Одні шукають її, інші страшаться. Для перших вона — повітря, для других — суд. Вона нечаста гостя в наших домівках, але без неї не дозріти й не вирости душі. По-справжньому почути свій власний голос можна тільки поруч із нею. Ми говоримо про тишу.
У ті роки, коли сонце світило яскравіше, а фарби життя навіть серед сльотавої весни або мрячної осені здавалися соковитішими, ніж зараз, коротше кажучи, — у дитинстві в усіх газетах і журналах раз за разом друкували рубрики з назвою «Їхні звичаї». В одній із таких рубрик, я пам’ятаю це чітко, якось було надруковано статтю про те, що на загазованих вулицях Токіо продають кисень. Люди підходять до автоматів і так само, як ми, звично кидаючи монету, отримують право не на склянку газованої води, а на ковток чистого повітря. Далі говорилося про те, що Мехіко, Нью-Йорк, Токіо й низка інших міст задихаються у вихлопних газах та у фабричному диму. Про те, що люди на Заході тепер купують те, чим раніше всі користувалися безкоштовно й необмежено.
Чимало води збігло з тих пір. Їх звичаї стали нашими. Ми також задихаємося, хоча свіже повітря ще не купуємо.
Та замітка згадалася мені, оскільки в ній чітко видно тенденцію нашого життя — дефіцит звичайного, нехватка того, без чого життя стає неможливим.
Без дружби, любові, спілкування неможливо прожити. Якщо ми навчилися обходитися без цього, то це вже не життя, а існування. Мільйони людей засохли без любові, сотні тисяч не знають звичайної й справжньої дружби, тисячі полізли в петлю або зробили крок через балкон тому, що ні з ким було поділитися — не було спілкування.
Спілкування — це лише приклад. Не воно нас зараз цікавить. Цікавить тиша й самотність.
Те, як росте із зерна колосся, добре уявляють, але погано розуміють навіть титуловані біологи. Особистість же росте в тиші й самотності. А в нас немає ні тиші, ані самотності. Лише шум і метушня, лише штовханина й тріскотня.
Гучні свята — зворотній бік відчаю. Спроба втертися в натовп людей, що веселяться, — найгірший варіант втечі від самого себе. Найгірший тому, що безуспішний. Сам себе все одно наздоженеш. На лікарняному ліжку, коло розбитого корита — все одно.
Ніде й нема коли виростати особистості. Шаблон, стандарт, розмін на задоволення. Не дивно, що віра Христова переживає не найкращі часи. Іудеї й мусульмани вірять усі разом, спільнотою, народом. Християни сповідують віру Соборній Церкві, але вростають у неї окремо. Церква як спільнота складається з не розчинних ні в чому, неповторних особистостей. Євангеліє звернено до потаємних глибин кожної окремої людини. Від того, наскільки зорано землю серця, скільки на ній бур’яну, залежить проростання Насінини.
Наших билинних орачів в дитячих книжках зображують такими, що розсипають зерно широким і щедрим жестом. Так само щедро ми поливаємо наші газони й городи. А на Сході, де води мало, її не ллють по площах. Шланги протягуються вздовж кущів і дерев. Вода не ллється, але скупо й точно крапає на корінь рослини. Це — особистісний підхід. Бог акуратно напуває нас живою водою й цікавиться кожним окремо. А ми не цікавимося до пуття ані Богом, ані собою. Тому що себе не знаємо, а про Бога не пам’ятаємо. Оглухнули від суєти, як від бомбардування.
Хочеться говорити про тишу й творчу самотність, про ті кімнати, де можна купити півгодини спокою для важливих думок. Пофантазуймо.
Уявіть, ви бачите на вулиці бутик, над дверима якого написано: «Півгодини тиші. Час, що народжує вічність». Текст може варіюватися. Ви купуєте квиток, заходите й починаєте думати вперше про те, про що досі думати не виходило.
Звісно, абсолютної тиші немає. Завжди є цокання годинника, шум машин за вікном. Є, нарешті, стук серця всередині грудної клітини. Але навіть відносна тиша будить у людині сплячі думки. Налякана ними, людина завжди боялася й буде боятися тиші. Але ми увійшли. Ми не з лякливих. Кого ми зустрінемо?
Спочатку набіжать найближчі враження, обличчя, словесний гамір й інше. Вони будуть танути так, як тане піна у ванні. Це треба просто перечекати. Потім, до закінчення півгодини, може більше нічого не відбутися. Так, щось згадається, про щось подумається. Перелоги мотлоху всередині занадто великі, щоб споглядати лазур з першої спроби. Але навіть якщо після такого першого — відносно безплідного — досвіду мовчання людина матиме нагоду опинитися на футбольному матчі, вона буде здивована, а може, й уражена контрастом. Ще нічого особливого в душі не ворухнулося, але вже багатоликий натовп, об’єднаний почуттям безглуздої й шаленої єдності, почне лякати. Мітинги й демонстрації збирали б куди менше людей, якщо б цим людям наказали півгодини посидіти й помовчати перед заходом.
Уникати збудженого натовпу так само природно, як і не підходити до вулкану, який вивергається. Заслуг чи приводів для зверхності тут немає ані грама. Набагато важливіше продовжити подорож у країну відносної тиші й тимчасової самотності. Не виключено, що до вас з часом можуть прийти ті, хто схожі на вас, або ті, кого ви колись образили. Все, що відбулося в нашому житті, для совісті відбулося «сьогодні». Як тільки повсякденні враження втратять яскравість, совість поквапиться нам нагадати багато про що. Ошукані люди, невиконані обіцянки, тяжкі камені великих помилок і дрібний пісок метушні, що наповнив не один мішок, — все це пливе нам назустріч, повільно, але безповоротно, як баржа, яку тягнуть бурлаки.
Людина, яка нерухомо сидить у самотності, час від часу глибоко зітхає. Короткі святі слова на зразок «мама!» або «Господи, помилуй!» час від часу ворушаться на її вустах. Але не тільки віра народжується в тиші. Найотрутніші думки прагнуть проникнути в розум під її покровом. У тиші найдивніший холод заповзає через вуха й прагне до серця.
А що ви хотіли? Щоб віра була наївною й нічим не випробуваною? Ні. До переможної «осанни», що не сумнівається, треба дійти крізь найрізноманітніші перепони. Найнебезпечніші сплять усередині й прокидаються в самотності.
Чому так тривожно й тяжко помирають люди? Не засинають тихо, не надсилають прощальних усмішок і благословень. Не кажуть «до зустрічі» й не дивляться вдалину з радісною надією. Точніше, все це є, але становить частіше рідкісний виняток, ніж загальне правило. Звідки ці хрипи й агонії, метання на ліжку й борсання, як у пташки, спійманої хижаком?
Може, звідси, від небажання зайнятися головним? Все якось гадалося, що все встигнеш. Жив поруч із чарівною кімнатою, але так жодного разу й не зайшов. Не встиг. Забув. Не вийшло.
Думав, пишу в чернетці, а вони взяли й відібрали зошит. Виявилося, це була директорська контрольна. Тепер хоч згори від сорому.
Після подібних думок не хочеться розгортати газету або вмикати телевізор. А якщо вмикають інші, то дивишся в нього байдуже й безтямно, як риба, що підпливла до ілюмінатора субмарини. Правда, продовжується це недовго.
1841
1
Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.
2
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сиянье голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чем?
3
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!
4
Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб, дыша, вздымалась тихо грудь;
5
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб, вечно зеленея,
Темный дуб склонялся и шумел.