Поет, бунтарі класик

Складно повірити в те, що продукт Голлівуду — легендарний марш імперії із «Зоряних воєн» — був написаний не просто за мотивами, а майже під кальку з маршу опери «Любов до трьох апельсинів» російського композитора Сергія Прокоф’єва. Музичні критики одностайні в думці, що в ХХ столітті серед академічних музикантів у Прокоф’єва немає конкурентів у створенні яскравих мелодій.

Він народився на межі століть, навесні 1891 року в Сонцівці (теперішня Донецька область) — у маєтку, де його батько був управителем. З музикою Сергійко Прокоф’єв познайомився ще до своєї появи на світ — мати композитора всерйоз займалася музикуванням і в очікуванні сина всі дні поспіль проводила за роялем. У хлопчика виявилися виняткові музичні здібності й абсолютний слух. Побачивши очевидні успіхи й захопленість грою на фортепіано маленького музиканта, батьки та друзі родини одностайно прийшли до думки: Сергійко — вундеркінд. До вступу до консерваторії його готував Рейнгольд Глієр у літні місяці 1902-го і 1903-го років. Під враженням від опери «Фауст», почутої у Большому театрі, дев’ятирічний Сергійко Прокоф’єв написав свій перший опус. Партитура опери «Велетень» — саме так називався твір — навіть «була переплетена в червоне із золотом», як описував згодом сам композитор. У цій символічній назві — і виклик світу дорослих, і прагнення до перемоги. З раннього віку й на все життя Прокоф’єв оригінальний, він іде попереду часу.

На вступних іспитах до Санкт-Петербурзької консерваторії тринадцятирічний Прокоф’єв демонструє комісії кілька папок зі своїми творами; сонати, симфонії, марші та вальси розглядають Римський-Корсаков, Сергій Танєєв і Анатолій Лядов. Його зараховують на перший курс. «Мені доля дуже часто йде назустріч, назустріч моїм бажанням, та й у всьому», — напише в щоденнику композитор. За вкрай незалежний характер і манеру триматися «як лінійка» — прямо, гордовито, йти коридорами, нікому не поступаючись дорогою, — Прокоф’єва прозвали «мотором». В юності йому був притаманний дух спортивного суперництва, який привів Сергія до Шахового зібрання. Тут Прокоф’єв зіграє внічию з тодішніми найкращими шахістами світу Емануелем Ласкером і Хосе Раулем Капабланкою. Тут наелектризоване повітря, напруження зашкалює, і атмосфера значно азартніша за бундючну атмосферу консерваторії, — це його стихія, стихія людини з математичним складом розуму, логічної, яка прагне до тотальної систематизації.

 

Музика й математика йдуть поруч від початку історії. Винахід інструмента для точної побудови музичних інтервалів приписується давньогрецькому філософу Піфагору. Він уперше зафіксував математичні пояснення музичної гармонії. Давні греки вважали, що музика є частиною загальної гармонії світу, в основі якої лежать числа. Але де ж загальна гармонія в музиці нашого героя, якщо Перший фортепіанний концерт прозвали «футбольним», а його авторові причепили ярлик «крайній модерніст»? У вісімнадцять років Сергій закінчив консерваторію по класу композиції, а за кілька років — і як піаніст. На випускних іспитах він отримує найвищі бали та нагороду найкращого випускника — рояль Шредера. У 1914 році, після закінчення консерваторії, юний композитор уперше їде до Європи, його аніскільки не хвилюють передвоєнні настрої в суспільстві, він поглинутий творінням, а головний центр притягання в Європі — «Російські сезони» Сергія Дягілєва. Після знайомства з балетами Стравінського Прокоф’єв настільки вражений, що дух суперництва підхльостує «написати не гірше, а може, й краще», він шукає нові форми вираження своїх ідей. Композитор майже ніколи не дослухався до порад, він був твердо переконаний, що достатньо талановитий та освічений для того, аби йти своїм шляхом у мистецтві, але авторитет великого імпресаріо став винятком. Сергій Дягілєв спрямовував талант молодого композитора, працював з ним, наче ювелір з коштовним діамантом. Результатом цієї спільної праці стали три балети для дягілєвської антрепризи.

На початку Першої світової війни Прокоф’єв занепокоєний питанням, як уникнути мобілізації. Він прагне творчості й розвитку. Події революції зустрічає з «дивним спокоєм» — саме такий запис залишив він у щоденнику. «Удень вирушили з мамою подивитися на революційний Петроград...<...>... але вулиці були сповнені неробами й гультяями, мене це почало дратувати. Я повернувся додому, до роботи й закінчив Третю сонату, накидав кілька п’єс...<...> Отже, завдяки щасливому оптимізму мого характеру я вирішив, що переворот проходить блискуче». Поки що тяжкі думки про долю Батьківщини не турбують честолюбного юнака — він молодий, гарний, уперше закоханий, і ніщо не затьмарює його життя. Трохи згодом він зазначить у щоденнику: «...перемога більшовиків та їхній вандалізм по всій Росії».

 

У кінці 1917 року Сергій Прокоф’єв наважується: «Їхати до Америки! Звичайно! Тут — закисання, там — життя фонтанує, тут — різанина й дикунство, там — культурне життя, тут — жалюгідні концерти в Кисловодську, там — Нью-Йорк, Чикаго. Жодних вагань. Навесні я їду». Проте радянський уряд в особі першого наркома освіти Анатолія Луначарського пильно зацікавився планами молодого композитора: «Навіщо вам їхати до Америки? Залишайтеся!». На що наївний молодий чоловік з властивою йому прямолінійністю відповів: «Я рік пропрацював, а тепер хочу ковтнути свіжого повітря». «У нас у Росії багато свіжого повітря», — парирував Луначарський, та все ж документи для виїзду за кордон видав. «Я навіть не вірив, що пройшов крізь усі голчані вушка, коли пароплав відчалив. Прощавайте, більшовики! Прощавайте, товариші!».

Діставшись до омріяного американського берега, Прокоф’єв був сповнений надій: «Ось я і добрався... Тепер треба перемогти цю Америку, і передчуття гарні». Але Нью-Йорк показав йому життя, до якого амбіційний молодий чоловік не був готовий, хоч і казав про те, що спокійно зустріне два варіанти розвитку подій: «і шалений успіх, і чищення з голоду чобіт». Його тішив сам факт від’їзду з Росії, очевидно, композитор був непогано поінформований про те, що коїться на батьківщині. В Америці Прокоф’єва оцінили та полюбили як виконавця, але як композитора зустріли доволі стримано, з часом у нього з’явилися гроші й популярність, його ім’я стало відоме. «Цікаво, що замість мене шалений успіх чекав на Рахманінова, який так похмуро й байдуже приїхав зі свого Копенгагена. Несподівано для себе Рахманінов знайшов тут таку популярність, котра йому й не снилася. І тепер має переповнені слухачами концерти і десятки тисяч доларів...» Стосунки з Сергієм Рахманіновим були цілком шанобливі, коректні, але музику один одного композитори не любили.

Новий твір — оперу «Любов до трьох апельсинів» — публіка не сприйняла, а про американську критику композитор з жахом написав: «Неначе зграя собак зірвалася і розідрала мені брюки». Він уперше з ностальгією згадував петербурзьких критиків, культурний рівень яких був незрівнянно вищий. Американський період життя композитора можна схарактеризувати як вельми успішний, але не щасливий.

У 1922 році композитор з матір’ю переїжджає до Європи, ближче до Дягілєва, де продовжує роботу його антреприза. Щоправда, Сергій Сергійович тепер сім’янин, він одружився з однією зі своїх наполегливих шанувальниць — красунею-іспанкою Ліною Кодіна. На замовлення імпресаріо Прокоф’єв пише музику до балету «Сталевий скік» про радянську Росію — «більшовицьку», як висловився сам Дягілєв. Прем’єра викликає захват у пересиченої паризької публіки, збуджує своєю сміливістю та новизною. У Дягілєва Прокоф’єв працює поруч з такими майстрами, як Матісс, Пікассо, Стравінський, Гон­чарова, Бенуа — майже з усіма художниками та музикантами, які є в авангарді європейського мистецтва. Безперечно, що дягілєвські замовлення та вся творча атмосфера «Російських сезонів» утримують Прокоф’єва в Європі.

 

Умовляння повернутися на батьківщину почалися із запрошення радянським урядом на гастролі до Москви, Ленінграда та Харкова в 1927 році. Головною умовою своєї згоди Прокоф’єв ставить гарантію повернення до Європи. Композитор відверто боїться — він чув про жахи СРСР, — але жагуче бажання знову підкорити свою батьківщину сильніше за страх. Усе-таки в Європі більше цінують Стравінського та Рахманінова, а Сергій Прокоф’єв так і не став першим. Уже в дорозі, у поїзді він думає: «Чи не повернутися назад? Чи їхати у „большевізію“? А раптом не випустять?».

У щоденнику з’являється запис про те, що ті, хто зустрічав його в Москві, були вдягнені у валянки й кожухи — хрестоматійна декорація Росії, якої жахаються всі іноземці. Прокоф’єв щиро не розуміє, чому інтелігентні люди мають бути так страхітливо вдягнені. Тріумф, овації найкращих залів країни, радість і хвилювання — те, чого композитор навіть не очікував. У залі Ленінградської філармонії після концерту публіка влаштувала такі овації, що композитор записав: «Успіх, що перевершив усі попередні досягнення ... весь зал підводиться, публіка горлає, причому несамовито горлає». До приїзду Прокоф’єва Маріїнський театр ставить «Любов до трьох апельсинів», постановка розкішна, і радянська публіка набагато краща за американську, розуміє та відчуває витонченіше. Він не очікував такого приголомшливого успіху, а коли вихор тріумфу закрутив його, — то замислився. Звичайно ж, під час гастролей йому не раз ставили запитання, чи залишиться він у СРСР, і водночас тихо, на вухо, старі знайомі радили: «Не залишайтеся, якщо влаштувалися там, за кордоном, не повертайтеся, тут зовсім не добре».

За час цих гастролей композитор побачив, як його цінують і чекають, йому дають найкращих музикантів країни, поважають більше, ніж на Заході. Розмірковує Прокоф’єв довго, лише за дев’ять років, у 1936 році він наважується разом із дружиною і двома синами повернутися на батьківщину. Цей крок багато в чому пояснюється тим, що композитор повертався в країну найкращих оркестрів, які були готові виконувати його твори, найкращих солістів, таких як Давид Ойстрах, Еміль Гілельс, Святослав Ріхтер, Мстислав Ростропович. У цій країні було кому довірити свої партитури, і вони зазвучали у фантастичному виконанні. Слід сказати, що Прокоф’єв повірив Сталіну за велінням власної душі, а не за наказом, з дивовижною щирістю повірив у світлу ідею будівництва комунізму. І цей період життя став найбільш плідним, найбільш яскравим і водночас найбільш трагічним для композитора.

 

Приїхавши до Москви, Сергій Сергійович з родиною отримує розкішну квартиру в центрі й високі гонорари; блакитний форд, доставлений з Франції, катає його по столиці, викликаючи захоплені вигуки перехожих. Він витрачає увесь свій час на написання музики, а в СРСР музика потрібна особлива. У 1937 році, у розпал репресій, Прокоф’єв наважується на ризикований крок — написати справжній гімн комунізму. Він хоче звернутися до всього радянського народу, нагадавши про високі ідеї. І ось уже тексти Маркса, Леніна, Сталіна звучать у «Кантаті до 20-річчя Жовтня». А до 60-річчя Сталіна Прокоф’єв пише дивовижну за красою мелодії «Здравицю», стилізувавши текст під народні пісні. Ювіляру «Здравиця» сподобалася.

Ось так за кілька років відбувається трансформація композитора в радянського громадянина. З нього сходить європейський блиск, костюми лондонського денді змінюються вбранням радянської моди. Навіть дружину-іноземку заступає юна радянська студентка-комсомолка Міра Мендельсон. Він закоханий і за порадою «доброзичливців» з уряду реєструє шлюб за радянськими законами, а вінчаний шлюб з першою дружиною оголошується недійсним. За фактом Сергій Сергійович стає двоєженцем, проте його це мало турбує, він пише в щоденнику: «Я щасливий як ніколи, я не думаю про минуле, я не думаю про майбутнє». Є припущення, що молоденька пасія була підіслана композитору, аби виконувати роль наглядача й доповідати куди слід про всі вільнодумні устремління чоловіка. Тепер це складно з’ясувати, але з упевненістю можна сказати, що Міра покохала Сергія Сергійовича й стала ніжною та дбайливою дружиною. У цей час Прокоф’єв переживає творче піднесення, він пише балет «Ромео і Джульєтта», який став справжнім поетичним шедевром урівень з шекспірівською драматургією.

Особливий період творчості був у 1938 році, коли композитор співпрацював з режисером Сергієм Ейзенштейном. В особі Ейзенштейна Прокоф’єв отримав геніального співробітника, ерудита й різнобічно розвинену людину. Робота над картиною «Олександр Невський» просувалася доволі незвично, не композитор писав музику для кіно, а фільм знімали, підлаштовуючи хронометраж під партитуру. Сцену Льодового побоїща можна назвати першим кліпом в історії, її було спеціально відзнято й зрежисовано так, щоб максимально ілюструвати музику Прокоф’єва. Відомо, що Ензенштейну довелося багато монтувати й переробляти вже готовий матеріал для фільму. Цілодобово режисер не виходив зі студії. Він спав у підсобному приміщенні поруч з монтажною, коли на кіностудії пролунав дзвінок з Кремля — терміново надати відзнятий матеріал. Співробітники творчої групи «Олександра Невського» з переляку схопили вже готові, на їхню думку, плівки та відправили до переглядового залу. Сталін подивився картину й віддав наказ: нічого більше не міняти! Фільм з чорновим монтажем і технічною фонограмою був негайно затверджений для прокату й отримав найвище схвалення. Ейзенштейна нагородили Сталінською премією. Однак після підписання пакту Молотова — Ріббентропа картина надовго зникла з екранів.

Почалася Велика Вітчизняна війна, Прокоф’єв разом з колегами по цеху — композиторами, диригентами, музикантами — їде в евакуацію до Алма-Ати. Там вони з Ейзенштейном продовжують роботу вже над новою картиною — «Іван Грозний». За першу серію режисер і вся творча група отримали Сталінську премію, проте друга частина фільму закінчилася для Ейзенштейна інфарктом. На перегляді другої серії «Івана Грозного» Сталін запитав режисера: «Ви взагалі які-небудь книжки з історії читали?». На що Ейзенштейн відповів: «Які-небудь читав...». Хоч належалося промовчати. Фільм заборонили. Тінь сталінського гніву лягла

У 1948 році здоров’я композитора похитнулося. На самому початку року, у лютому, помирає його близький друг Сергій Ейзенштейн. Сам Прокоф’єв страждає на хворобу серця і перебуває під постійним контролем кремлівських лікарів. Йому дозволяють працювати не більше двох годин на день, віднімають нотний папір. Сергій Сергійович усе ж працює більше відведеного йому часу, він списує нотами поля газет і коробочки з-під ліків, це начерки його нового творіння — опери за «Повістю про справжню людину» Бориса Полєвого, закінчену в серпні цього ж року. Вона мала стати гімном людському подвигу. Але саме тоді вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП (б) «Про оперу „Велика дружба“ В. Мураделі». «Хибними й антихудожніми» були названі твори Ахматової та Зощенка ще два роки тому. Тепер же за «формалізм» критикують Шостаковича, Хачатуряна. Серед них опинився і Сергій Прокоф’єв — народний артист, п’ятиразовий лауреат Сталінської премії. Надто незалежний характер і екстравагантна поведінка привернули увагу самого Сталіна, очевидно, «батько всіх народів» вирішив нарешті показати, що ніхто не має права почуватися так вільно й незалежно. І жодні заслуги перед вітчизною, жодні премії не зможуть захистити від «праведного гніву». За «модерністичний та антинародний характер» твори Шостаковича і Прокоф’єва вилучають з репертуару театрів і філармоній, а за кілька днів заарештовують першу дружину композитора Ліну Прокоф’єву. Її звинувачують у шпигунстві та зраді Батьківщини, вирок — 20 років таборів. Більш болючий для Прокоф’єва удар годі було й вигадати, адже він залишив Ліну Іванівну, матір його синів, ця жінка була ним скривджена, а тепер вона ж постраждала за його незалежну позицію. Можна припустити, що в той момент Прокоф’єв раптом зрозумів, що настав час розплати; як у гетевському «Фаусті», життя цієї блискучої людини зруйнувалося в одну мить. Жагуче відчуття найглибшої провини переслідуватиме Сергія Сергійовича до кінця його днів. Друзі й колеги, як це було заведено в радянському суспільстві, припиняють спілкуватися з композитором-формалістом. Він був змушений за наполяганням дружини Міри написати покаянного листа, в якому визнавав «свої помилки». Можна лише здогадуватися, чого це йому вартувало. Прокоф’єву стало настільки душевно тяжко, що він відходить від справ, від участі в житті цієї країни. Його партитури не видають, музику не виконують, його ім’я просто зникло, він позбувся всіх гонорарів і привілеїв, злидні та забуття оточили його.

За кілька років заборону на музику формалістів знімуть, але Прокоф’єв від удару вже не відійде, колишня енергія життя, свобода творчого лету покинуть його назавжди. Йому був лише 61 рік, коли він відійшов в інший світ 5 березня 1953 року. За іронією долі Прокоф’єв помер в один день зі Сталіним, і смерть його залишилась майже не поміченою. Ані урочистого похорону, ані вінків, ані промов. Попрощатися з композитором прийшли тільки найближчі друзі. Згадують, що люди приносили квіти, зрізані з домашніх рослин, на вулиці була тиснява через траурну процесію, що розтяглася від самого Кремля, — столичний народ зі сльозами на очах ішов прощатися з «великим вождем». До будинку композитора насилу пробився армійський загін, який за допомогою тросів по дахах переправив труну з тілом Прокоф’єва подалі від людського натовпу. Якось Сергій Сергійович сказав: «Класичний композитор — це безумець, який творить речі, не зрозумілі для свого покоління». Що ж, минуло 125 років від дня народження генія — музика Прокоф’єва ввійшла до золотого фонду світової класики, нагадуючи нам про загальну гармонію всесвіту.

Опублiковано: № 1 (79) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: