Єдність протилежностей
Кому й коли першому здалося, що церковне життя робить людей одноманітними, так би мовити, рівняє за шаблоном, — невідомо. Але думка ця, як і інші бур’яни, легко вкорінилася. Голими руками її не вирвати. Мені ж, як не погляну на ікону Петра і Павла, хочеться і плакати, й сміятися. Радію з того, що такі різні — і разом. Сумую з того, що багатьом це незрозуміло. Для них — це слово.
Важко знайти у світі людей, настільки не схожих один на одного, як Петро і Павло. Почнемо з родини. Павло — незайманий. Він хотів, щоб люди наслідували його і, вільні й невинні, цілковито присвячували себе служінню Богу. А Петро одружений. Христос приходить у його дім та зцілює його тещу. І потім в його апостольських трудах дружина була його супутницею й помічницею. Сімейний чоловік і старий холостяк — це люди з різних планет. Відмітимо для себе цю психологічну відмінність, щоби потім ще більше прославити Бога.
Петро знає Христа в тілі. Звуки голосу, тепло рук, погляд, спільні мандри й молитви приліпили серце Петра до Ісуса Христа від початку. «Куди підемо? Ти маєш слова життя вічного». Петро був свідком багатьох чудес. Інколи з іншими — Яковом та Іоанном — на Фаворі та в домі Яіра, — а іноді й сам, як під час вилову риби з дидрахмою в роті (податок на храм). Петро особливо прив’язався до Христа. Не лише благодать вабила його, але й роки, прожиті разом, сама невідлучність від Учителя. Павло, натомість, Христа в тілі не знав і навіть цим хвалився. Іоанн Предтеча — це кінець пророків і початок апостолів, тобто кінець тих, хто говорив, не бачивши, і початок тих, хто бачив і свідчить. Так само й апостол Павло — кінець апостолів і початок святих отців, тих, хто не бачив і не знає Христа у плоті, але знає Його серцем і служить Йому не менше за тих, що ділили з Ним їжу.
Петро простий. Що таке риболов? Натруджені руки, запах солоної води і напівголодне життя. Це в нас риба дорожча за м’ясо. А якщо їсти її щодня та її ж таки вимінювати на хліб та іншу їжу, тоді ставлення до неї буде геть іншим. Рибалці немає діла до книг і до високого споглядання. Він суворий, і більшість його молитов — про гарний ekjd.
Павло — мудрець. Він — знавець Закону. Кожна йота у священних книгах була ним не раз обцілована. Ні, він не білоручка. В релігійних школах у євреїв юнаки разом зі святими книгами вивчали ремесла. Зі слів Закону не зробити ні золотого вінця, ні лопати. Це і не привід для особистої хвальби, і не джерело заробітку. Павло шиє намети. Потребам його і тих, хто з ним, служать його власні руки. Але головне в ньому — це високий пафос палаючого серця й широка освіченість. Еллінські поети не чужі йому. Його послання настільки обширні й повні таємниць, що Петро — рибалка — знаходить в них дещо «тяжко зрозуміле».
Вони розділили світ. Петро пішов до обрізаних. Тоді як Павло, обтрусивши з ніг попіл синагоги, пішов до язичників. Ті виявилися більш вдячними слухачами. Їхні серця були більш відкритими, а у Павла було багато слів та образів, щоб торкнутися цих сердець. Кожен з них поспішав. Адже світ великий, а дні людини пораховані й подихи її зважені. Потрібно було встигнути обійти якомога більше міст, щоб на базарах і в синагогах говорити, переконувати. А потім уночі за містом або у підвалах багатих осель хрестити, ламати хліб, рукопокладати пресвітерів.
У них не було ніякого пієтету одне до одного. Вони могли не сходитися в думках і сперечатися, могли викривати один одного наодинці й при свідках. Слово «великий», яке ми сьогодні відносимо до одного й іншого, вони відносили лише до втіленого Бога, Котрого один з них знав довше, інший — менше, але любили вони Його однаково. Власне, ця любов до Христа і ставить їх поряд. Ця любов приводить їх до столичного міста, аби одночасно постраждати за ім’я Христове.
Ще одну річ не можна оминути увагою. І Петро, й Павло — люди, які каються. Найбільшу славу у проповідуванні Євангелія Христос віддав колишньому зраднику й колишньому гонителю. Не чистих Янголів і не незлобивих немовлят Господь поставив біля воріт Небесного Єрусалима. Ключі від Царства, владу в’язати й розв’язувати Він дав тим, хто з власного досвіду знає, що таке тяжко согрішити й прогнівати Бога. Апостоли не осуджують грішників, а лише співчувають їм. Самі вони спасені не «від учинків», а лише милістю Божою. Це робить їх близькими нам і вселяє в нас надію.
До раю вони увійшли не тими, якими колись були. Потрібні були сльози та праця, погрози й переслідування. Потрібно було докорінно змінитися. Знаком цієї зміни стала й зміна імен. Симон став Петром, тобто «каменем», Савл став Павлом, тобто «маленьким». Змінюйтеся ж і ви, — говорять нам першоверховні. Тим, хто зможе змінитися, Господь дасть нове ім’я, яке відоме лише Богу й тому, хто його носить.
Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! — говорив Петро (Ів. 21, 17). Для мене життя то Христос, а смерть то надбання, — говорив Павло (Флп. 1, 21).
Абсолютно різні за всіма життєвими обставинами: за освітою, темпераментом, сімейним станом, — стоять вони поряд, поєднані однією вірою, одним покаянним поривом, одним бажанням послужити Сину Божому. Такими бачимо ми їх на будь-якій іконі Петра й Павла.
Можливо, комусь здається, що церковне життя рівняє людей за одним шаблоном. Навряд чи це вірно. Свято Петра й Павла не дає місця подібним думкам.
