Вперше про посттравматичний стресовий розлад заговорили психологи, коли відкрили «в’єтнамський» (для нас характерніший «афганський») синдром. Цю тему ми піднімаємо невипадково — події в нашій країні не можуть залишити байдужим нікого, і величезна кількість людей, самі того не розуміючи, перебувають у стані важкого стресу. Не торкаючись політичних тем, постараємося розглянути, що являє собою цей розлад і якими є виходи з нього.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), відповідно до МКХ-10 (міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду), — важкий психічний стан, який виникає в результаті одиничної або повторюваних психотравмуючих ситуацій, пов’язаних із загрозою власному життю або життю інших людей.
Людина, переживаючи певну подію, відчуває страх чи навіть жах, своє безсилля і беззахисність. Найчастіше цей розлад виникає в людей, які пережили самі або стали свідками нещасного випадку, злочину, бойового зіткнення, нападу, стихійного лиха, звістки про смертельне захворювання чи інвалідність, фізичного чи сексуального насильства, терористичного акту. Також нерідко ознаки ПТСР можна спостерігати в людей, які переживають втрату близьких, розлучення чи зраду.
Близько року тому я і двоє моїх колег-друзів вирішили відкрити власний центр психологічної допомоги. Знайомі крутили пальцем біля скроні: «Хто починає справу, коли в країні відбувається таке?». Але ми, заручившись благословенням, усе-таки здійснили свою мрію, хоча й були внутрішньо готові до фіаско. На наше здивування, справа пішла непогано. Дестабілізація в країні й життя в постійній тривозі та очікуванні гіршого оголили багато проблем і хвороб, не пов’язаних ні з політикою, ні з економікою. Зазвичай, записуючись на прийом, людина скаржилась на «депресію» і різноманітні порушення стану здоров’я і самопочуття. Насправді у того явища, яке ми називаємо депресією, є багато схожого з посттравматичним розладом, але в той же час у останнього є низка характерних особливостей.
На відміну від депресії, ПТСР завжди має конкретну причину. При депресії людина часто не знає, з чого вона почалася, і просто не знаходить у собі сили жити й радіти життю. При ПТСР причина завжди є, є точка відліку, травма, нещастя, яке могло потягнути за собою депресію та інші відхилення.
Отже, як відрізнити цей розлад від інших психологічних болячок і коли необхідно звертатися по допомогу?
Вперед у минуле
Наче машина часу, думка відносить людину до переживань минулих днів. І найбільшою помилкою буде сказати такій людині: «викинь із голови, це давно минуло, все це в минулому». Нерідко минулі події актуальніші, аніж події теперішнього часу. І це невипадково. Повернення в минуле дійсно виправдане, це не вигадки від нічого робити. Людина подумки знову й знову повертається до події, яка травмувала, щоб... спробувати її «виправити». Переживаючи її в теперішньому часі, людина намагається якимось чином змінити цю подію, дізнатися або згадати про неї щось таке, що змінить хід історії і, відповідно, приведе до іншого результату в теперішньому часі. Криміналісти знають, що злочинець і жертва також повертаються на місце злочину, ніби щось шукають, чекають чогось. Саме ця віра в магічну можливість змінити минуле веде їх туди. Психологи ж радять прагнення змінити минуле спрямувати на зміну своїх думок і ставлення до ситуації, а зовсім не на неможливу зміну минулих подій. Саме з цього починається допомога психолога: спеціаліст допомагає ширше й глибше подивитися на ситуацію, проаналізувати звичні думки, які не дають заспокоїтись. Досвідчений психолог, як провідник по важкому підйому в горах, своєю готовністю йти разом додає мужності досліджувати біль, страхи, переживання.
Якщо людина зусиллям волі не допускає цих рефлексій, то переживання приходять до неї через нічні жахіття, «дивні» вчинки, неочікувані для неї самої вихватки чи соматичні розлади (фізіологічні порушення). Наведу два приклади. Один із них стався з моїм другом. Під час війни в Нагірному Карабаху трагічно загинув його батько, а сім’ї довелося довгий час переховуватися від тих, хто погрожував розправою. З часом війна скінчилась, у країні запанував мир. Молодий чоловік поділився тим, що й досі йому часто сниться один і той самий сон, як він і його сім’я тікають від переслідувачів, і тут звідкись із неба спускається хтось сильний і величезний і несе їх із місця, де все валиться, горить, гине. Прокидається він щоразу в холодному поту й кілька хвилин перебуває між дійсністю і сном: він тремтить від страху, наче дитина, і не може відразу зрозуміти, чи живі його батько, мати й брати.
