«Час на небі й на землі летить не однаково... Там — мить, тут — століття. Усе відносно», — казав герой одного відомого фільму. Трохи піднімає завісу над таємничою природою «небесного» часу протопресвітер Александр Шмеман у своїй книзі «Євхаристія: Таїнство Царства».
Літургія відправляється на землі, а це означає — у часі й просторі «світу цього». Але якщо правиться вона на землі, то відбувається на небі, у новому часі нового творення, у часі Духа Святого.
Для Церкви питання про час має величезне значення. Бо, на відміну від того досить поширеного у світі спіритуалізму, що заснований на запереченні часу, на прагненні вийти з нього, на ототожненні його зі злом, — для християн час, як і все у творенні, — від Бога і Боже. Від перших слів книги Буття: Спочатку створив Бог небо і землю, — до слів апостола Павла: Коли ж настала повнота часу (Гал. 4, 4), і, нарешті, твердження святого Іоанна Богослова: Настане час, і настав уже (Ін. 5, 25), — не поза часом, а в ньому і стосовно нього прозвучало й одвіку звучить Божественне засвідчення: І побачив Бог, що це добре!
«Спіритуалістам» протистоять у нашому «релігійному світі» «активісти», чий духовний горизонт обмежений часом, історією, розв’язанням соціальних проблем. Якщо «спіритуалісти» заперечують час, то «активісти» немов не відчувають його онтологічного занепаду, не відчувають, що він не лише відбиває занепад світу, але сам є «реальністю» цього занепаду, торжества «смерті й часу», що панують на землі. «Проходить образ світу цього», і саме «старий час» є образ минущості всього земного на шляху до неминучої смерті.
Між тим, саме в цей час занепаду — і тут зазнають краху як «спіритуалісти», так і «активісти», — саме в цей час занепаду, у цей світ занепаду зійшов у Своїй людській подобі Христос, у ньому провістив, що наблизилося прийдешнє Царство Боже, спасіння від гріха й смерті, «іншого життя, вічного, початок». І не тільки провістив, а Своїм добровільним стражданням, розп’яттям і Воскресінням справдив цю перемогу в Собі й подарував її нам.
У день П’ятдесятниці зійшов на Церкву Дух Святий, а з Ним і в Ньому — новий час. Ні, старий час не зник і зовні у світі нічого не змінилося. Але Церкві Христовій, що живе в Духові й Духом, надана заповідь і сила перетворювати його в новий час. Ось нове все творю! (Одкр. 21, 5) — це не заміна старого новим, не вихід в якийсь «інший» світ. Це той самий світ, створений Божественною Любов’ю і який у Духові Святому ми бачимо й приймаємо таким, яким створив його Бог — «небом і землею, сповненими слави Божої».
Отже, перебувати в новому часі — означає перебувати в Духові Святому. Я був у духові Господнього дня (Одкр. 1, 10). Ці слова тайновидця стосуються, звичайно, всіх віруючих, які живуть бодай малою мірою тим надбанням Духа Святого, про котре, як про сутність і мету життя, говорив преподобний Серафим Саровський. Але в першу чергу стосуються вони джерела цього надбання — Божественної літургії. Бо в тому й полягає сутність літургії, аби возносити нас у Духові Святому і в Ньому перетворювати старий час у час новий.
