Пісковий світ Ксенії Симонової

Невідомо, як по небу кольору кави розсипаються зірки, вздовж вулиць ростуть ліхтарі, які виявляються бильцями дитячого ліжечка. В ньому спить малюк. Загадкове обличчя дівчини на очах старіє, а місто перетворюється на вид із вікна. Музика ллється, руки злітають у темряві, й під пальцями оживає ціла історія. Піскові фільми треба дивитися саме так — зачаровано, та інакше і не вийде. Тому що все зовсім просто і водночас чудово. Автор дива — художник Ксенія Симонова — розповіла «Отроку» про пісок, про себе і життя «після мільйона».

З моменту перемоги в «Талантах» минуло вже більше року. Чим ти займаєшся тепер?

Зараз наша команда готує до відкриття культурологічний центр, який називатиметься «Пісковий клуб». Ми давно збиралися це зробити, і мер Євпаторії вже виділив нам приміщення. По-перше, це буде студія для різних культурних подій, зйомок, а по-друге, зала, в якій люди зможуть наживо спостерігати за тим, що я роблю, так, як це було в «Талантах».

Як ти називаєш свої твори?

Це піскова анімація, міні-вистави, часом невеликі фільми. Ми вирішили не знімати кліпів, хоча отримали чимало пропозицій від досить відомих виконавців. Поки ми зробили кліп лише з однією людиною — це Сьюзан Бойл, котра посіла друге місце на конкурсі талантів у Великобританії.

Наскільки часто тобі доводиться робити вибір?

Це відбувається постійно, частіше, ніж мені б хотілося. Думаю, якби я не радилася з Ігорем, моїм чоловіком і водночас продюсером, рішення приймалися б менш вдалі, ніж це було досі. Наприклад, ми не працюємо з вітчизняними виконавцями, оскільки ніхто з них не близький нам за духом, хоча зараз ми оформлюємо заставки для «українського відбору» Євробачення. Я люблю цей конкурс, з дитинства за ним стежу і дуже рада, що процедура відбору учасників цього разу буде прозорою.

Що значить — ніхто не близький за духом?

Я дуже не люблю беззмістовних пісень. Часом не така важлива музика, як текст. Наша естрада інколи настільки низько інтелектуальна, що соромно буває перед знайомими іноземцями, коли вони просять перекласти, про що співають. Звісно, є талановиті люди, в тому числі з Криму. Наприклад, Джамала, яка перемогла в «Новій хвилі». Ми товаришуємо з сином Софії Ротару... Один із нещодавно знятих фільмів присвятили пам’яті Віктора Цоя. Хочеться, щоб виконавець був спокійним і чесним, як він; знав, навіщо вийшов на сцену, і завжди лишався самим собою.

Ти весь час кажеш «ми».

Так, ми працюємо разом від початку. Більше того, саме чоловік показав мені в Інтернеті, що таке піскова анімація — штука, якою я ніколи, взагалі-то, не збиралася займатися. Ми їхали на конкурс, не маючи жодних особливих надій, але виявилося, що саме це і варто робити. Напевно, я обличчя нашої компанії, а Ігор — організм. Якою буде картинка, визначаю я сама, зате він робить усе, чого ви не бачите на екрані: музика, монтаж, режисура, — він чудовий продюсер. Мені часто потрібна його порада, адже, окрім того, що ми родина, ми ще й команда. Чоловік — це голова, але можу сказати, що в родині (й у вихованні сина) в нас повне рівноправ’я.

Яке мистецтво, окрім «піскового», тебе приваблює?

Напевно, якби я не займалася нічим іншим, я б не змогла працювати і з піском. Останній рік минув без якихось інших видів художнього мистецтва, хоча за своєю спеціальністю я графік, а це ніяк не стосується піску. Нарешті цього року я почала робити те, що люблю, а люблю я монументальний розпис стін! У нас з’явилася велика квартира, в якій стін достатньо, тому ними і займаюся ночами (сміється). Ще мені подобається лінійна графіка. Знову почала писати — невелику повість, яку я не планую видавати, — просто таке вираження внутрішнього світу. Вже дванадцять років я захоплююсь історією Російської імперії. Історія для мене — це щось дуже особисте. Читаю мемуари, порівнюю різні погляди й не перестаю дивуватися силі зла і наклепів навколо імператора Миколи Другого і його близьких. Трагедія царської родини — тема, яка завжди хвилює. Зараз я займаюсь історією вбивства Павла Першого, це дуже неоднозначна особистість. Весь час розкриваються і нові таємниці, і нові факти.