У дітей нерідко можна бачити проживання травматичної ситуації в грі — таким чином вони намагаються вийти з подій, які їх мучать, сприятливим чином. Так було з дочкою моїх знайомих. У місті, де вона жила, почалися воєнні дії, і знайомі запросили їх до себе, в іншу область країни, пожити подалі від небезпеки. Від’їжджаючи, вони не могли взяти з собою кішку, оскільки мали жити в невеликій квартирі, розділяючи її з іще однією сім’єю. Дівчинка дуже переживала за кішку, мама заспокоювала, що кішка нічого не боїться і що годувати її буде сусідка, а вибухи зовсім не лякають тварин. Батьки з тривогою виявили, що дівчинка грає в одну й ту ж гру — «порятунок кішки». Вона готує спеціальну коробочку, встеляє її ковдрою і, кладучи туди іграшку, названу на честь кішки, виносить із «небезпечного» будинку — з комірчини. Під час цього каже, що все буде добре, що біда омине їх, що вибухи — це тільки шум салютів.
Трапляється, що гра в минуле має більш фатальний і страшний характер. Варто згадати одну з героїнь роману Ф. М. Достоєвського «Ідіот» Настасью Пилипівну.
Переживши в юному віці розтління з боку старшого чоловіка, якому вона довіряла, як батьку, нещасна, вона ніби шукає того, хто знову піддав би її життя небезпеці, насильству. В цьому «програванні» подій минулих днів ховається страшний самообман — якщо я знайду таку ж небезпеку зараз і зможу її відвернути, справлюся з нею, то минуле ніби виправиться само собою і втратить свою владу над долею, «прокляття» минулого втратить свою магічну силу.
Людина, перебуваючи в цьому самообмані, впевнена, що керує своїм життям, в той час як насправді нею керує її травма. Якщо від своїх близьких людина буде чути, що «все це давно минуло», вона стане тільки більше замикатися в собі й утрамбовувати травму, цементувати її, отруюючи себе фізично, душевно й духовно. На жаль, без допомоги спеціаліста або відвертої бесіди з досвідченим священиком розірвати це зачароване коло буває практично неможливо.
Стіна відчуження
Люди, що воювали в Афганістані, повернувшись, не могли знайти собі місця серед мирних жителів. Це було пов’язано з відчуттям тотального нерозуміння, стіни, холоду. І скільки б дбайливі матері та дружини не намагалися зігріти своїм теплом, у солдата лишався гіркий присмак: «їм мене не зрозуміти». А близькі намагалися вберегти людину від тяжких переживань, ухилитися від неприємних розмов, спогадів і переказів подій, пропонуючи забути все й жити новим щасливим життям.
Вперше я натрапила на докладні описи почуттів людини, що повернулася додому після важких випробувань (війна, тяжка хвороба, тюрма тощо) у Віктора Франкла. Він висловлює свої переживання після повернення з концтабору Другої світової війни.
«З гіркотою бачить він (той, хто повернувся з табору), які зміни відбулися за цей час у тому, попередньому його житті, в попередньому середовищі. Якщо для нього під час зустрічі не знаходять більшого, ніж банальні фрази, знизування плечима, йому важко буває перемогти гірку думку — для чого, власне кажучи, я все це витримав... Коли він чує щось на зразок „а ми нічого не знали“ чи „нам теж тут було погано“, він питає себе: невже це дійсно все, що йому можуть сказати? ... Але все зовсім інакше, якщо головним переживанням стає розчарування. Тут річ уже не просто в конкретних людях, байдужістю чи жорстокістю яких можна знехтувати, замкнувшись і не бажаючи більше ні знати таких людей, ні чути про них. Ні, тут інше. Переживаючи розчарування, він відчуває себе іграшкою долі. Роками він уважав, що пізнав усю можливу глибину страждання, — тепер же бачить, що поринати в нього можна все глибше й глибше».
Відомо, що серед людей, які пережили щонайважчі травми, відбувається величезна кількість суїцидів. І немає «рецепта» точнішого, ніж той, який слідом за Ніцше дає Віктор Франкл: «Якщо знаєш для чого, подолаєш будь-які як». Людині доведеться немало попрацювати, відкривши перед собою всю тлінність і абсурдність життя, але одночасно й велич, висоту і нескінченність людини перед лицем цього життя. Слава Богу, нам дано немало прикладів, коли людям це вдалося.
Думки про смерть
Відчувши тотальне безсилля під час травматичної події, людина боїться дивитися на життя в перспективі. Думки про майбутнє тісно пов’язані з думками про смерть, нікчемність життя. Варто відзначити, що думки ці далекі від лікувального християнського: «Пам’ятай про кінець свій, і ніколи не згрішиш». Вони згубні й ведуть до болісного питання: «Чи варте життя того, щоб жити?».
Цей феномен був ретельно досліджений ученими під час вивчення ПТСР у ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Незалежно від ступеня травматизації, люди чітко розуміли загрозу власному здоров’ю. У нашій свідомості слово «рак» тісно пов’язане зі словом «смерть». І, незважаючи на те, що онкологічні хвороби нерідко успішно виліковуються, перша реакція на діагноз — жах від невідворотності смерті. Пов’язано це з тим, що до кінця не виявлено причини захворювання на рак, і також до кінця неможливо спрогнозувати хід лікування. Одним вдається вижити після болісних процедур та операцій, інші «згорають» на очах. Було відкрито феномен, що багато ліквідаторів аварії на ЧАЕС, навіть не пройшовши ще медичного обстеження, самостійно «знаходили» в себе рак і помирали за короткі терміни. Результати розтину показували, що онкології не було...
Як бути?
Безумовно, необхідно, усвідомивши всю серйозність проблеми, звернутися по допомогу до спеціаліста. Людині церковній необхідно просити допомоги в духівника, і священику у свою чергу важливо розуміти, що в такій ситуації мова йде не просто про боротьбу зі зневірою, а з набагато серйознішими душевними травмами, де зневіра — лише наслідок, а не причина.
Необхідно визнати свій біль і, як кажуть психологи, «побути з ним», не поспішати щось із ним зробити, в чомусь самого себе переконати. Зупинитися й розібратися, що саме так ятрить душу, постаратися зазирнути якнайглибше, полишивши спроби цей біль усунути. Але зробити це самому навряд чи комусь під силу, адже невідомо, з якою безоднею відчаю можна зустрітися «там». Тому робити це варто під «супроводом» попутника, який зможе просто бути поряд, підтримувати людину в проживанні її травми. Причина багатьох психологічних хвороб і нестійкості психіки сучасної людини в тому, що ми не вміємо переживати біль. У той час як біль є природним, необхідним явищем, на переживання якого в кожного з нас є достатньо сил і ресурсів. Переживши біль без спроб штучно його перетворити на щось інше або просто сказавши «не болить», ми удобрюємо ґрунт у своїй душі, залишаючи її живою, даючи можливість вирости чомусь новому.
Люди з ПТСР переживають відчуття безсилля й безпорадності — щонайтяжчі відчуття для людини. Зіткнувшись із ситуацією, де від нас нічого не залежить, ми, загалом кажучи, стикаємося зі справжнім викликом долі — і постає питання «хто я?». Переживання свого безсилля й обмеженості — насправді шлях до відкриття свого вищого призначення. Адже якщо Бог дав з нами цьому статися, то Він знає, що справимося, переживемо, звісно, не забувши прийти до Нього по допомогу: Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! (Мф. 11, 28). Я знаю жінок, які пережили подібне до того, що пережила Настасья Пилипівна, і, ретельно працюючи над власною душею, зуміли полюбити своє скалічене життя і самих себе, жити не заради того, щоб комусь щось довести, а просто жити, не звинувачуючи себе й не дорікаючи Богу. На жаль, є й інші випадки — як правило, вони мають фатальні наслідки, і нерідко подібні ситуації повторюються з дочками цих жінок, коли насильство «передається у спадок».
Після травматичних подій людина може стати зрілою. Безумовно, ми розуміємо, що опиратися на свої сили потрібно, однак важливо пам’ятати про їх обмеженість. Це змушує шукати те, чого не вистачає, не серед подібних собі слабких і смертних людей, а просити у Всесильного Бога. Один чоловік, переживши дуже тяжкі події, через кілька місяців із діагнозом ПТСР звернувся по допомогу. Одного разу він поділився тим, як зустрівся з Богом. Зайшовши до храму, він побачив книгу в іконній крамниці. Щось привабило його — чи то обкладинка, чи то назва. Відкривши навмання, побачив виділені жирним шрифтом слова молитви «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас». Книгу він повернув продавцю, але ці слова стали жити в ньому своїм життям: «Я зрозумів, що допомоги треба просити у Безсмертного Бога, і раптом у душі все відпустило само собою. Я зрозумів, що життя важке, але вибору немає — треба жити».
