Страх перед старінням, втратою привабливості й самотністю кожна епоха лікувала своїми засобами. Наш час особливо витончився в підігріванні цього страху і в пошуках панацеї. Сьогодні якось навіть непристойно стало згадувати про те, що існує протиотрута від непотрібності, самотності і старіння, яка не вимагає дієт і дорогої косметики. Те, що перемагає страх перед часом, віянням часу бути не може. Справжня краса, молодість і вміння бути потрібним — родом із вічності.
До однієї моєї знайомої бабусі п’ятдесяти років повернувся після довгої розлуки дідусь. І шлях до серця бабусі він знайшов той же, що і тридцять років тому: записав на диск пісні, з яких складалося освідчення в коханні. Тридцять років тому це була магнітофонна касета, на якій юний тоді дідусь із гітарою співав сам, а тепер — знакові пісні з їхнього спільного життя і ще нові, в яких «кожне лико в рядок».
І бабуся «повелася» так само, як і тридцять років тому. Атлантида її молодості спливла, і виявилося, що вона пам’ятає все те, чого давно вже не згадувала; що в неї не була, а є молодість, яка, виявляється, нікуди не зникає, якщо в неї не напльовано.
А дідусь виявився по-справжньому молодим у бабусиній Атлантиді. Він і загуляв саме тому, що боявся постаріти, намагався жити наче молодий, все ще молодий, а по-справжньому молодим він, виявляється, був удома.
Це про молодість. Тепер — про красу. До двадцятисемирічного татуся підійшов його дворічний син і оголосив: «Тато красивий». І тут миловидний і симпатичний тато сказав напрочуд розумні слова: «Який простий спосіб бути гарним: треба народити собі малюків».
Ця теза цікаво підтвердилася в житті іншої моєї знайомої бабусі, що успадкувала від своїх кубанських предків огрядність і статність.
Її чотирирічний онук Кирюша, наслухавшись голосінь мами, яка до своєї модної витонченості додала двісті грамів, повторив за нею, що вона товста. Згадана бабуся образилася:
— Що ж тоді про мене говорити?
— А ти гарна, — відповів онук.
Тепер про самотність. І тут уже я, на жаль, переходжу на літературні приклади, хоча й життєві, напевно, є, і просто мені не траплялися.
Коли у Доллі Облонської в «Анні Кареніній» Толстого захворіли на скарлатину її шестеро дітей, її сестра Кітті, тоді ще незаміжня, переселяється до неї на весь час хвороби, щоб допомогти їх виходити.
Коли та ж Кітті тривожиться, що її не візьмуть заміж, вона уявляє собі, як принизливо їй буде жити на краю чужого гнізда. Зауважте, вона боїться ураженого самолюбства, відсутності у своєму житті чоловічої любові, але не самотності: всі сім’ї були багатодітними — і тітки, бабусі, двоюрідні бабусі були затребувані і, звичайно ж, малюки любили їх взаємною любов’ю. Щоб не бути голослівною, наведу рядки з того ж роману: «Левін був згоден з думкою Дар’ї Олександрівни, що дівчина, яка не вийшла заміж, знайде собі жіночі справи в родині. Він підтверджував це тим, що жодна сім’я не може обійтися без помічниці, що в кожній бідній і багатій родині є і повинні бути няньки, наймані або рідні».
Жінці до дев’ятнадцятого включно століття практично не загрожувала старість із папугою. А зараз моїй співробітниці, яка давно чекає від своєї заміжньої дочки онуків і мріє їх няньчити, дочка відповідає: «Якщо я і народжу, то для себе, а не для тебе».
Мені пригадується дитяча гра: хтось шукає захований предмет, а інші говорять «тепло», «тепліше», «гаряче» у міру наближення, і «холодно», «холодніше», «холодно-холодно», коли той, хто шукає , йде не в ту сторону.
У пошуках щастя мої сучасники дуже часто йдуть туди, де «холодно-холодно»: до коханок, у косметичний салон, в кар’єру з усіма «відкладеними» й ненародженими дітьми. Світ, де гроші і речі стали фетишем, де фетишем людина робить власне молоде тіло, все більше схожий на крижану пустелю.
Хороші книжки схожі на прихистки, в яких «тепло». Вони як затишне світло у вікні, на яке йдеш по крижаних просторах сучасної цивілізації. Ми можемо ввійти, приміром, до селянського будиночка Бернса, де палає вогнище, де за стіною хрумають сіно коні і вівці. І якщо ми позбавлені зараз тепла задушевної трудової дружби з тваринами і всім Божим світом, ми можемо доторкнутися до нього у віршах Бернса. Я просто переберу кілька назв: «Новорічний привіт старого фермера до його старої конячки», «Гірській маргаритці, яку я прим’яв своїм плугом», жартівлива «Елегія на смерть моєї вівці, яку звали Мейлі».
Гостинний Бернс, що знає ціну справжній дружбі, підсуне наше крісло до вогню, наллє нам вина і проголосить бадьорий тост за здоров’я. З його віршів прийдуть до нас сільські телепні, батьки сімейств, палка молодь, що біжить на перші побачення і ті, хто кохав одне одного до глибокої старості. Це той відрадно стійкий людський світ, у якому тепло.
Ми можемо ввійти до Пушкіна і, заглядаючи через плече, дивитись, як «мысль просится к перу, перо — к бумаге». У Пушкіна завжди «гаряче», тому що він завжди задавався питанням — навіщо писати. «Куда ж нам плыть?» — так звучить це питання в «Осені». Поет, за Пушкіним, — пророк, який, сповнившись волею Божою, сповіщає її людям.
Не перелічити їх, цих теплих прихистків, у яких світять добро, краса й істина. Цілими вулицями стоять романи Достоєвського і Діккенса, повісті Тургенєва і п’єси Шекспіра...
Але й у найкращої літератури є небезпечна властивість, точніше, ніяка найкраща література не відповідальна за те, як її читають. Можна милуватися пелюсткою з чарівного саду і так ніколи й не повірити, що чарівний сад існує. Або повірити й марити ним, але так і не вирушити у важку дорогу, щоб до нього дістатись.
Радіючи співзвучним із нами романам чи віршам, що окрилюють наші душі, ми можемо відпочити і рушити в дорогу — а можемо виплеснути свою чутливість і сентиментальність. І що? І нічого.
Повторюся, я зараз говорю виключно про хорошу літературу, і тому наведу як приклад уривки з одного вірша Бориса Леонідовича Пастернака.
Годами когда-нибудь в зале концертной Мне Брамса сыграют, — тоской изойду. Я вздрогну, я вспомню союз шестисердый. Прогулки, купанье и клумбу в саду. Художницы робкой, как сон, крутолобость, С беззлобной улыбкой, улыбкой взахлёб, Улыбкой огромной и светлой, как глобус, Художницы облик, улыбку и лоб... ...И сразу же буду слезами увлажен И вымокну раньше, чем выплачусь я. Горючая давность ударит из скважин, Околицы, лица, друзья и семья.
Ці дивовижно теплі і щирі рядки про дружину написані тоді, коли і дружина, і син вже були залишені. Читач припускає, що Борис Леонідович написав і повернувся, як згаданий дідусь? Ні. Не повернувся ніколи, а назавжди відбив дружину в піаніста Нейгауза, що також проводив те літо на дачі разом із Пастернаком і входив у «союз шестисердый». А потім і друга дружина страждала, бо в житті Пастернака з’явилася жінка — прототип Лари з «Доктора Живаго».
Почуття прокрутилися в серці, як спрацьована шестерня, і все. Можна було б і не пліткувати, якби подібне не траплялося настільки часто і з письменниками, і з читачами.
Хороші книги — не панацея. Вони можуть виявитись місцем, де ми самі собі сподобалися. А якщо ми лиш трохи наблизимось до чарівного саду, то побачимо, які ми кошлаті, і обморожені, і з гангреною. І чим ближче підійдемо, тим більше перелякаємось, але у нас є надія на зцілення.
У цьому саду немає потреби труситися над своєю молодістю або згадувати її, тому що в ньому старі (ті, які старці) молодші й радісніші за хлопчиків, і нізащо не захочуть повернутися у свої вісімнадцять років. Там смерть — надбання, тому що її немає, а світ, у який ідуть, дійсно кращий. Там не потрібно, завмираючи від можливої невдачі, шукати єдиного або єдину, тому що возлюблені всі.
