Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Плоди Константинопольського саду

Немає нічого більш мінливого, аніж звичне (варто визирнути у вікно й побачити, як неповторно, завжди по-різному шелестить листя на сусідньому дереві), і так само очевидно, що все справжнє тяжіє до повторення. На думку письменника Хорхе Луїса Боргеса, в усій світовій літературі нараховується всього чотири головних, справжніх історії, які, скільки б часу нам не залишилося, ми будемо переказувати — у тому чи іншому вигляді. Перша з таких історій, найстаріша, — «про укріплене місто, яке штурмують і боронять герої». Захисники знають, що місто приречене на вогонь і меч, а опір марний — проте все одно вступають у битву. І ті міста, що здалися, і навіть ті, що вистояли, чомусь відходять в тінь історичної пам’яті, а на першому плані опиняються ті, що впали, — від Трої до Севастополя, від розореного татарами крихітного Козельська, прозваного «лютим містом», до Константинополя, падіння якого 29 травня 1453 року чимало сучасників визнали передвістям кінця світу.

Загибель Візантійської імперії насправді змінила світову історію. Ця подія далеко виходила за місцевий, «національний» рівень: по суті, саме Константинополь — як ідея, як стиль — втілював у собі (тією мірою, якою це можливо в «душевно-матеріальному царстві ворожнечі», за висловом філософа Миколи Лосського) принцип певного загального, наднаціонального універсуму; спробу будівництва «вавилонської вежі» навпаки, адже місто може підніматися до небес не тільки у богоборчому пориві — це може бути й зростання на славу Господню; не розсіяння, а «збирання мов».

Думаючи про Константинополь, хочеться уявити чудовий білий міст (шорсткий, теплий, зовсім не маніловський): віддзеркалені морем будинки, алеї, проспекти, що простяглися до хмар. Тим не менше, на своєму початку Константинополь був містом-подобою: наслідуванням і перекладенням того Риму, старого Риму Капітолійських пагорбів, який прийшов у запустіння — це запустіння не стосувалося заселення (у ньому на момент заснування Константинополя проживало близько півтора мільйона містян), ні, — Рим прийшов до порожнечі здрібнення, безглуздя, бовтання в теплому житейському мілководді сотень тисяч людей. Типовий римлянин того часу — Шалтай-Болтай на стіні: «дело было вечером, делать было нечего...» Як відзначає російський історик Володимир Махнач, «Рим був гігантським містом, і чим далі, тим більше ставав заселеним незаможними римлянами, які володіли всіма громадянськими правами. Саме ці люди вимагали хліба й видовищ. Таким було дозвілля римського натовпу: з амфітеатру — у терми, з терм — у лупанар, з лупанару — знову в терми». І імператор Константин, рівноапостольний государ, як пізніше російський імператор Петро Перший (так і хочеться уявити, як він іде широким кроком вздовж берега Босфору, загрібаючи сандаліями пісок, з посохом у руках, попереду почту: «Тут буде місто закладене!») — так от, Константин вириває столицю з теплого виднокраю дідівських могил, жахаючи весталок і пенатів, переносить її до горловини далеких земель, що продуваються вітрами, на протоки між Європою та Азією, неподалік від тих місць, які засланий Овідій називав краєм світу. Він створює столицю, яку називають Новим Римом, наповнює її планувальними рішеннями Риму Першого: його сім пагорбів, його проспекти, статуї — запозичені у старої столиці, проте місто все більше проростає крізь первісні форми, стає чимось зовсім іншим. Це не мегаполіс Стародавнього Риму, це місто-сад, з парками і просторими будівлями, там на центральній площі здіймається храм Святої Софії, за яким потім, після захоплення Константинополя військами османів, буде звучати плач православних, подібний до плачу іудеїв за втраченим Єрусалимом на вавилонських берегах.

Не будемо заглиблюватися у відмінності й співставлення, однак копія виявилася неправильною: Новий Рим не став містом військових тріумфів (хоч і такі були, особливо в перші століття існування), він не став містом юридичного права, міцної руки й вагомого слова попередніх правителів світу — ні, це було місто-богослов, місто-дипломат, плавильний котел історії, що створював спільноту «ромеїв» — і водночас комунальна квартира, де лупцювали один одного першим-ліпшим предметом, який потрапить до рук. (При цьому імператорську гідність поважали більше за життя людини, яка цю гідність носила. Так, наприклад, за словами історика Геннадія Літавріна, «напередодні рішучої боротьби з імператорським військом один із двох заколотників Меліссинів, палких прихильників бунтівника Варди Фоки, усіляко ганьбив здаля порфірородного Василя ІІ, а другий молив брата припинити лайку і, нарешті, вдарив блюзніра, заплакавши від усвідомлення братнього гріха»).

Ця відповідальність слова, ця увага до форми була й хворобою, і ліками: наприклад, саме Візантійська імперія перехворіла, перестраждала іконоборством, яке було після цього вже неможливим у Православній церкві. Це було місто-місіонер: Константинополь став гучною трубою, ліхтарем, винесеним християнською середземноморською цивілізацією у ліси та поля слов’янських земель. І чимало з тих, хто приходив до Константинополя з мечем, ішов із нього з Хрестом і Євангелієм, навіть бунтівні провінції (а які ще бувають провінції!) намагалися піднятися на культурну висоту свого сюзерена.

Утім, перший Рим, хоч і завойований (як твердить легенда, після взяття його варварами римські громадяни перш за все стали відновлювати не зруйновані стіни, а цирк — знайома картина, чи не так?), так от, цей перший Рим пам’ятав і все регулярніше нагадував про свою «першість». Спочатку це було нецікаво, навіть нудно — якийсь причепливий реп’ях, якісь варвари, про що з ними говорити — і насправді візантійці були недалекі від істини: тодішній Рим являв собою велику пустку, де «поміж чудових мармурових уламків паслися кози, а де-не-де стояли грубі похмурі товсті башти римських феодалів, безграмотних, злостивих, агресивних і злиденних, які періодично воювали між собою» (Володимир Махнач). Зазначимо принагідно, що в російській культурі перший Рим взагалі довгий час не згадувався як щось визначне, цікавий був Єрусалим, Афон і Константинополь, а «російський Рим» — це вже художній образ дев’ятнадцятого століття, «Арабесок» Гоголя, Академії мистецтв з її «італійською практикою», а пізніше — «Образів Італії» Павла Муратова, віршів Блока, В’ячеслава Іванова...

Тим не менше, Рим, а точніше, західна цивілізація заявляла про себе все гучніше — Карл Великий стає першим імператором Заходу за «римським звичаєм», візантійці — ромеї визнають його — неохоче, але із цим вже доводиться рахуватися, генуезці та венеціанці борознять моря і «перехоплюють» східну торгівлю; а тут відбувається трагічний розподіл церков, історія, що спочатку здавалася випадковим конфліктом, чимось, що можна виправити — слід лише зібратися й спокійно все обговорити — просто треба знайти час, його завжди бракує, та й взагалі з ким доведеться спілкуватися, із цими лукавими греками, із цими брутальними варварами-латинянами?.. І ось, «допомагаючи візантійцям», хрестоносці приходять на Схід; загрузають у нескінченній війні, у понеділок Світлої Седмиці 1204 року, під час четвертого хрестового походу, вони беруть штурмом Константинополь. Після цього місто по-справжньому вже ніколи не відродиться.

Історик Федір Успенський наводить слова одного з учасників походу: «З тих пір як стоїть світ, ніколи не було взято стільки здобичі в жодному завойованому місті». Грабунок і вивезення цінностей тривали до 1209 року, причому, як відзначав візантійський сановник та історик Микита Хоніат (у викладі Успенського): «Першою рисою їхньої нації (латинян) є грошолюбство, і для оббирання вони вигадали спосіб новий, жодними попередніми грабіжниками не застосовуваний. Відкривши могили імператорів в усипальні при великому храмі учнів Христових, вони вночі пограбували (саркофаги) і незаконно привласнили всі знайдені золоті прикраси, перлові нитки й дорогоцінне каміння, що лежали незайманими і нетлінними. Знайшовши й тіло Юстиніана, яке попри довгий час залишалося цілим, вони подивувалися, проте дорогоцінності собі все ж привласнили». По суті, грабунок тривав і потім, в останні роки правління збіднілого латинського імператора, перед визволенням міста Михайлом Палеологом у 1261 році «знімали мідні дахи з церков або палаців і переплавляли на монету. Ламали стелі й підлоги цінних споруд на дрова. Прикраси церков розпродували відкрито».

Місто було звільнене майже без жертв. Але цей Константинополь уже осяяний «присмерковим світлом» історії: життя в ньому, що було відродилося яскравим вогником, поступово гасне, вигорає. На момент останньої турецької облоги Константинополь — уже не велике місто, центр світу. По суті, це великий сад — яблука, груші, абрикоси, — віє морський бриз, і, можливо, зараз місто святого Константина стає насправді схоже на той, перший, сільський Рим, де Цинциннат складав із себе диктаторські повноваження і повертався на поле, до свого плуга. Як пише британський історик Стівен Рансімен: «Чимало кварталів фактично зникло, і засіяні поля та сади розділяло лише те, що від них залишилось. В окремих його районах здавалося, що ви перебуваєте в сільській місцевості з квітучими навесні заростями диких троянд, де в гаях співають солов’ї. Будівлі Старого імператорського палацу стояли занедбаними. Ані в Михайла Палеолога, ані в його спадкоємців не знайшлося достатньо коштів, щоб їх відновити. Поблизу поступово руйнувався іподром; молоді люди зі шляхетних родин використовували його арену для гри в поло. У патріаршому палаці, який стояв навпроти, ще знаходилася канцелярія патріарха, однак сам він уже давно не наважувався жити в ньому. Тільки величний собор Святої Софії був, як і раніше, чудовим, оскільки на його утримання йшли кошти, виділені зі спеціальної статті державних зборів».

Тим не менше, у різних частинах Константинополя ще траплялися чудові будинки містян і будівлі монастирів. Щорічно до міста стікалися богомольці, які прибували в основному з Росії. І держава, наскільки це ще було в її силах, продовжувала утримувати для них готелі, забезпечувати роботою лікарні та дитячі притулки.

Показово, що в ці останні роки зникає уявлення про «універсальний характер» Константинополя, про римську імператорську місію, яка пожвавлювала ідеологію Візантії. Рансімен відзначає: «Досі візантійці вживали слово „еллін“ лише стосовно грека-язичника на противагу греку-християнину. Але тепер, коли імперія скоротилася майже до купки міст-держав, у той час як Західний світ був сповнений захвату перед Стародавньою Грецією, гуманісти почали охоче називати себе „еллінами“. Офіційно імперія все ще була Римською, проте слово „ромеї“, яким візантійці раніше завжди називали себе, почало виходити з ужитку в освічених колах, поки врешті терміном „ромейський“ не почали називати лише мову простого люду на противагу літературній. В останнє десятиліття свого існування Константинополь був свідомо грецькими містом».

Що було неможливим для ромеїв, стало можливим для греків — і, напевно, у цій втраті елітою імперії відчуття свого «вселенського» призначення можна побачити одну з причин Флорентійської унії з католицькою церквою, яка мала допомогти Візантії у боротьбі з турками, але по суті внесла розкол в її і так уже зовсім не міцну громадську свідомість. І в останні роки існування Візантії немовби чути, як невпинно, скорботно, винувато човгає взуття «еллінських імператорів» по приймальнях правителів європейських держав з проханням про допомогу — ніхто не відмовляє, але «ви ж розумієте, у нас, французів, війна з англійцями, негідниками, яких світ не бачив»; а римський папа, хоча й допомагає, чим може (а може він не так багато), дорікає, що унія (яку відкидає більшість візантійців) запроваджується в життя мляво, й імператори, спіймавши облизня, повертаються до своєї столиці, площа котрої трохи менша за територію всієї держави.

І ось це місто у квітні 1453 року, у дні Пасхальної седмиці, оточила стотисячна турецька армія на чолі з султаном Магометом Другим, який поставив перед собою та воїнами одну мету — узяти Константинополь за всяку ціну.

...Чимало мешканців імперської столиці були налаштовані скептично — вважали, що добровільне (і, очевидно, неминуче) підкорення султану краще, ніж облудний, безплідний «союз» з латинянами; крім того, жителі столиці вже стали обивателями, «капелюхами» (візантійське військо давно комплектувалося за рахунок найманців). Та ж як було їм, бородатим, горбоносим, у масі своїй не дуже молодим мешканцям «константинопольського саду», обтяженим родинами — ось серед лопушиння порпається онука; а он син заліз на руїни імператорського палацу, і додолу сиплеться пісок, — як було їм уявляти, що їхні родини після взяття міста будуть продані в рабство... Особливо в покупців популярні отроки, хлопчики й дівчатка — це і є справжній скарб вмираючої імперії, який згодом розійдеться по гаремах, бо мешканці завойованого міста (того, що здалося — не здалося) по праву стають здобиччю переможця...

Союзні італійці перевезли родини до захищеної «нейтральної» генуезької колонії Перу на іншому березі затоки Золотий Ріг, вони розраховували «на випадок чого» піти на кораблях у море, а грекам залишалася тільки «холодна відвага відчаю» (про яку свого часу стосовно «старих римлян», котрі воювали з Карфагеном, писав Честертон), але не було тут ніякої «холодної відваги», а був трагізм останніх днів смертельно хворої людини... Так холодного листопада помирав «російський візантієць» Костянтин Леонтьєв (у чернецтві Климент), про це писав Георгій Іванов: «Слід підкоритися», — в жару, у напівмаренні вмовляє він себе й одразу ж сам собі заперечує: «Ще поборемося», — знову: «Слід підкоритися», — і знову: «Ще поборемося»..." І, можливо, саме з монгольськими погромами Русі, перемогою турків на Косовому полі, із взяттям Константинополя наші церкви, православні люди немовби навчилися плакати, сумувати, наче приймаючи у свій історичний досвід, у своє сердечне почуття слова Господа Ісуса Христа в одному з найтрагічніших місць Євангелія: «Тепер віруєте?..» — у своїй скорботі, у своєму розсіянні, у поразці...

Проте Константинополь не здається, його боронить справжня «інтербригада» — чи то збіговисько пройдисвітів, чи то дружина героїв. Ось православні ченці стоять на одній стіні разом з турецьким принцом Орханом, претендентом на султанський престол, і його наближеними — принц битиметься відчайдушно, нічого, крім смерті, від одноплемінників він не чекає і не отримає. На головних напрямках оборони — генуезці на чолі з відомим «лицарем удачі» Джустініані, молоді красені в кованих обладунках. Ось стоять грецькі воїни та ополченці (усього в місті виявилося 4973 чоловіки, здатні носити зброю — для захисту стін вимагалося удесятеро більше); а тут критські моряки, венеціанські стрілки, каталонці, дружина Дмитра Кантакузіна, Никифора й Феофіла Палеологів, чи то німецький, чи то шотландський інженер Грант з добровольчим загоном, іспанський лицар дон Франсіско Толедський, Іоанн Далмат... І всім цим строкатим, змішаним (навіть смішним) військом керує останній імператор Візантії Константин ХІ. Син Єлени, та ще й Константин — зрозуміло, що історичне «коло» має зімкнутися саме зараз, — про це перешіптуються всі містяни — Другий Рим повторює долю Першого, де останнім імператором став Ромул Август — тезка засновника Вічного Міста. Імператор і сам не надто сподівається відбитися — він запропонував султанові віддати все, крім міста, будь-яку данину, на що Магомет резонно зазначив, що, крім міста, в нього нічого немає.

Імператору 45 років, він зажив слави, як хоробрий воїн, ще коли був деспотом Мореї. Він удівець, єдина донька народилася мертвою, а грузинська царівна, до якої Константин сватався, не встигла приїхати до нього: коли вона зібралася в дорогу, прийшла звістка, що вже пізно. Його мати, за походженням сербська княжна, померла в 1450 році. На відміну від Ромула Августа, який коротав дні у вигнанні, чи то з пенсією, чи то ні — у цьому історики не сходяться, — Константин не хоче ставати безтілесним привидом, що никає коридорами чужих домівок; як Фрідріх Великий у Семирічну війну, як Нахімов у Севастополі, він вирішує розділити долю свого війська й міста, адже Вітчизну, навіть таку маленьку, не понесеш на підошвах чобіт. «Він був шляхетним мужем і покровителем свого народу, проте нещасним протягом усього свого життя, у кінці ж його — найнещаснішим», — так пише про імператора його сучасник Михайло Критовул.

...Не буду детально змальовувати облогу і штурм міста — тим, хто зацікавиться темою, порекомендую книги Стівена Рансімена «Взяття Константинополя в 1453 році», заключний том «Історії Візантійської імперії» Федора Успенського, збірник «Візантійські історики про падіння Константинополя в 1453 році». Там можна прочитати, як день і ніч облогові гармати громили тисячолітні стіни, про те, як окремі кораблі італійців і греків проривали блокаду, про те, як захисники відбивали штурми й намагалися утримати майже ефемерну надію, навіть хмарку надії, її тінь, що лине по землі. Як у день напередодні вирішального штурму вцілілі християни востаннє зібралися на богослужіння в храмі Святої Софії. Як причастився Святих Таїн у ніч перед боєм імператор, і коли крізь маленьку хвіртку для вилазок, Керкопорту, яку забули зачинити, немов з Троянського коня, ринули в місто турки, коли понесли пораненого Джустініані й за ним побігли до гавані генуезці, тоді Константин зробив те, що назавжди залишило його в історії — не колишні човгання по європейських приймальнях, не управління недогризком імперії, навіть не недоладний збіг імені з Константином Великим — він, головний садівник «константинопольського саду», невдаха-наречений, імператор-бурлака, імператор-лицар, оголив меч і кинувся в гущу бою.

Візантійський автор Сфрандзі так пише про ці останні хвилини існування імперії: «Пролунав крик: „Фортецю взято, прапори й знамена підняті на всіх баштах“. І цей голос змусив наших тікати, а ворогів надихнув, і всі вони з криками й без страху почали дертися на стіну. Щойно нещасний імператор і господар мій побачив це, він почав зі слізьми благати Господа і переконувати воїнів зібратися з духом; але не залишалося вже жодної надії на підтримку й допомогу. Потім він, приостроживши коня, чимдуж в’їхав у саму гущу нечестивців, і, як Самсон, узявся розправлятися з ними. У першому натиску він скинув нечестивців зі стіни, і було це надзвичайне чудо, яке могли спостерігати очевидці. З лев’ячим риком, стискаючи меч у правиці, він рубав багатьох, а кров рікою текла з його рук і ніг».

... Після штурму порубане тіло Константина було впізнане за вишитими на одязі імперськими гербами — двоголовими орлами. Справжнє місце його поховання невідоме, і ходили легенди, що імператора врятував ангел, і він повернеться, аби відновити царство — як король Артур з чудесного острова Авалон.

Султан Магомет, який за вдачею нагадував водночас порочного естета лорда Генрі (з роману Оскара Уайльда) і героїчного Салах ад-Діна, здобув титул «цар Риму» і швидко відновив місто. Воно знову стало центром торгівлі й ремесел, щоправда, без своєї «константинопольської душі»: щільний, тілесний Стамбул, солодкий, як мед, вибраний зі спорожнілого вулика.

У світі багато хто вжахнувся від падіння Константинополя, багато хто сумував — щиро або вдавано. Московська Русь, яка залишилася єдиною вільною православною державою, звикалася із цією спадщиною, своєю місією — втім, вона вже призвичаїлася жити «в кільці фронтів». Грецькі інтелектуали-емігранти фактично всюди підняли культурний рівень, а потім розчинилися в країнах і культурах, що їх прийняли. З падінням Константинополя унія втратила основну «точку прикладання» сил і тимчасово стала неактуальною. З подачі папи європейські правителі багато говорили про новий хрестовий похід, але якось не склалося. Зате не позбавлений іронії герцог Бургундський Філіпп Добрий влаштував маленьку виставу: «У лютому 1454 року в Льєжі до столу герцога був поданий живий фазан у намисті з дорогоцінного каміння, у той час як людина величезного зросту в одязі сарацина погрожувала гостям іграшковим слоном, а юний Олів’є де ла Марш, перевдягнений дівчиною, зображував горе Матері церкви. Уся компанія урочисто присяглася піти на священну війну. Проте ця премила пантоміма не мала жодних наслідків. „Клятва фазана“, як її прозвали, так ніколи й не була виконана» (Стівен Рансімен). І десь у майбутній історії, як крихітне яблуневе зернятко визрівав задум створення іншої «вигаданої» столиці, брата-віддзеркалення Константинополя — Санкт-Петербурга, Святопетровська, Петрополя, збудованого на самому краю світу; у цьому місті воздвиження хреста на Святій Софії в Царгороді стане мрією, ідеєю, майже реальністю, близьким, теплим вогником станції, яку поїзд проїде без зупинки.

Утім, це зовсім інша історія.

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 28 June 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Плоди Константинопольського саду

Плоди Константинопольського саду

Максим Шмирьов
Журнал «Отрок.ua»
Можливо, саме з монгольськими погромами Русі, перемогою турків на Косовому полі, із взяттям Константинополя наші церкви, православні люди немовби навчилися плакати, сумувати, наче приймаючи у свій історичний досвід, у своє сердечне почуття слова Господа Ісуса Христа в одному з найтрагічніших місць Євангелія: «Тепер віруєте?..» — у своїй скорботі, у своєму розсіянні, у поразці...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:34 03.07.2012 | Светлана
Спасибо:)
13:01 03.07.2012 | blood clot
дякую!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: