Ім’я Антоніо Вівальді відоме навіть тим, хто ніколи не захоплювався класичною музикою. Як це не дивно, але достеменно відомих фактів про життя такого видатного композитора зовсім мало, багато з того, що зазвичай можна про нього дізнатись, — чутки, що за кілька століть стали легендами. Важко уявити, але ім’я та твори італійського композитора були не просто забуті, а втрачені майже на триста років. І лише щасливий випадок повернув Вівальді світу в середині ХХ століття. Ймовірно, саме в цей час людству як ніколи була потрібна гармонія.

В путівнику по Венеції кінця XVII століття був обов’язковий для відвідування пункт — концерт капели собору святого Марка, який можна було почути після недільної меси і в святкові дні. В цьому камерному ансамблі грали найкращі музиканти Італії. Річ у тім, що в XVII столітті музичним центром Європи була саме Венеція. Тут у 1637 році було відкрито перший оперний театр, в який могли потрапити як аристократи й міська знать, так і прості крамарі й селяни. Венеція буквально дихала музикою, її можна було чути всюди: у храмах, театрах, на щоденних домашніх концертах і на вулицях, де, як наполегливо стверджувало багато іноземців, їм доводилось чути найкращі музичні імпровізації.

Мандрівники, що відвідували Венецію, не лише насолоджувались поезією та музикою, а й щиро захоплювались високим рівнем виконання простих італійців, які не мали музичної освіти. Ось що записав у своєму дорожньому щоденнику один вражений слухач: «Гармонія панує тут усюди, і якщо двоє ідуть разом плече до плеча, вони неодмінно співають, ніби бесідуючи через пісню; те саме й на воді, коли кілька чоловік пливуть у гондолі, — і жодної мелодії без другого голосу, а завжди поліфонія... На моє щастя, минулої ночі барка, в якій уміщувався відмінний оркестр зі скрипок, флейт, ріжків, контрабасів і литавр, що супроводжував спів прекрасного тенора, пропливала по Великому Каналу і причалила зовсім близько біля будинку, де я зупинився — причиною тому була галантність innamorato*, який заплатив за серенаду для дами свого серця».

* Закоханий (італ.)

Саме в цій музичній столиці світу 4 березня 1678 року з’явився на світ майбутній композитор Антоніо Вівальді. Він народився слабкою, семимісячною дитиною; просячи Господа врятувати малюка, його мати дала обітницю, що син стане ченцем. Антоніо ріс хворобливою дитиною, що викликало постійне хвилювання батьків, і скоро було виявлено причину — вроджене звуження грудної клітки. На думку медиків XVII століття, саме це й викликало напади задухи.

Батько Антоніо — Джованні Батіста Вівальді — утримував цирульню, але це ремесло не завадило йому досягнути висот у справжньому покликанні, в музиці. Він був віртуозом-скрипалем у капелі собору сан Марко, тому не дивно, що юний Антоніо обожнював музику, і найулюбленішою його розвагою була гра на скрипці, яку він отримав у подарунок від батька. Ймовірно, непокоячись, що зі своєю тяжкою хворобою син мало проживе, батьки поспішили виконати дану Богу обіцянку, і, коли юнакові виповнилось п’ятнадцять років, він прийняв чернечий постриг.

У двадцять п’ять Антоніо Вівальді став священиком, однак загострення астми не дозволяли йому повноцінно здійснювати богослужіння. Одного разу він змушений був перервати месу через приступ задухи. Цей факт породив чутки про те, що Вівальді частенько тікав до ризниці, аби записати мелодію, яка зненацька прийшла до нього — в той час він почав складати музику. У Венеції молодий абат-композитор став широко відомим ще й завдяки прізвиську prete rosso — «рудий священик»; його золотисте довге волосся було нехарактерним для жителів північної Італії.

Незважаючи на хворобу, яка переслідувала композитора усе життя, він був надзвичайно енергійним та діяльним, інакше як пояснити його призначення педагогом по класу скрипки в притулок для дівчаток-сиріт Санта Марія делла П’єта. Музиці в цьому богоугодному закладі приділяли величезну увагу; слухати спів та гру вихованок на музичних інструментах приходили можновладні особи й навіть члени європейських імператорських фамілій. Керівництво притулку П’єта було надзвичайно зацікавлене в демонстрації талантів своїх учениць.

Суворо виховані в скромності й послуху дівчата були прекрасним інструментом у руках самого маестро. Намагаючись підкреслити майстерність своїх учениць, він написав численні кантати, фуги й концерти. Багато богослужбових творів він присвячував Діві Марії, про що свідчать надписи, які збереглись на партитурах. Завдяки праці учениць П’єта — вони безперестанку вдосконалювали свої вміння — Вівальді зміг уводити у твори інструменти, які в той час увійшли в моду: волинку, віолу да гамба, теорбу, псалтеріон, кларнет і ріжок.

У 1716 році на замовлення притулку П’єта Вівальді створив «Торжествуючу Юдиф» — ораторію, найграндіозніший з його духовних творів. З цією задачею він упорався блискуче, цікава деталь: усі партії в творі були написані для жіночих голосів. У основі сюжету ораторії — біблійна історія про Юдиф, що готова пожертвувати собою задля порятунку рідної Ветулії. Вівальді зміг провести паралелі між XVIII століттям і старозавітною історією. Щоправда, не всі сучасники змогли прочитати цей підтекст.

У 1716 році, під час чергової турецько-венеціанської війни, кораблі Османської імперії взяли в осаду фортецю острова Корфу — морські ворота Республіки. В ті місяці, коли писалась ораторія, Республіка здобула перемогу при звільненні венеціанської фортеці від турків на Корфу. Вівальді не сумнівався в тому, що Ветулія в осаді символізує Церкву, Олоферн — Проту, а Юдиф, відповідно, втілює собою Венецію в її служінні й відданості Господу. «Торжествуюча Юдиф» стала справжнім гімном Венеції — вона закликала венеціанців, що воювали, до подвигу. Невдовзі після прем’єри ораторії, яку публіка зустріла з великим захватом і яка стала тріумфом абата-композитора, Вівальді полишає притулок П’єта.

Творча енергія Вівальді була надзвичайною, він написав сотні творів, імовірно, причиною цього стало щоденне виконання музики, композицій потрібно було багато, прозвучавши один раз, твір відходив у минуле. Абату Вівальді довелось об’їхати всю Італію, поєднуючи обов’язки композитора, виконавця і навіть імпресаріо власних постановок і концертів. Головну роль у його творах завжди відігравала скрипка: двісті п’ятдесят три із п’ятисот концертів — скрипкові, з абсолютно новою для епохи бароко специфікою. Вівальді-композитор писав «на себе», враховуючи власне віртуозне володіння скрипкою. Своєрідність цих концертів, однак, і в голосах інших інструментів-«солістів» — віолончелі, мандоліни, фагота, що породжували якусь особливу атмосферу.

Таке занурення в музичний світ не сприяло укріпленню добрих стосунків зі священноначалієм, до того ж про Вівальді ходили недобрі чутки через його тісну творчу дружбу зі співачкою Анною Жиро. Все це призвело до того, що в 1738 році в Феррарі Вівальді було заборонено навіть відслужити месу. Заради справедливості варто зазначити, що феррарський архієпископ, імовірно, зробив це для напучення інших священиків-музикантів, адже священнослужителі зобов’язані були не забувати про своє істинне призначення.

Театральні постановки його опер потребували чималих грошових вкладень, і Вівальді, що зовсім не вмів вести справи, скоро загруз у боргах. Він прийняв рішення, яке дуже утруднило майбутнім дослідникам пошуки його творів: припинив будь-які контакти з видавцями, став продавати рукописи своїх творів особисто, таким чином багато творів Вівальді розсіялось по всій Європі.

Складнощі в стосунках зі священноначалієм і борги змусили композитора в 1740 році залишити Венецію, в якій він прожив усе життя, і поїхати до Відня. Ймовірно, Вівальді відчував необхідність почати нове життя. До того ж відомо, що він сподівався отримати у Відні нові замовлення. В його плани входило отримати місце придворного композитора у імператора Карла VI, для якого він уже писав музику. Але доля внесла свої корективи. Вівальді так і не вдалося розібратися з боргами, він майже не отримував замовлень на нові твори, і так і не удостоївся аудієнції імператора — буквально через місяць після прибуття композитора до Відня Карл VI відійшов у інший світ. Довелось розпродати всі нотні рукописи, які він привіз із собою з Венеції. Всі ці душевні потрясіння, пережиті за останній рік, призвели до раптової смерті композитора. В липні 1741 року абат Антоніо Вівальді помирає, і його скромно ховають на кладовищі для бідних.

У 1926 році в П’ємонті на півночі Італії одна церковна школа почала ремонт. Розбирали бібліотеку і знайшли маленькі, затягнуті павутиною двері до комірчини, в яку років сто, а може, й більше ніхто не заходив. Серед мотлоху й залишків того, що колись було книгами, під товстим шаром пилу було знайдено 97 томів старовинних нот. У керівництва школи виникла ідея продати ці партитури якому-небудь колекціонеру. Для оцінки запросили експерта з Турина — університетського професора історії музики Альберто Джентіллі. Можна лише здогадуватись про те, що він відчув, коли зрозумів, що тримає в руках партитури Антоніо Вівальді, які вважалися втраченими назавжди. До того часу були відомі лише деякі твори, та й то серед вузького кола спеціалістів. Ім’я Вівальді не було забуте остаточно ще й тому, що музику італійського композитора як невичерпне джерело для натхнення на раз згадував у своїх листах сам Йоганн Себастьян Бах. На обробку й вивчення знайденого скарбу пішов не один рік, і лише у вересні 1939 року в Сієні було вперше проведено традиційний сьогодні фестиваль «Тиждень Вівальді», який символічно став святом повернення світу музики Вівальді.

Серед музичних творів, які земляни не раз відправляли у космос як послання іншим цивілізаціям, був і один твір Вівальді, відомий як Le quattro stagioni — «Чотири пори року». Ми не раз чули цю музику, однак щоразу вона захоплює сильним почуттям, у ній відчувається пульс життя і дихання Самого Творця. Справді, не знаю, чи почує хтось іще в нашому Всесвіті цю музику, але насмілюся припустити, що в ній закладені роздуми про людину і її призначення в цьому житті, житті, в якому є місце меланхолії, любові, тузі та спогляданню. У цьому творі вся гама почуттів, дарована людині Творцем, ось чому цей, здавалося б, старовинний твір звучить так по-сучасному.

Довелось почекати до кінця двадцятого століття, аби зібрати й записати весь спадок композитора. І, напевно, не випадково музика Вівальді знову явилася світові. Зауважте, нашому поколінню пощастило.

Схована в мороці більше двох століть, музика з’явилась у яскравому світлі дня — музика, в якій «живильна сила сонячного ритму панує від першої до останньої ноти».