«Петренко, до дошки!» Думаю, неважко здогадатися, що подумає в цю мить Петренко, а то й скаже вголос. Позакласне читання продинамили всі. А попався він. «І чому саме „Петренко“?! Я що, крайній?!»

І так усе життя — ми постійно опиняємось у складних ситуаціях, коли з темних глибин горла виривається непідконтрольний, болісний крик: «Чому я?!». Але кому б ми його не адресували, це завжди образа — на Бога.

— А Таня вийде надвір?

— Ні, Таня зайнята.

— Чому це зайнята? У мене канікули! — зволожений слізьми голос виявляв усе обурення Тані.

— Тетянко, ну що ти тут влаштовуєш? Ти ж знаєш, тобі бабусю Груню треба погодувати й прополоскати її підгузки. Ось тарілка з її кашею, давай, іди.

— Ну чому, чому я?! — і сльози проривали плотину...

Молодшого п’ятирічного братика бабуся не чіпала, а от дванадцятирічна Таня змушена була марнувати час канікул на паралізовану прабабцю. В кімнаті старенької панували камфора й туга, а кватирка пропускала бентежливі аромати серпня й шум дитячої гри. По-діловому вигукував щось москвич Микита, і його голос тут-таки обрамлювався реготом красуні Оксанки. Крізь сльози вікно здавалося Тані акварельним. А прабабця Груня так повільно, так повільно ковтала кашу... А потім іще ті пелюшки... «Усі гуляють, а я тут сиджу. За що? Чому, чому в усіх літо як літо, а я хлорку нюхаю?»

У спеку, коли бабусі й братик засинали, Таня залазила на дах погреба, який увінчували крони білого наливу, і в прохолодному духмяному затінку перечитувала книгу «Тимур і його команда». Це була чудова розповідь про ватагу хлопчаків, які таємно допомагали по господарству вдовам і старим дачного селища, захищали їх сади від нальотів хуліганів. Таня була закохана в Тимура, їй дуже хотілося в його бойову команду. Коли Тані було дев’ять, вона, як Тимур, навіть писала ультиматум місцевим підліткам, які курили під парканом бабусиного обійстя. Ех, як шкода, що ці куряки нічого не крали в сусідських садах. В ультиматумі довелося вимагати, щоб вони кинули курити, поки паркан не спалили. А ось допомагати було нікому — самотніх стареньких у селищі, де жила Таня, на жаль, не було.

Щоразу крик душі «Чому я?!» виривався, коли, всупереч очікуванням дівчинки, на неї обвалювались неочікувані вимоги, нудні обов’язки... Але коли Тані раптом несподівано фартило, питання «Чому я?», «За що це мені?» наче губилося в складках щастя-кльош. Ось отримала Танюша «на шару» залік, «на шару» — і здорово! Як нові туфлі від бабусі. Неочікувана й незаслужена винагорода ніколи не викликала відчуття несправедливості — «За що це мені?» А от незаслужене покарання супроводжувалось різкою образою на «злу долю».

Щоправда, в дитинстві Таня часто завмирала від думки — як же їй пощастило, що вона народилася не на капіталістичному заході, де є багаті й бідні. Але після перебудови думки її змінилися з точністю до навпаки: «Ну чому я народилась не в Америці! За що така невезуха?!» Це питання не давало їй спокою, не затихало доти, доки смертоносний ураган Катріна не прогулявся по Міссісіпі.

Коли Таня виросла в дорослу тьотю, запитання «Чому я?» перекочувало до її дочок, мабуть, передалося у спадок. Он старша Дарина після настійної вимоги посунулась на кухню прибирати стіл після сімейної вечері. А там, під тарілкою в кутку — слизькі шкірки від слив. Молодша Софійка лишила. «Чому я повинна це робити?!» — з відразою кричить Дарина. Тут-таки догідлива пам’ять нагадала їй про іншу несправедливість — коли всі її друзі валять на дискотеку, Дарина з батьками стирчить на городі, вибирає картоплю... Ридання вибухнули самі собою. Доленько гірка! Дарина замкнулась у своїй кімнаті, щоб посмакувати праведну істерику.

Маму Таню дуже засмутила поведінка дочки й вона подзвонила до подруги, щоб та втішила. А подруга їй сказала, що, ну чесно, не уявляє, як пояснити підлітку, чому він повинен витирати стіл за слинявою малолітньою сестричкою, якщо... не розказати йому... про Христові заповіді.

Тим часом Дарина, наридавшись досхочу, втішалася переглядом трилогії про людину-павука. Дарина, звісно, не здогадується, що людина, хоча й павук, романтична так само, як Тимур із маминого дитинства — він робить добро таємно й безкорисливо рятує життя. «Ось би залізти до когось у будинок, таємно, і когось урятувати!» Дарина почала мріяти про себе, незвичайну, — і геть заспокоїлась.

Серіал про династію «Чому я?!» можна продовжувати нескінченно. Дарина вийде заміж, народить діток, а режисери створять нові шедеври про недосяжних героїв, які звершують подвиги заради інших і залишаються в тіні, а життя буде тягнутись і тягнутись, несправедливе й нудне.

В дитинстві трагічні запитання «Чому я?» зазвичай спрямовані до дорослих. На маму, траплялося, дулися всі. І від учителів у школі несправедливих образ кожен зазнав. Хтось згадує про ці випадки з усмішкою, а хтось досі живе під впливом невідпущених образ.

Усе-таки, дорослішаючи, ми вчимося мужньо приймати удари побутових вимог і домашніх сварок. Але запитання «Чому я?!» не зникає. Для нього з’являються нові, серйозні причини. Коли зраджують кохані, друзі, коли вражають смертельні хвороби, коли помирають невинні діти — питання «Чому це зі мною відбувається?» стає справжньою, ненадуманою драмою і не просто так упирається в Небо. Людина не знаходить відповіді на запитання «За що це мені?», «В чому моя провина?». І ображається... на Бога.

Ми не знаємо, чи не вигукнув у серці своєму «Чому я?!» кірінеянин Симон, коли римські солдати змусили його нести Хрест Господній. Але ми знаємо, що навіть праведний Іов багатостраждальний, якщо дуже сильно спростити, волав до Бога так: «Без образ, але ж мене-то за що?!».

Православні вірять, що на такі страшні запитання Бог відкриє відповідь — кожному у свій час. Але як витримати такі болісні події без допомоги Церкви — навіть думати небезпечно.

Церква вчить, що на шляху до спасіння запитання «Боже, чому я?!», «За що це мені?» замінюється іншим запитанням — «Для чого це мені?». Що рука Господня веде лише до спасіння: через усі негаразди, трагедії, випробування, втрати — до спасіння. Якщо в це не вірити в час горя, то можна збожеволіти.

В арсеналі чудодійних відповідей Православної Церкви є й життєві поради, як приймати ситуацію якоїсь несправедливості. Ось деякі з них. «Злих кривдників треба пробачати, тому що Бог їх посилає — для нашого виправлення». От якби замість питання «Чому саме я?!» кожну неочікувану образу сприймати як дзвіночок згори, нагадування про власне недостоїнство. І не забувати ні за яких обставин: «Все послано Мною для виправлення душі твоєї. Від Мене це було».

Ось іще корисна думка: «Чи знають злі, що вони злі?» А дев’яносто відсотків зі ста дійсно ж навіть не здогадуються. Часто нам здаються злими ті, хто намагався зробити для нас щось хороше. Найчастіше зло, якого ми зазнаємо від своїх близьких — це не умисне зло, а незграбне добро, ведмежа послуга:

Вот Мишенька, не говоря ни слова,
Увесистый булыжник в лапы сгреб...
....И, у друга на лбу подкарауля муху,
Что силы есть — хвать друга камнем в лоб!

Якщо пощастило пережити такий удар, то з Ведмедем доведеться поговорити без сантиментів, поки він не «услужив» на смерть когось слабшого, ніж ви.

Якщо зникли, загубилися, а чи вкрадено гроші, мудрі люди жартують: «Дякую, Господи, що взяв грошима!» Так приймати образи й нещастя — це вже вчинок, достойний подвижника. Куди мені, грішній? Але Христос вимагає не лише від святих приймати Його Волю із вдячністю. І допомагає не лише святим, а й усім, хто щиро намагається виконати всі Його заповіді.

Лейтенант Петров, герой симоновської поеми «Син артилериста», не питає: «Чому я?!» Майор Дєєв сам, стримуючи сльози, пояснює своєму прийомному сину, чому саме він повинен ризикнути собою, щоб виручити всіх:

— Так вот, как отец, раз вышло
На жизнь и смерть воевать,
Отцовский мой долг и право
Сыном своим рисковать,
Раньше других я должен
Сына вперед посылать.

Костянтин Симонов був знаковим поетом атеїстичної держави, проте вірші його сповнені біблійної висоти: батьківський обов’язок у буремні часи — жертвувати своїм сином заради інших.

Можливо, інстинктивний крик душі «Чому я?!» — це сигнал, що Бог від нас, як від Своїх дітей, вимагає безкорисливого подвигу заради інших.

І для кожного подвиг — різний. По можливості. Для когось подвиг — перепеленати паралізовану бабусю, коли за вікном веселиться безтурботне літо, для когось — прибрати зі столу гидкі шкірки, для когось — витримати випробування публічного виступу, а ще для когось — пробачити образу, коли пробачити нібито неможливо...

Від кожного в його маленькому подвигу вимагається боротьба, терпіння й любов. І якщо нам так важко без нарікань послужити ближнім, то це означає, що ми ще не доросли ні до подвигів Іллі Муромця, ні навіть до подвигів людини-павука. Впораємось із відром для сміття — а там, можливо, Бог нам вручить можливість для якогось вищого вчинку.