іноді навіть дратують. Їхні основні звинувачення в порушенні тихого племінного життя спрямовані не на Людвіга Буркхардта з його колегами-мандрівниками, а на археолога Індіану Джонса. Так старійшина аммаринів Аюн Такжі в одному інтерв’ю заявив: «Після того як з’явилося це кіно, спокійного життя в нас більше не було. Сюди ринули туристи, багато туристів, і це змінило життя всіх бедуїнів в окрузі».

Невідома подорож апостола Павла

Для багатьох християн, які схиляються в роздумах над сторінками Святого Письма Нового Завіту, очевидно, що після Хресної смерті, Воскресіння й Вознесіння Ісуса Христа у справі проповіді Євангелія особливо попрацювали святі апостоли. Але корпус апостольських послань переважно належить перу апостола Павла.

Послання Павла направлені майже в усі мегаполіси сучасного йому Східного Середземномор’я: до столиці Римської імперії — до Рима, до Коринфу в Ахайї, до Ефесу в Малій Азії, до Філіппів у Фракії, до Колоссів у Фригії, до Фессалонік у Македонії і т. д. У багатьох виданнях Нового Завіту в кінці книги вміщені карти, серед яких є і маршрути місіонерських подорожей завзятого трудівника на ниві Христовій. Цілі покоління біблеїстів присвятили велику кількість досліджень особі апостола Павла та його працям. Але незважаючи на те, що, здавалося б, про «апостола народів» нам відомо значно більше, ніж про інших апостолів, усе ж деякі штрихи життя Павла залишаються справою лише прискіпливих текстологів, які глибинно вивчають Новий Завіт.

Одне з таких місць у корпусі послань апостола — оповідь від першої особи в посланні до Галатів. Тут Павло повідомляє про деякі деталі своєї біографії: Коли ж Бог, Який вибрав мене з утроби моєї матері й покликав своєю благодаттю, уподобав об’явити через мене Сина Свого, щоб я благовістив Його між язичниками, — я не став того часу радитися з тілом і кров’ю і не пішов у Єрусалим до тих, які переді мною були апостолами, але я пішов у Аравію і знову повернувся в Дамаск (Гал. 1, 15–17).

 

У нашого сучасника при згадці про топонім «Аравія» напевне виникнуть якісь асоціації з Аравійським півостровом на південно-заході Азії, на території якого сьогодні розташовані Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ та інші держави. Але цікаво, що мовою Біблії це більш конкретне місце — долина, розташована на південь від Мертвого моря, яка є частиною знаменитого Сирійсько-Африканського розлому. І йшли ми повз братів наших, синів Ісавових, які живуть на Сеїрі, шляхом рівнини, від Елафа й Еціон-Гавера, і повернули, і йшли до пустелі Моава (Втор. 2, 8) — це текст Синодального перекладу Святого Письма. На жаль, цей фрагмент не доносить до нашого слуху оригінального давньоєврейського топоніму הָעֲרָבָה [ha-Arava], що буквально можна перекласти як «степ» або «рівнина». Причому за часів апостола Павла це була конкретна країна — Набатейське царство, найближчий сусід Іудеї. Мало того, на цей час стародавня Набатея стала васальною державою Римської імперії, а через кілька десятиліть вона буде повністю анексована Римом з назвою «Провінція Аравія». Отже, апостол Павло три роки (це можна припустити виходячи з 18 вірша 2 розділу Послання до Галатів) провів на території Набатеї-Аравії — давньої біблійної землі Едома, або, як її називали греки, Ідумеї.

Сьогодні ми можемо лише припускати, але, якщо апостол Павло повідомив про те, що він був у Аравії, швидше за все, він був і в Петрі — столиці Набатеї, найбільшому торговому центрі Аравії. Не виключено, що перебування після чудесної зустрічі з Христом серед набатеїв-язичників сформувало в ньому впевненість, що Блага Вість прозвучала не лише для його одноплемінників, але для всіх, хто здатний почути цей божественний заклик. Можливо, що й першими слухачами «апостола мов» були язичники Петри. Також не без підстав ми можемо припустити, що перші християни Петри та Аравії удостоїлися хрещення, здійсненого самим апостолом Павлом.

«Драбина в небо»

При прощанні з Петрою мій погляд зупинився на одній дивовижній архітектурній деталі, що доволі часто зустрічається в декорі скельних фасадів тутешніх гробниць. Це драбинчасті піраміди, які вирізані на барельєфі горішньої частини гробниць і зовні нагадують зіккурати стародавнього Шумеру.

Безумовно, їх бачив і апостол Павло. Ця символіка читалась ним, як і жителями Петри, однозначно — як драбина в небо, запрошення людині піднятися «вгору», у височінь. Звісно, уявлення про горній світ у архітекторів цих фасадів і в монотеїста Павла кардинально відрізнялися, але «апостол народів» не міг не відчути всю внутрішню потребу жителів стародавньої Набатеї в допомозі для підйому цією «драбиною».

Не виключено, що богословська доктрина, яка стала доленосною для християнської Церкви — немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але всі й у всьому — Христос (Кол. 3, 11), — народилася саме тут, в Аравії, у Петрі. Цю свою думку апостол Павло пізніше підтвердить у посланні до Ефесянів: «...моє розуміння таємниці Христової...щоб також поганам бути співспадкоємцями, що складають одне тіло, і спів­учасниками обітниці Його у Христі» (Еф. 3, 4–7).

Опублiковано: № 2 (56) Дата публiкацiї на сайтi: 02 April 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
15:17 04.04.2012 | Светлана
Спасибо:)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: