Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Останній обов’язок

фото А. Куприянова

Кожній людині одного разу доведеться, незалежно від її бажання, здійснити подорож і небезпечну, і дивовижну. Різні книги по-різному описують її тривалість: три дні, сорок днів, більше... Вирушаючи в цю дорогу, треба буде обов’язково підживитися їжею. І оскільки шлях незвичайний, їжа має бути особлива й відповідна цій дивовижній подорожі.

Ілля перед тим, як іти на гору Хорив для зустрічі з Господом, довго спав. Потім був пробуджений Ангелом, була йому дана їжа й було сказано: «Устань, їж і пий». Він їв, пив і потім здійснив довгу подорож, зміцнений цією їжею.

Ми теж будемо подорожувати для зустрічі з Господом. Ви вже здогадалися, що йдеться про несумнівний факт нашого майбутнього життя ― про нашу смерть. Так ось, їжа, що може зміцнити нас для довгої і невідомої дороги, ― це Тіло Христове і Кров Його.

 

Перед смертю нам усім треба буде причаститися. У попередні епохи це називалося «виконати обов’язок». Секуляризація християнського суспільства й відхід багатьох тисяч людей не 1917-го року почалися. Століттями до цього багато християн бували в церкві тричі за життя: на хрещенні, на вінчанні й на власному похороні. Постійно намагаючись повернути людей до благочестя, Церква все ж таки не плекала ілюзій щодо «всезагального виправлення». І тоді її турботи направлялися на те, щоб не відпустити людину з цього світу без примирення з Богом.

Хрещення невід’ємно, назавжди зв’язує людину з Христом. Змити Хрещення з себе неможливо. А отже, людина, нехай і прожила вона життя недбало, нехай закопала талант у землю, не виросла в міру покликання, все ж до кінця Богу не чужа. Не всі нитки порвані. І вона може бути врятована, хоча б так, як вихоплена з вогню. На це направлені й для цього існують передсмертні сповідь і причастя. Ми ж пам’ятаємо розбійника, який малими словами вмолив Господа. Пам’ятаємо і про те, що спасіння відбувається не від справ, а милістю. І в цій передсмертній Чаші можуть уже під завісу життя омитися всі неправди й беззаконня людини, що стала вмить маленькою і боязкою, відчувши, що на неї чекає Суд.

У цього останнього, «розсудливо-розбійницього» способу врятуватися є немало ворогів. Наприклад, звичаї світу. Світ страх який безбожний, це проявляється навіть серед християн. Варто священику в рясі прийти до когось додому ― і вже можуть дзвонити сусіди із запитанням: хто у вас помер? Реальність майбутнього життя й ілюзорність нинішнього помінялися місцями в головах людей. Ми так чіпляємося за цю нудну землю. «Чому ви не причастили батька (матір, бабусю) перед смертю?» ― раз у раз запитують священики. «Ми боялися, що він (вона) буде думати, що час помирати. Ми хотіли, щоб він іще пожив. Ми думали, ще є час».

Ми хотіли, ми думали... І в результаті ― або кличуть до холодного трупа на панахиду, або кличуть, коли людина не говорить, не їсть, не п’є, а лише хрипло дихає, готова з кожним хрипом попрощатися з тілом. Відповідно до слів Христа «прийміть, споживайте» потрібно добровільно приймати й споживати. А значить, потрібно завчасно думати про цю врочисту мить, від якої як ні від чого іншого залежить вічність. Адже останнє слово тут ― це перше слово там.

 

Звісно, багато залежить від того, як прожите життя, від того, в якому стані серце. Серце ― найміцніша фортеця: якщо немає в ньому віри й немає вогника покаяння, то всі труди намарне. «Я вірю в Христа як в історичну Особистість, але причастя приймати не буду», ― казала одна горда бабця. З тим і пішла, хоча рідні її були набожними й молилися ревно про її покаяння.

Навпаки, інша людина ― офіцер, полковник, котрий, здається, усе життя прожив без Бога, перед смертю покликав священика. Покликав, написавши записку, оскільки хворів раком горла й уже не розмовляв. У записці просив хрещення. Священик його і хрестив, і причастив (маленькою крихіткою Святих Дарів). Новохрещений заплакав і, на загальний подив, заговорив. Він тихо сказав «спасибі» й тихо відійшов наступного дня, омитий і очищений, готовий до Зустрічі.

Таких історій незліченна безліч, і будь-який священик може розповідати їх десятками. Особливо цінні ті з них, в яких люди дивляться на смерть впритул і без боязливого тремтіння. Адже нам часто доводиться бачити, як дорослі причащають діток у сльозах. Дорослі вмовляють їх, кажуть, що батюшка «смачне дасть», і треба ж ― перед смертю людей так само треба вмовляти причаститися. Мовляв, не бійся, ти одужаєш, все буде добре тощо. Але є люди, які дивляться на смерть, як орел на сонце, ― не кліпаючи. «Я дуже давно хвора й мала би померти значно раніше», ― казала одна жінка своїм дітям, які сюсюкали про її одужання. Вона причащалася так, як солдат бере в руки зброю перед атакою і було видно, що вона до Переходу готова. Без зухвальства, без самовпевненості, але зі спокійною надією і твердою рішучістю. Після таких причащань священику треба усамітнюватися на кілька годин, щоб осмислити й прочути отриманий досвід. Цьому не навчають у семінаріях, це коштує багатьох років сидіння над книгами.

Іноді доводиться брати відповідальність на себе і причащати тих, хто не сповідався жодного разу, а тепер хоче, але вже не може. «Дайте якийсь знак, що ви хочете прийняти Тіло Христове», ― просить тоді пастир умираючого. Останній може ледь-ледь кивнути, може через силу відкрити вуста, з кутика ока може викотитися сльоза. І тоді священик зобов’язаний гаряче за нього молитися. Недовго, тому що часу немає, але дуже гаряче, тому що йдеться про безцінну душу людини. І потім ― причащати. І ці випадки численні. Про них вам розкажуть багато хто. Можемо лише здогадуватися, який засмучений у ці секунди диявол і як радіє ангельське воїнство. Треба помолитися, щоб священики завжди встигали і щоби Бог беріг їх від усілякої злоби, тому що справа їхня велика.

 

Зі сфери пастирської практики повернемося в теплий і рідний світ хорошої літератури. Романи Ф. М. Достоєвського сповнені смертями. Це часто вбивства й самовбивства, рідше ― смерть через хворобу чи від старості. І майже немає «християнської кончини, безболісної, неганебної, мирної». Лише два герої Достоєвського причастилися перед смертю ― Мармеладов і Верховенський-старший.

«― Священика! ― промовив він (Мармеладов. ― А.Т.) хриплим голосом.

Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами й у відчаї вигукнула:

― О трикляте життя!

― Священика! ― промовив знов умираючий після хвилинного мовчання. <...> Сповідь тривала дуже недовго. Вмираючий навряд чи розумів що-небудь; вимовляти він міг лише уривчасті, незрозумілі звуки».

Мармеладов погано розпорядився своїм життям, але після нього залишилася Соня, та сама, якій на каторзі в пояс кланялися арештанти. «Матінко, Софіє Семенівно, матір ти наша, ніжна, сердечна!» ― казали вони їй. Вона й буде молитися за батька, і молитва її не буде безплідною.

Степан Трохимович Верховенський жив і помирав інакше. Він екзальтований, захоплений і... непотрібний. Але й він причастився, а причастившись, високим стилем промовив: «Моє безсмертя вже тому необхідне, що Бог не захоче зробити неправди й загасити зовсім вогонь любові до Нього, що розгорілася в моєму серці. <...> Якщо є Бог, то я безсмертний!»

Обидва встигли. Тісні врата, що ведуть у Царство, зачинилися не перед носом, а за спиною. Ці врата чекають і нас, і наших близьких. Про вільне проходження крізь них варто думати завчасно. Одні ворота відкриваються після заповітного слівця, на зразок «Сім-Сім, відкрийся». Інші ― наприклад, ворота обложених міст, ― розчиняються завдяки віслюку, нав’юченому золотом. Ті Врата відкриються лише покаянням і щирою вірою. Христос тоді буде шукати Себе в нас. Не наших добрих справ і не чудес, нами здійснених, а Себе Самого. «Тіло Твоє і Кров заховані в мені. Заради цього помилуй мене», ― молився святий Єфрем. Якщо навіть усе життя хтось хрещений дивно прожив без цього Живого Хліба, то перед смертю в нього є можливість виправити впущене.

Усім треба думати про це заздалегідь.

Опублiковано: № 1 (20) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
12:19 12.02.2010 | Марина
Спасибо за Вашу любовь к людям!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: