Апокаліпсис по-голівудськи
Ми благополучно пережили кінець світу. Ми — єдині вцілілі на цій планеті, затопленій цунамі, зруйнованій землетрусами, розколотій метеоритом, знищеній прибульцями з космосу. Ми — останні щасливчики, ті, кого не викосив смертельний вірус, що вирвався з надр секретних урядових лабораторій. Ми володіємо двома чарівними предметами, які захищають нас від древніх проклять: у лівій руці в нас пакетик з попкорном, а в правій — пульт дистанційного керування. Ось вони, наші держава і скіпетр. З ними ми переживемо будь-яку навалу і будь-яке горе.
Знецінена смерть
З яких пір європейська цивілізація всерйоз захопилася боротьбою зі смертю? В епоху Просвітництва? Після світових революцій? Після великих воєн ХХ століття? Зараз уже складно сказати точно, але одне можна стверджувати з очевидністю: на цьому шляху вона домоглася чималих успіхів.
Кладовища винесені, витіснені на околиці мегаполісів, на місцях старих могил — блискучі від достатку товарів гіпермаркети та мурашники нових кварталів. Люди похилого віку помирають у стерильно білих палатах під наглядом кваліфікованих лікарів: нині йти в інший світ із власного ліжка просто непристойно. «Смерті немає», — всім своїм виглядом намагається довести небу сучасне місто. Ми надто зайняті, щоб помирати. Але як відвести від себе цю небезпеку?
Колись древні люди, маючи намір отримати перемогу над сильним противником, чи то людиною, чи твариною, виконували ритуальний танець, у якому розігрували майбутню перемогу, або майстрували фігурку, схожу на ворога, і зганяли на ній всю свою злість. Ми, люди XXI століття, удосконалили процес. Все, чого ми боїмося чи бажаємо, тепер відбувається не з нами, а на площині екрану.
Ми — не актори в драмі буття, а лише сторонні спостерігачі. Глядачі. Ми пережили Армагеддон, ми своїми очима бачили, як гинуть народи й континенти. Значить, тепер нам особисто ніщо не загрожує.
Пророцтва про кінець
Коли настане кінець світу? Це християнське за своєю суттю питання. Тому що лише християнство впевнене, що світ, створений Богом, не вічний. І сказав Бог: Хай станеться світло. І сталося світло (Бут. 1, 3). Творіння світу починається зі створення світла, тому кінець світу — кінець світла.
Філософ або язичник вправі думати, що все у світі повертається на круги своя: як вогонь розгорається і загасає, так і епохи змінюють одна іншу. На зміну золотого віку настає століття залізне, але і це не вічно, і все може повторитися знову. Для людини, яка думала так, земля була нескінченною, непізнаною, загадковою.
Християнство, визнане державою, дозволило людині перестати обожнювати природу, стати її дослідником і завойовником. Блага звістка стала поширюватися від народу до народу. Століття змінювали одне інше. При кожній зміні часів і влади люди здригалися, згадуючи слова Апокаліпсиса, але незабаром знову заспокоювалися в побутовій суєті.
У ХХ столітті, коли мережа комунікацій опоясала світ, і далеке стало близьким, людство вперше задумалося над тим, наскільки все взаємопов’язане і наскільки непевна рівновага.
Друга світова війна і гонка озброєнь епохи протистояння СРСР і Америки лише посилювали панічні настрої. Загальний кінець міг бути дуже близьким. З тих пір минуло півстоліття, і тепер нам просто подобається кіно, в якому обігрується кінець усього сущого. Це наочна демонстрація потужності образотворчих технологій: як правдоподібно, як страшно, як привабливо!
Кіно-катастрофа
По суті, жоден із популярних фільмів, сюжети яких крутяться навколо кінця світу, не звертається до християнського першоджерела. Сценаристи вправляються у винаході якоїсь хитромудрої причини загибелі світу (комета? астероїд? інопланетяни?) і зосереджуються на шляхах порятунку жменьки людей із самого пекла глобальної катастрофи. Адже, за законами Голівуду, все має закінчитися хепі-ендом.
Кінофабрики з задоволенням запозичують зі світової культури все, що так чи інакше згодиться для «розкрутки» сюжету. Тому ідея кінця світу, яка століттями займала людство, увійшла в обойму кінематографістів дуже швидко. Але вчитуватися в складні образи книги Одкровення Іоанна Богослова не було часу — не терпілося запропонувати свої варіанти. Так, всі можливості апокаліптичного кіно досі зведені в одну вузьку область — це кіно катастроф. Всі ці «Зіткнення з безоднею», «Армагеддон», «Післязавтра» і їм подібні будуються за дуже простою схемою: герой і його вірна команда рятують групу людей або все людство, долаючи різні перешкоди. Як у комп’ютерній грі.
Герой протистоїть стихії. Своїм завзяттям і наполегливістю він долає її й отримує весь світ і поцілунок симпатичної дівчини на додачу.
Врятувати людство може тільки воно саме, озброєне власними вміннями й технологіями. «Спасіння» в даному контексті завжди означає відтворення і продовження того ж життя, яке людство провадило й до цього — повернення до цивілізації фастфуду та мегаполісів.
Апокаліпсис в кіно сьогодні містить три найважливіших елементи, присутніх і в Книзі Одкровення: тимчасове торжество стихії або злих сил, що призводить до загальної розрухи й запустіння, вирішальна битва і торжество «добра».
З цієї історії повністю виключено головне — Страшний Суд, що очікує людство. Результати цього Суду цілком передбачувані, тому так хочеться відкласти його, забути про нього, викреслити його з пам’яті.
Про те, як ставиться кіно катастроф до християнської традиції, можна судити за двома прикладами. У картині 2004 року «Післязавтра» Америку чекає різке падіння температури. Група людей в очікуванні порятунку знаходить прихисток у національній бібліотеці й починає спалювати всі книги, щоб зігрітися. Коли мова заходить про Біблію, одна людина протестує: «Я не вірю в Бога. Але ця книга являє собою історичну цінність, тому вона недоторканна». У фільмі «28 днів потому» через недогляд вчених люди виявляються інфіковані страшним вірусом, що перетворює їх на вампірів. У перших кадрах ми бачимо церкву, переповнену трупами, а на героя накидається священик, який перетворився на чудовисько — послання режисера читається більш ніж зрозуміло: «Бог не зміг захистити нікого».
Нечисть взагалі дуже часто стає діючою силою апокаліптичного кіно: зомбі, мутанти, вампіри, люди, що перетворилися на щось жахливе, — асортимент великий. Підсвідомість режисерів і сценаристів продовжує видавати страшні образи, за якими чітко проглядається той, хто посилає у світ всю цю негативну хвилю жаху. Але наші сучасники й до цього дня так само наївні, як і Берліоз і поет Бездомний, що сиділи на лавці на Патріарших в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Зі «свіженького» згадаємо фільм «Я — легенда» й підемо далі.
Смак супермаркету
Героям, які потрапили в халепу, можна лише позаздрити. Цивілізація, що допікала їм купою справ і проблем, зникла, залишивши в розпорядженні наших гіпотетичних Джона і Джейн всі свої досягнення: автомобілі з повними баками бензину, супермаркети, що ломляться від продовольства... Цей момент особливо люблять творці фільмів: герой котить по величезній порожній залі візок, безкарно хапаючи з полиць усе, що душі завгодно: платити все одно не доведеться.
Фільми про кінець світу в певному сенсі пародіюють знаменитого «Робінзона Крузо», тільки тепер у образі безлюдного острова виступає весь світ.
Глобальна катастрофа — лише тло для демонстрації навичок виживання і ступеня «крутизни» головного героя. Якщо для філософів, які розмірковують на цю тему, важливіше, яким чином можливо зберегти для потенційного майбутнього головну інтелектуальну спадщину людської цивілізації, її наукові та гуманітарні архіви, то уява художника по декораціях, навпаки, знаходить насолоду в руйнуванні знакових пам’яток архітектури та культури (показовий епізод із музейними цінностями у фільмі «Дитя людське», бо останнє сховище раритетів навіть названо в цьому фільмі «Ковчегом мистецтв», за аналогією з Ноєвим ковчегом).
Неважливо, що відбувається з людством — уражене воно безпліддям («Дитя людське»), чи поневолене комп’ютерами («Матриця») або роботами («Термінатор»), головний герой завжди битиметься і здобуватиме перемогу за перемогою.
Весь час на екрані буде віддано дії: погоням і перестрілкам. До речі, найапокаліптичніший за назвою фільм — «Апокаліпто» Мела Гібсона, — за визнанням автора, так і замислювався — як одна довга й яскрава гонитва. Ця картина Гібсона, на перший погляд, вибивається з запропонованого нами ряду «технологічних апокаліпсисів», але вона заслуговує на згадку. По-перше, через красномовну назву та історичні паралелі з цивілізацією, що пожирає себе саму, по-друге, з простої любові до Мела Гібсона, який одного разу ризикнув зняти справжнє кіно за Євангелієм.
У цілому пейзаж і ландшафт апокаліптичних фільмів сірий і безрадісний — таким йому і належить бути. Таким постає світ після Апокаліпсису. Таким його бачать люди, що створюють ігри і пишуть книги в жанрі, який уже отримав своє знакове ім’я — постапокаліптика.
Смерть — це гра
Постапокаліпсис — жанр наукової фантастики, у якому дії розвиваються в світі після якої-небудь глобальної катастрофи: війни, повстання машин або бунту штучного розуму, появи доісторичних чудовиськ, що знищують усе живе (як дракони у «Владі вогню»).
Постапокаліптичною називають також стилістику, яка несе настрій жаху й самотності, яка використовує образи запустіння, постарілої і покинутої техніки та будівель.
Ідея ця властива не тільки нашому часу — вона в усій красі розцвіла ще в творах Герберта Уеллса.
Дивно інше: наскільки затребуваний цей образ сучасною цивілізацією. У мережі, наприклад, легко знайти сайти, цілком присвячені постапокаліптичній тематиці, у цьому ж дусі створена популярна серія комп’ютерних ігор Fallout і багато інших.
Страх ядерного апокаліпсису ХХ століття виродився в агонію, що затяглася на екранах і в головах: прогнозам кінця світу начебто ніхто не вірить, але варто з’явитися новому лжепророку, як знаходиться паства, готова дослухатися до його прогнозів.
Все це говорить лише про одне: страх Суду й Апокаліпсису в європейській свідомості не віджив, його намагаються подолати за допомогою символічного перенесення на екран і знищення, за допомогою заперечення, за допомогою ствердження, що він уже відбувся, і ми від нього вільні... Насправді, усі ці твердження керовані саме ним — підсвідомим страхом Суду й усвідомленням його неминучості.
Целиком согласен с автором.
Во время просмотра этих фильмов мой ветхий человек радовался. Радовался уничтожению и разрушению, радовался тому что я такой сильный и крутой вместе с главным героем оказался достойным пережить глобальную катастрофу, радовался свободе от следствий моих действий (таких как грабеж и убийство, в том числе человека)... все в совокупности можно назвать свободой от совести, словно всё дозволено и ничего за это не будет. Как говорит профессор МДА Осипов "Разнуздать чтобы взнуздать".
После фильма ощущение такое словно самое ужасное что могло в жизни произойти уже было, поэтому ничего страшного если я что-то сделаю не так, ничего страшного если я как актеры в фильме "возьму" что-то в супермаркете и не заплачу; и призывы со стороны друзей/знакомых поступать так-же легче будут восприняты мною. А если смотреть такие фильмы регулярно, начиная с подросткового возраста, то получим человека которому очень тяжело принять постулат, что за все поступки, и даже за каждое слово человек будет нести ответ перед Богом. Даже несмотря на то что Бог есть Любовь.