У. Голдинг, сам того не бажаючи, сказав нам правду про людину. От він — хвалений homo sapiens, вінець творіння, коли з нього змивається наліт цивілізації. Ми знайомимося з ним, коли відкриваємо книгу «Володар мух». Це справжній шедевр світової літератури. Дивна, страшна і безмежно приваблива книга.
Англійський письменник Уїльям Джеральд Голдинг ще за життя став класиком. Його роман «Володар мух» у 1983 р. був відзначений Нобелівською премією.
Книга — справжній шедевр світової літератури. Дивна, страшна і безмежно приваблива книга. Книга, яку важко читати — і від якої неможливо відірватись.
Чи знайомі вам імена цих «богів»: цивілізація, культура, прогрес? «Богів», яким мало хто не кланявся і не кадив у наш час служіння ідолам? «Богів», яким приписали всемогутність? Ще б пак! Вони до невпізнанності змінили і продовжують змінювати обличчя нашої планети.
В ім’я цих «богів» людина спустилася в глибини і підійнялася на висоти, наробила стільки зухвалих відкриттів (чи вторгнень), що перелік їх зайняв би цілу книгу. На службі в них людина уявила себе надлюдиною. Як голий король, гордо йде життям слабка і недалека людина, яка розмріялася про свою силу і розум. І самі «боги», здається, регочуть з неї.
Той древній язичник, який сказав: «Пізнай себе самого», — був мудрішим за нас, які пізнають усе, що завгодно, аби лише не «повернути очі зіницями в душу» («Гамлет»).
В 1954 р. У. Голдинг хотів написати книгу про те, як весело розважався б гурт хлопчаків, якби вони випадково потрапили на безлюдний острів, де немає ні вчителів, ні батьків. З цією ідеєю Голдинг сів писати, але він не розвеселив читачів — він нажахав їх. Алхіміки, які шукали філософський камінь, аби зцілити всі хвороби, винайшли порох, що вбиває людей; Колумб, який шукав Індію та її золото, знайшов Америку та її дикунів. Голдинг, сам того не бажаючи, сказав нам правду про людину. От він — хвалений homo sapiens, вінець творіння, коли з нього змивається наліт цивілізації. Ми знайомимося з ним, коли відкриваємо книгу «Володар мух».
Коли Дефо викидав хвилею творчої уяви свого Робінзона на безлюдний острів, він неабияк злукавив. На човні, що розбився, але не потонув, він залишив для заблукалого рушницю, порох, цвяхи, пили... і так далі. Аж до — Біблії! Жоден гордий і розпусний європеєць не врятувався з ним. Жодну жінку не подарував доброчесний Дефо своєму героєві. І тому ні ревнощі, ні прагнення бути першим, ні хтивість, ні що-небудь ще із тих зміїв, які ссуть безперестану кров із людського серця, ми не побачили у фантазіях про Робінзона Крузо. Останньому залишилось лише боротись із природою і підкорювати її за допомогою європейських знарядь праці, та ще й (!) місіонерствувати дикому П’ятниці.
Весь роман Дефо — це моторошна брехня про людину. Будь-яка брехня оплачується з відсотками, брехня літературна — сторицею. Чи не літературні фантазери вісімнадцятого-дев’ятнадцятого століть «залили кров’ю століття двадцяте»?
Старий Голдинг набагато правдивіший. Він селить на безлюдний острів гурт підлітків (не малюків уже, але ще не юнаків) і розгортає перед нашими очима мініатюрний жах, точний зліпок того, що ми звемо «історією».
Спершу хлопчиська сп’яніли волею: ласкавий океан, фруктові дерева, відсутність дорослих... Можна плескатись, гратись, лазити по деревах. Ніхто не крикне: «Боб, Джек, мерщій додому, час обідати!». Але дуже скоро стає зрозуміло, що якщо тебе довго не кличуть обідати, то немає в цьому нічого хорошого. На плечі хлопців лягає тягар турботи про те, як вижити. Потрібно будувати примітивне житло, обстежити острів, знайти прісну воду, треба виділити місце, де можна було б справляти свої потреби (адже їжа — самі плоди)... Словом, потрібні закони. І має бути старший, якого треба слухатись. Тобто, потрібно все те, що так обтяжує життя дорослих. А ще необхідно, щоб їх урятували. Не вік же вікувати на острові! Треба палити велике багаття і підтримувати в ньому весь час вогонь, щоб було видно здалеку, — тоді дорослі побачать і врятують їх. Все зроблено так, як сказано. Але незабаром приходить дещо страшне і несподіване: виявляється, не всі хочуть врятуватись. Для декого життя з батьками — минуле, яке залишилось десь позаду. І, отже, нічого палити багаття, чергувати, чекати, — воні мають влаштуватись тут, на острові. Необхідно навчитись полювати і добувати м’ясо. Їм належить бути сміливими воїнами. У тих хлопчаків, хто був із цим згоден, з’являється свій вождь. Два вожді на клаптику землі у купки дітей. «Ми повернемось», — каже перший, законно обраний усіма. Ральф — його ім’я. «Ми будемо жити тут. Нам треба м’ясо», — каже інший, Джек, і його голос перемагає.
Творча інтуїція Голдинга іде рука в руку з біблійним Одкровенням. Після гріхопадіння люди розділились на синів Божих і синів людських. Перші пам’ятали і про Бога, і про втрачений рай. Вони почали призивати ім’я Господнє, тобто молитись. Вони хотіли повернутись, що відповідає підтримуванню вогнища та надії на появу дорослих у Голдинга. А інші, сини людські, стали освоюватись на місці вигнання. Від них пішли ковалі мідних і залізних знарядь, будівники міст, гравці на музичних інструментах... Це були нащадки Каїна, який мав на собі слід братовбивства і пішов геть від лиця Господнього.
В Голдинга вождем мисливців стає Джек, колишній староста церковного хору (навряд чи ця деталь вигадана навмисно, але вона багатозначна). Ті, хто нещодавно були схожими на ангелів, оспівуючи Бога, на острові стали загострювати жердини і витанцьовувати з ними, вигукуючи: «Бий свиню! Горлянку ріж!». Так хлопчики підбадьорювали себе і готувались до полювання. Після першого успіху на полюванні запах крові, смак печеної свинини, сп’яніння перемогою над твариною роблять свою справу: хлопчики стають дикунами. Немає школи, в якій вони вчились, немає ні хору, ні церкви, де вони співали, немає світу, в якому миють руки, говорять «добрий день» і пристойно поводяться. А є танці вночі біля вогнища, вигуки: «ріж!», «коли!», «бий!», є дерев’яний спис у руці хлопчини, спис, який вже встромлявся у верескливу і беззахисну плоть. Наче машина часу, острів переніс дітей у доісторичне минуле. В цьому минулому діти освоїлись і дуже швидко відчули себе господарями.
Законний вождь — Ральф — не мастився глиною, не ходив на полювання. Він продовжував палити вогнище і вірив у спасіння. Але все менше і менше хлопчиків залишається з ним. Вони втікають до Джека і стають його воїнами.
На острові, хвалити Бога, немає дівчат, та й самі дикуни не в тому віці, коли можна мати родину. Було б це, ми побачили б перетворення жінки на самку, сутички самців за право володіти, перші пологи, сім’ю і зародження древньої цивілізації. Але без конфлікту, проте, не обійтись: Джекові заважає Ральф і ті, хто з ним залишився. Спис, що встромився в свинячу плоть, може так само встромитись у плоть людську. Колишній староста церковного хору зважується на вбивство тих, хто з ним не згоден.
Але чому «Володар мух»? Тому що ми — культурні та цивілізовані лише вдень і на вулиці європейського міста. А вночі, в темряві та самотності, світ знову кишить «богами», а ми стаємо лякливими і забобонними. А якщо ми — діти на безлюдному острові, то й поготів. Дітей тривожать страхи: їм здається, що хтось, крім них, живе поряд, і він, здається, стежить за ними. Деякі навіть бачили його вночі. Це, звісно ж, чудовисько, демон, господар острова. Його потрібно умилостивити, щоб він не гнівався і не чіпав нових мешканців. Від свіжозаколеної свині Джек відрізає голову і насаджує її на спис. А сам спис встромлюється в землю посеред джунглів, де, як здається, живе чудовисько. Це перша жертва духові острова.
Першою людською жертвою стає Саймон. Він зрозумів, що чудовиська на острові не існує. Точніше воно є, але не те, якого бояться хлопчики. «В кожному з нас і є чудовисько», — біжить сказати їм Саймон. Він щойно був біля напівзігнилої свинячої голови, обліпленої мухами (це і є «Володар мух»), і там багато чого зрозумів.
Ці сторінки роману породжують найбільше хвилювань. Немає сенсу їх переказувати — їх треба прочитати. Але важливо відзначити те, що з-під пера Голдинга в цьому місці з’являється гордий і хитрий дух — істинний винуватець усіх бід людських. Він з’являється в повному протиріччі з початковим замислом книги. Він розмовляє із Саймоном...
Коли Саймон біг до друзів поділитися своїм відкриттям, вони танцювали навколо вогнища ритуальний танок. Через декілька хвилин поштрикане списами тіло хлопчика понесли океанські хвилі. Після цієї смерті була ще одна, більш цинічна і безглузда. А потім жага вбивати і отримувати від цього задоволення загорається в деяких юних душах. І Джек вже зовсім не вождь, оскільки з’являються більш рішучі та жорстокіші, ніж він. Ральфа, який залишився на самоті, чекає неминуча смерть від учорашніх друзів.
Заради тих, хто прочитає цю книгу, замовчимо про її фінал. Скажемо про інше, важливе для всіх, хто читав і не читав Голдинга. Чи не так ми сподівались прожити життя, як автор збирався писати книгу? Чи не здавалось нам життя легкою та приємною прогулянкою? Чи не була правда життя для нас такою ж приголомшливою та страшною, як цей роман?
Спасибі Голдингу: своїм твором він відшмагав брехуна Руссо і не залишає від нього (а отже, від Толстого і багатьох інших) каменя на камені. Людина, кажете ви, за природою дуже гарна, потрібно лише позбавити її від омани культури, міста і цивілізації? От вам дуже «гарна» людина на лоні природи — прочитайте «Володаря мух».
Інші кажуть: «Людина нейтральна — tabula rasa. Пиши, що хочеш, усе залежить від виховання». От вам виховані у суворих родинах, хрещені і чомусь навчені англійські діти, ще й англійцем змальовані. Дехто з нас, «азіатів», і до старості стільки виховання не отримують, скільки ті за декілька років. І все це, як виявилось, лише макіяж, грим, який легко змінюється на бойове дикунське забарвлення. Не вірите? Прочитайте «Володаря мух».
Ми залишимось при тому вченні, що ми чули від початку. Людина хвора, зіпсована, зламана, забруднена. Гріх спотворив всіх і кожного. Це те чудовисько, яке живе в кожному. Голдинг підвів нас до тієї думки, яку зрозумів Саймон. Ну, а далі вже потрібно читати Святе Письмо і Святих отців.
Ральф палив вогнище і сподівався. Люди Божі, починаючи з Еноса, прикликали ім’я Господнє.
Прикличемо і ми. І будемо сподіватись.
Господи, помилуй!