Що тобі дає твоє хобі?

Друзі часто ставлять мені це запитання. Не я вибирала історію, історія вибрала мене. Навіть не знаю, відколи це почалося. Моя мама, яка викладає у недільній школі, одного разу показала мені книгу про Миколу Другого. Коли я дізналася, що сталося з цією родиною, мені було років десять. Це був шок, можливо, найбільший у моєму житті. Історія дає розуміння того, що все минає. І якщо говорити про двадцяте століття, то вона дає відчуття страшної сили медіа, коли можна звести наклеп чи ввести в оману велику кількість людей, цілий народ. Не можна вірити всьому, що пишуть, тому ніколи не читаю світських хронік і не мрію стати їхньою героїнею.

Але ти пішла на такий крок, який саме й зробив тебе публічною людиною. Як воно — бути талантом номер один? Відбиваєшся від нахабних журналістів?

Становище публічної людини я використовую, наскільки можу. Якщо раніше, якби я вийшла з плакатом «Проти абортів», на мене не звернули б уваги, то тепер можна сказати: «Так, я молода мама, яка перемогла ось там і заробила ось стільки, виступаю проти абортів — і це не заважає мені бути успішною, відомою». Мені здається, що тепер я можу бути якимось прикладом, не взірцем для наслідування з великої літери, а прикладом жінки, яка змогла зберегти свою дитину. Мені самій було нелегко, заміж я виходила вже з животиком, возитися з малюком ніхто особливо не допомагав, але я жодної хвилини не замислювалася, чи дитина потрібна. І мені здається, все те добре, що відбулося зі мною, сталося саме завдяки тому, що народився Дмитрик, і я дуже вдячна за все. Молода мама вчиться цінувати кожну хвилину свого часу, діти цьому чудово вчать. Сміливо зможу сказати: те, що з дитиною гине особисте життя, кар’єра тощо — маячня, вигадки тих, хто хоче виправдати себе.

Чому ти живеш у Євпаторії — невеличкому курортному містечку? Чому досі не в столиці?

Так, це багатьох дивує, але, мені здається, якби я жила у великому місті, це б убило все незвичне, що є в моїй голові. Я ж точно не людина мегаполіса, ймовірніше, людина моря, вітру і степу. Те, що я бачу від самого народження, відображається в тому, що я роблю (до речі, ніколи не любила вовтузитися в пісочниці). Я наркоман Криму! Якщо їду більше, ніж на тиждень, починається «ломка». Навпаки, виходить так, що ми всіх кличемо до себе в гості. Якщо запрошують в Голівуд або Німеччину, мовляв, ми вас покажемо, це такий піар, ми кажемо: ні, це ви беріть свої камери і приїздіть до нас. Вони знімають мої улюблені вулиці, пляжі — і таким чином ми підтримуємо Євпаторію, показуємо її світу. Ми навмисно замислили відкрити клуб, щоб люди приїздили до нас. Навіть тему фільму, з яким зайняли перше місце, підказав наш мер. «Війну» я вперше показувала тут, в рідному місті на День Перемоги, і мені було в тисячу разів страшніше виступати перед ветеранами, ніж на конкурсі в прямому ефірі! Я там ледве не знепритомніла — думала, ну хто я така, щоб показувати війну тим, хто воював сам?

В одному інтерв’ю ти сказала, що піскова анімація не дуже зрозуміла для нашого глядача.

Зараз я так не думаю. Впевнена, що справа не в піску. Люди розуміють твоє серце, наскільки ти відчуваєш те, про що розповідаєш. Я завжди намагаюся зробити так, щоб роботи були щирими, зворушували принаймні мене. Навіть якщо ми робимо якийсь сюжет на замовлення, там завжди є мої улюблені персонажі: жінка, дитина, — які оживляють будь-який фільм.

А якщо це рекламний ролик?

Усе одно! У мене дуже мало рекламних роликів, хоча зрозуміло, що охочих маса. Поки ми зробили лише один — для «Ельдорадо», причому наполягли, щоб міні-фільми були присвячені святам, дорогим для багатьох людей, — Дню Перемоги, 8 Березня (для мене це свято всіх мам). Пропонували рекламувати косметику тощо, але, слава Богу, заробляти рекламою зараз необхідності немає. Взагалі, я вважаю, що поки ти не впевнений в моральній якості того, що показуєш, краще не показувати. З цієї причини в моїх фільмах немає еротики. В романтичній «Історії кохання» я малюю закохану пару, майже повністю приховую її квітами, і з квітів з’являються діти.

Ти з віруючої родини? Яке місце віра займає в твоєму житті?

Дива в нашій родині почалися з моєї бабусі. Вона жила в Тамбові, працювала головним хіміком на величезному хімзаводі, через який у місті багато хто хворів на онкологічні захворювання. І от, у бабусі виявили злоякісну пухлину. Сказали, що жити лишилося менше року. Бабуся в мене досить загартована людина, вирішила поїхати до Москви, в партійну спецклініку. Там вільних місць не було, її відправляли додому, і раптом померла одна жінка. Тоді бабусю взяли на лікування, опромінили, і опромінили так вдало, що вона прожила після операції ще п’ятнадцять років — дуже рідкісний випадок! А врятувала її Богородиця Своєю іконою «Всіх скорботних Радість», яку моя бабуся, радянська людина, далека від релігії, побачила уві сні, наче в польоті, і почула слова: «Хапайся, інакше помреш». Після цього бабуся стала дуже набожною, привела до храму і мою маму. Коли мама вперше дізналася про віру, Церкву, в її душі відбувся справжній переворот. Мені було років десять, і коли відкрився цей світ, мені все було дуже цікаво. Я пішла в недільну школу, де виявилося по-сімейному затишно, в нас з’явилися нові друзі, інтереси, тому мені якось болісно змінюватись не довелося. Пам’ятаю, що весь Новий рік ми не їли, а збирали цукерки, зате на Різдво — ох! — яка це була радість!

Пости тебе не лякали?

Ні, відкривався інший спосіб життя, було цікаво, що можна харчуватися ще й так... Зараз я намагаюся постити, але дуже багато подорожей, поїздок, тому рідко вдається дотримуватися посту. Це мене дуже засмучує.

Важко бути православною родиною?

Між чоловік учиться вірити, хоча в нього часом виникають запитання. Зараз ми як правило приїздимо під кінець літургії, щонеділі причащаємо Дмитрика. Мої батьки ведуть активніший духовний спосіб життя, а ми працюємо вночі, тому зазвичай читаємо коротке молитовне правило. Але в літак я завжди беру з собою молитовник (літати мені важко і страшно).

Розкажи, будь ласка, про ваш благодійний фонд «Живи, сонечко!».

Поки я не народила дитину, я по-справжньому не знала, що таке аборт. Так, нас учили, що це погано, але я не відчувала, як це — бути мамою насправді. Фонд з’явився, коли Дмитрику було 5 місяців. В Інтернеті я побачила дуже зворушливий ролик про те, як ненароджений малюк говорить зі своєю мамою, яка потім його вбила. Я плакала два тижні, а потім вирішила щось робити. Гуляла з дитячим візочком і розклеювала на стовпах оголошення проти абортів, потоваришувала з іншими мамами. Ми намагаємося допомагати жінкам, у яких просто немає грошей, щоб ростити дитину. У нас не фонд, а громадський рух. Ми допомагаємо сімферопольському дитбудинку, євпаторійському притулку. Цікаво, що ролики для підтримки хворої дитини робляться на одному диханні, за сорок хвилин, хоча зазвичай на створення фільму йде два тижні. Мій маленький син уже знає, що таке смерть. Він, як міг, спілкувався з дівчинкою, якій ми допомагали і яка померла. Вона з трьох місяців була в комі, він гладив її ручки, казав їй «прокинься». Я пояснила, що Ніка тепер на небі, і він із нею вітається, молиться. Щоб зібрати кошти, ми організовуємо концерти, пропонуємо разом їхати в сімферопольський дитячий будинок, везти подарунки й особисто віддавати їх дітям. Правда, багато солодощів не подаруєш, майже всі малюки страждають на алергію. Звісно, всім цим я займаюся не сама, мені постійно допомагають водій Сергій, який завжди знає, що і де купити дітям, наш асистент Євгеній... Такий у нас чоловічий колектив!

Чого хочеться зараз від життя?

У мене такий напружений графік, що весь час хочеться різного! Хочеться більше роботи... Частіше бути в телевізорі й говорити про нашу історію, про допомогу дітям, про тих дітей, яких ми знаємо. З’їздити в дитячий будинок до малюків, вони завжди нас чекають. Щоправда, їх сорок п’ять осіб, тому купувати подарунки доведеться цілий день. Мені подобається, що дівчаткам я можу подарувати браслети «від Ксенії Симонової», для них так важливо, щоб було щось своє, чим можна похвалитися! Хочеться читати лекції, проводити зустрічі, спілкуватися. В Сімферополі ми вже робили проект «Урок моральності», спілкувалися з молоддю, і все вийшло. А ще — закінчити велике шоу і зняти фільм, подібний до «Цоя», про велику княгиню Єлизавету Федорівну.

 

Довідка

Перший сезон шоу «Україна має талант!» транслювався на телеканалі «СТБ» з 3 квітня до 26 червня 2009 року. Середня аудиторія однієї програми склала 11 мільйонів осіб. Аналоги проекту — America’s got talents у США та «Мить слави» в Росії. За результатами тижневого SMS-голосування серед глядачів переможцем була визнана 24-річна Ксенія Симонова з Євпаторії (піскова анімація, фільм про Велику Вітчизняну війну). Ксенія отримала один мільйон гривень і титул Найталановитішої людини України.

Опублiковано: № 1 (49) Дата публiкацiї на сайтi: 11 April 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Пісковий світ Ксенії Симонової

Пісковий світ Ксенії Симонової

Юлія Кіріцева
Журнал «Отрок.ua»
Невідомо як по небу кольору кави розсипаються зірки, вздовж вулиць ростуть ліхтарі, які виявляються бильцями дитячого ліжечка. В ньому спить малюк. Загадкове обличчя дівчини на очах старіє, а місто перетворюється на вид із вікна. Музика ллється, руки злітають у темряві, й під пальцями оживає ціла історія. Піскові фільми треба дивитися саме так — зачаровано, та інакше і не вийде. Тому що все зовсім просто і водночас чудово. Автор дива — художник Ксенія Симонова — розповіла «Отроку» про пісок, про себе і життя «після мільйона».
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
10:10 14.04.2011 | Галина
Спаси Вас и Вашу команду Бог, Ксения,за то что Вы делаете.Очень радостно, что Вы после такого успеха остались Человеком ,а не стали шоу-машиной.Когда смотрю на Вашу работу, всегда наворачиваются слезы- благодатные, радости и печали,слезы покаяния перед ветеранами и родителями.
01:23 12.04.2011 | Ольга М.
Спасибо ОТРОКу за чудесное интервью!
Восхищаюсь Ксенией, с какой смелостью и мастерством она владеет песком, он заменяет ей и кисти, и краски, и слова, и за несколько минут она рассказывает без слов все, что хотела до нас донести. Самое прекрасное, что ее талант служит на благо, пробуждает добрые чувства.
Чудесно! Просто волшебство! Представляю, что это волшебство и мастерство было достигнуто путем упрного труда и неимоверных усилий.
Спасибо, Вам, Ксения! Вы достойны титула Самого талантливого человека Украины!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: