Ресурси обмежені, потреби — безмежні. Цьому навчають не лише на економічних факультетах.

Я не можу купити все, що хочу. Лише частину. Грошей вічно не вистачає. Навіть на хоч трохи відчутну частину «всього». А частина — завжди менша за ціле, із цим не посперечаєшся.

Хто хоче задовольнятися дещицею? Зупинятися на часточці, коли десь поруч — лиш руку простягни — є все? Це не я. Мені мало малого. Але й усе — недосяжне.

Я нещасливий між молотом потреб і ковадлом можливостей. І я не знаю, куди простягати руку. Тому лізу в кишеню. Туди, де гаманець, кредитна картка, кілька монеток.

Нехай, думаю я. Хай мені не вистачить на острів на екваторі та замок у горах. Але я куплю собі сорочку, і маленький шматочок щастя — розміром із сорочку — буде моїм. Терпіння й труд все перетруть! Головне — не зупинятися, купуючи. І поступово, зі шматочків, я зберу все щастя цього світу!

Звучить наче жарт. Але я так живу! Помиляюся, плутаюся в поняттях. Називаю задоволення щастям. Купую його, торгуюсь — і все одно переплачую.

Задоволення минає. Сорочки блякнуть, гори осипаються, моря висихають. Я все шукаю чогось. А щастя як не було, так і немає. Утім, як і грошей. Купівельна спроможність зростає, фантазії ж летять — не наздогнати. Радість від підвищення зарплати триває не більше місяця. Потім її знову не вистачає. Більші статки — більші витрати. Замкнене коло.

Хто буде в ньому щасливий?

Людина не дуже змінюється впродовж життя. Принаймні зовні. Гримаски та жести немовляти лишаються незмінними і в дорослому віці. Ми змінюємося, принаймні зовні, тільки коли набуваємо нових звичок. Мабуть, не змінюємося ми і внутрішньо. Завжди залишаємося собою. У наших силу лише наблизитися або віддалитися від самого себе. Такого, яким кожного з нас замислено і створено.

Кажуть, слід уміти задовольнятися малим — це полегшує життя. Справді, полегшує. Але я б хотів навчитися задовольнятися всім. Усім, що мене оточує, а не тим, що вибрав важливим для себе. Навчитися радіти з усього, що зі мною відбувається. А не тільки з того, що здається приємним. Бо можу і помилитися.

Найлегше засуджувати того, хто вчиняє так само, як і я. Тобто — засуджуємо ми тільки свої, саме свої вади в інших. Недарма кажуть, що у близьких нас дратують ті вади, що їх самі маємо. Інша справа, що незрозумілі речі не обов’язково викликають схвалення. Часто — просто подив.

Коли уявляємо собі людину, котра чогось досягла в житті, думаємо побачити її зрілу, у літах. І дуже дивуємось, якщо бачимо юнака. Але ж це — наші сподівання стосовно себе, наші уявлення про самих себе. Звершити щось можна у будь-якому віці. Уся справа в тому, коли саме ми хочемо чогось досягти. І коли ми готові до цього. Часто це одне й те саме.

Кожен по-різному ставиться до чудес. Когось вражає Воскресіння Христове, когось — перетворення води на вино. А когось — щоденний світанок і власне дихання. Всі люди різні. Щасливі ті, у чиє життя, мов промінь сонця, хоча б час від часу проривається відчуття дива. І нещасливі ті, які живуть у світі зрозумілих причин та очікуваних наслідків. Тому що чудо — це присутність Бога.