Пам’ять дитинства

Так сталося, що я народився й виріс у родині нецерковній, але розуміння, і правила, і ставлення один до одного в нашій родині панували переважно християнські. Це взагалі було досить поширеним явищем у радянський час. Тобто багато хто про віру прямо не говорив і був далеким від Церкви, але всі душевні, моральні поняття зберігалися саме від багатовікового досвіду християнського життя, що його накопичив і зберігав наш народ. Це особливо ясно зараз, коли ми починаємо пожинати гіркі плоди знищення віри й цілеспрямованого руйнування цього багатовікового укладу в часи войовничого безбожжя... Умовно кажучи, ми дихали повітрям того лісу, який ударними темпами вирубували впродовж десятиліть.

Я вдячний батькам за те, що у мене в дитинстві були яскраві враження, пов’язані не з розвагами лише, але з пізнанням природи, батьківщини, її історії та культури, з розумінням краси й висоти людських слів і вчинків... І нехай я мало що запам’ятав тоді, та дитячі враження — найглибші, і чимало з цих вражень були, як я думаю зараз, першими моїми сходинками, що вели до храму...

Переді мною фотографії сорокарічної давнини, і я дивлюся на них, немов зі зворотного боку, — тобто пригадую, як ці фотографії робилися. Ось одна з них. Ми ­всією родиною вирушили у звичайний наш недільний похід... Цього разу в Червоні печери, і ось — батько встановлює фотоапарат на скелю, дивиться на нас через об’єктив, щось поправляє, налаштовується, зводить якусь пружину і швидко приєднується до нас. Щось дзижчить у фотоапараті і — клац — готово. Сорок років минуло... А пам’ять якимось незбагненним чином зберігає цей короткий епізод, замальовку життя, шматочок зі щасливого дитинства...

Червоні печери, як, утім, і будь-які інші печери в Криму, тоді не були облаштовані. І ось я виразно пам’ятаю цей момент, одразу після того як було зроблено знімок. Требу було подолати себе і зробити крок у темряву за масивними напівпрочиненими ґратами, які стояли на вході в печеру і, здається, ніколи не зачинялися. Пам’ятаю, як я не хотів ніяк ступати в цю жахливу темряву і мене умовляли. Потім усе ж ми пішли, і були якісь неясні непевні картини, обриси стін, накапків, вихоплені світлом ліхтарика, хлюпання багнюки під ногами, якась металева драбина, а потім треба було іти і йти за батьком, раз у раз набиваючи собі ґулі об горбасті склепіння... Опісля ми повзли у глинистому вузькому проході, який називався чомусь «Горло Шаманського», і знову йшли до підземної річки і далі — до вражаючої Обвальної зали, за якою вже починалося підземне озеро... Це була маленька перемога над собою, і нагорода за неї — ще одна виявлена грань багатоманітності життя. У краєзнавчому музеї з багатою експозицією, у відділі спелеології, висіла чорно-біла фотографія, на якій зображено підземне озеро, а в ньому — гумовий човен, а в човні— юнак, мій батько. Я, коли зі знайомими опинявся в музеї, неодмінно з таємною гордістю показував їм цю фотку. Тепер усього цього, на жаль, нема... Але в пам’яті все залишилося.

Ми ходили з батьком у Червоні печери не один раз, і незабаром я вже призвичаївся настільки, що, коли підріс і мені подарували нарешті велосипед «Україна», я в літні канікули сам доїжджав на ве`лику до села Сорокіно, потім котив пильною дорогою поміж садів до підйому в печери, далі затягав ве`лик на самий вершечок, ховав його в чагарнику біля туфового майданчика і вирушав гуляти з ліхтариком по печері, доходив до річки, дорогу до якої я вже знав напевно, і потім повертався на ве`лику додому.

Загалом, їх декілька — фотографій, що зафіксували наші родинні вилазки на природу. І за ними, за цими фотографіями, — цілий світ, щемне й світле почуття, навіть не один конкретний спогад, а ціле кіно, багато епізодів, з’єднаних в одну стрічку, де дитинство, молоді батьки, природа і радість, сонце, клубки хмар, гори, світло, зелень лісу й крижана вода джерел, щастя повноти буття, гадаю, не лише душевного, але й (нехай тільки почати) духовного. Тому що я відчував цю любов, близькість Бога, нехай навіть не знаючи Його імені. Саме через природу, через повноту і красу життя, що їх аж через край, Господь відкривав велич і радість Своєї присутності... І низка знімків зберігає моменти цього радісного пізнання світу. Як у псалмах Давидових: Небо розказує Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід.

Є в нашому родинному архіві й інші фотографії, що відбили інший, але нерозривно пов’язаний з тим — першим — досвід, який теж насмілюся назвати духовним, вражаючись вкотре повноті любові та поблажливості Божої до людей, які нехай навіть перебувають у невіданні, але в невіданні не з упертості — ось що, гадаю, важливо, — а з простоти і через обставини, що склалися.

Ось ми з батьком і братом у Свято-Успенському Бахчисарайському монастирі, а точніше в тому, що від нього залишилося, на його руїнах, тому що в середині сімдесятих монастир було вже геть закинуто і розтягнено по цеглинці, так що залишились тільки печерний храм і келії, а з наземних будівель — дім настоятеля, у якому жили звичайні люди. Пам’ятаю затерті, вицвілі фрески у ніші храму, з вишкрябаними образами, але перед фресками — скромні букети в пляшках з-під молока — свідчення невичерпної віри у непогамовне торжество краси й правди. Ці відвідини монастиря справили на мене приголомшливе враження. Я відчував, що дотикаюся до чогось цілком незвичайного, величного і глибокого, не баченого досі, до чогось, що я не міг собі пояснити, але присутність чого була очевидною і радісною. Знаково, що через багато років я знову опинився в Успенському монастирі, жив тут на самому початку його відродження і тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною, тож Успенський скит (як називався тоді монастир) зіграв у моєму житті насправді доленосну роль...

Є ще одна група фотографій та спогадів дитинства. Пов’язані вони з історією батьківщини, з історією рідного краю. І ці спогади тим більше осяяні світлом істини, що край цей — благословенний Крим, политий потом, сльозами й кров’ю багатьох поколінь, праведників, преподобних і мучеників.

Ось фотографії з Севастополя. Теж друга половина сімдесятих. До нас тоді з Щебетовки приїхала гостювати родина маминого брата. Для мене це були перші відвідини великого міста, і воно якось одразу мене підкорило, увірвалося в душу святом світла й щастя, сповите доблестю та героїзмом високої жертовності... Тобто це були не якісь слова, а реальність, що нею дихали, здається, саме повітря, вода й каміння. Усе поєдналося в одне яскраве й світле враження. Свіжий морський вітер, Пам’ятник затопленим кораблям, гармати Четвертого бастіону, древні вулички Херсонеса, напівзруйнований Володимирський собор, міць військової ескадри на рейді... А потім, через кілька років, коли я був у Севастополі під час зборів з веслування, цей мій досвід пізнання лише розширився відвідинами військового цвинтаря на Північній стороні, слухання оповідей про героїчні каменоломні Шампань, прогулянками тихими вуличками, що при цьому зберігають свій особливий вигляд... Тож коли через багато років, на початку 1993 року, я знову повернувся в Севастополь — це була вже довгоочікувана й радісна зустріч із дорогим серцю містом. І коли мені випало кілька тижнів пожити в Інкерманському монастирі, що тільки починав відроджуватися, — які ж то були незабутні відчуття! Тому що я вже дивився на місто поглядом усвідомленої віри, і цей погляд надавав усьому свідомої повноти, всотував у себе всі попередні враження, дозволяючи їх усвідомлювати ясно й глибоко...

Взагалі наші дитячі почуття черпали поживу з реального життя. Якихось штучних інтерактивних радощів на кшталт кіно і мультиків було мало, і вони не мали в нашому житті вирішального значення. Сучасні ж діти у більшості своїй небезпечно пересичені враженнями, інформацією, приголомшливим розмаїттям вибору у всіх царинах і тому не здатні, як мені здається, до глибоких і сильних переживань. Тут діє простий закон: не може відчувати справжнього смаку їжі та природної радості від неї той, хто постійно перебуває в пересиченні. Це один бік. А другий — якість цієї поживи душевної... Ну заведено ганити зараз все поспіль, чим напхають наших дітей, але ж це багато в чому й справедливо. Тому що за всієї позірної наївності наших дитячих вражень, вони багато в чому були пов’язані з обачним і уважним ставленням до нас з боку дорослих. Так, ось я зрозумів зараз, що саме те покоління, яке пережило війну, і розруху, і голод, і всі ті жахи двадцятого століття, які звалилися на голову нашої країни, — ось це покоління все, що робило для нас, дітей, робило з любов’ю і обачністю, зі щирим піклування про нас, про нашу душу, намагаючись прищепити нам любов до добра і захистити від зла. Чи є зараз в умовах всепоглинаючої індустрії плотолюбності ця любов і обачливість, ця справжня турбота про благо, трепетне ставлення до дитячої душі? Хочеться сказати, що ні, але це, звісно, не так. Вона є. Тому що інакше земля і всі справи на ній згоріли б умить. Але як хочеться, щоб таких людей було більше. І ось що дивно — це ж підвладне нам. Вірю, що в нашій батьківщині буде все більше таких добрих і чуйних людей, здатних наситити дитячі душі добром, а не отрутою пристрасті й вад, що приносить лише розлад, страждання і дешевий прибуток...

Дитяча пам’ять часом сильніша за реальність. Одного разу батько зайшов зі мною до старої ­своєї знайомої, краєзнавця Людмили Яківни Гуменюк. Вона колись, коли батько був ще хлопчаком, організовувала туристичні походи і прищепила батькові любов до природи, батьківщини і рідного краю. І ось ми прийшли до неї в гості. А стара її комунальна квартира, у цокольному напівпідвалі, з високою стелею у таємничій півтемряві, була музеєм... Я просто вклякнув. Ну справжній музей! Чого лише тут не було. І якісь доісторичні закам’янілості, і мінерали, що мінилися всіма барвами, картини місцевих художників, уламки амфор і старовинний турецький ятаган, теки з фотографіями печерних міст, і навіть справжній зуб мамонта... Мене цілковито підкорила і сама господиня квартири, і, звісно, її дім. Пам’ятаю навіть, як я під враженням наступного дня в дитячому садочку розповідав про нову свою незвичайну знайому... Згодом я багато разів бував у цій дивовижній квартирі... А потім господиня її померла і роки промайнули... І ось мене покликали освячувати нову велику клініку, яка зайняла цілий квартал. І я ходжу приміщеннями цієї клініки, освячую їх і раптом до мене доходить, що десь тут, у надрах нового закладу, колись розташовувалася квартира Людмили Яківни — і одна, сучасна, реальність мовби накладається на інакшу, колишню, але не зниклу, а ту, що незбагненним чином продовжує існувати в моїй душі і моїй пам’яті... Хіба це не диво? Але найбільше диво полягає в тому, що та — інакша — реальність означала і означає для мене незмірно більше, ніж якась фактична реальність, яка не дає нічого ні розуму, ні серцю. І якась старенька квартира із важкими половинчастими віконницями, сонячне світло, котре пробивається крізь фіранки, пил у стовпі світла, і давно забута, але втішна розмова, і багато чого ще — усе це реальніше й живіше, ніж діяльність якогось абсолютно чужого для мене банку чи косметологічної клініки. Де вона — реальність?.. Чи в тому лише, що можна намацати зараз і побачити своїми очима, а частіше ні те й не інше, а просто — усвідомити, що ось тут стоїть така ось будівля і в ній відбувається така ось комерційна діяльність. То що ж реальніше — ця нова будівля з її життям чи те, що було колись на цьому місті і що продовжує живити душу? Для мене відповідь очевидна. Та й не лише для мене, а для всіх, у кого є дорогі серцю спогади, навіть якщо місця цих спогадів давним-давно заміщені інакшою реальністю...

Ось чому так важливо, щоб досвід справді церковного життя поєднувався в наших дітях з досвідом радісного і теплого спілкування в родині, з досвідом пізнання природи, радісної праці, історії рідного краю, любові до батьківщини. І видається, що саме з таких спогадів дитинства і можуть вирости покоління православних людей повною мірою церковних і здатних цінувати красу і велич Божого світу, людей, що прагнуть пізнати і розкрити в собі повноту Божого задуму про людину.

Я вдячний батькам за те, що вони за всього загалом убозтва побутового дали нам з братом уявлення про багатство теплоти, і любові, і вірності в родинному житті. Раніше я цього не розумів і навіть не цінував, либонь. Але тепер, коли довкола стільки гірких і важких прикладів руйнування родин через егоїзм, пристрасті, капризи та амбіції... Коли стільки довкола руйнації та розпаду морального, душевного, я розумію, як це важливо, і розумію також, що правильне церковне виховання саме покликане освятити і оживотворити, збагатити душевне й тілесне життя людини не через потурання забаганкам і пристрастям, а через обдаровування людини здатністю бачити, відчувати і цінувати в цьому світі присутність Божественної радості, краси й правди.

Нещодавно, після довгої перерви, мені знову випало пройти Старим містом, вулицями мого дитинства. І ось що робить пам’ять з людиною! Раптом налинули разом усі ті образи, відчуття, почуття, які відбилися в душі за весь час, поки я ходив цією дорогою додому. Усе, усе ожило: старі будинки, акації, прогалини бруківки, запах прогорілого вугілля та затишної благенької старовини, білизна, що плескоче на вітрі, і шурхіт опалого листя, що його підганяє вітер, — усе моментально наповнилося в душі тими давніми і до часу забутими почуттями. Я знав, що йду в справі, але відчував, що йду додому. Я знав, що в домі моєму давно живуть чужі люди, але відчував, що чекають рідні — і це так природно і просто... що сльози навертаються на очі. Я знав, що пройду повз будинок, але відчував, що зараз заверну у провулок, потім у двір і, як завжди, опинюся в тому доброму, затишному світі, якого більше немає, але який я так сильно люблю! Солодка, світла мука — опинитися в реальності краси, яка освітлює пам’ять і живе ледь не більш явно, аніж усе те, що досяжне в «дійсності».

Дорослі, дорогі дорослі! Давайте будемо робити все можливе для того, щоб у наших дітей були такі спогади життя, які допоможуть їм здолати страшну і жорстоку правду існування! Тому що ці спогади — не те, що стосується минулого. Це відблиски Царства Божого. Це відгомін вічності, явлений у швидкоплинних образах земного швидкоплинного життя.

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 03 March 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Пам’ять дитинства

Пам’ять дитинства

Священик Дмитро Шишкін
Журнал «Отрок.ua»
Покоління, яке пережило війну, і розруху, і голод, і всі ті жахи двадцятого століття, які звалилися на голову нашої країни, — ось це покоління все, що робило для нас, дітей, робило з любов’ю і обачністю, зі щирим піклування про нас, про нашу душу, намагаючись прищепити нам любов до добра і захистити від зла.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: