Кожній людині одного разу доведеться, незалежно від її бажання, здійснити подорож і небезпечну, і дивовижну. Різні книги по-різному описують її тривалість: три дні, сорок днів, більше... Вирушаючи в цю дорогу, треба буде обов’язково підживитися їжею. І оскільки шлях незвичайний, їжа має бути особлива й відповідна цій дивовижній подорожі.
Ілля перед тим, як іти на гору Хорив для зустрічі з Господом, довго спав. Потім був пробуджений Ангелом, була йому дана їжа й було сказано: «Устань, їж і пий». Він їв, пив і потім здійснив довгу подорож, зміцнений цією їжею.
Ми теж будемо подорожувати для зустрічі з Господом. Ви вже здогадалися, що йдеться про несумнівний факт нашого майбутнього життя ― про нашу смерть. Так ось, їжа, що може зміцнити нас для довгої і невідомої дороги, ― це Тіло Христове і Кров Його.
Перед смертю нам усім треба буде причаститися. У попередні епохи це називалося «виконати обов’язок». Секуляризація християнського суспільства й відхід багатьох тисяч людей не 1917-го року почалися. Століттями до цього багато християн бували в церкві тричі за життя: на хрещенні, на вінчанні й на власному похороні. Постійно намагаючись повернути людей до благочестя, Церква все ж таки не плекала ілюзій щодо «всезагального виправлення». І тоді її турботи направлялися на те, щоб не відпустити людину з цього світу без примирення з Богом.
Хрещення невід’ємно, назавжди зв’язує людину з Христом. Змити Хрещення з себе неможливо. А отже, людина, нехай і прожила вона життя недбало, нехай закопала талант у землю, не виросла в міру покликання, все ж до кінця Богу не чужа. Не всі нитки порвані. І вона може бути врятована, хоча б так, як вихоплена з вогню. На це направлені й для цього існують передсмертні сповідь і причастя. Ми ж пам’ятаємо розбійника, який малими словами вмолив Господа. Пам’ятаємо і про те, що спасіння відбувається не від справ, а милістю. І в цій передсмертній Чаші можуть уже під завісу життя омитися всі неправди й беззаконня людини, що стала вмить маленькою і боязкою, відчувши, що на неї чекає Суд.
У цього останнього, «розсудливо-розбійницього» способу врятуватися є немало ворогів. Наприклад, звичаї світу. Світ страх який безбожний, це проявляється навіть серед християн. Варто священику в рясі прийти до когось додому ― і вже можуть дзвонити сусіди із запитанням: хто у вас помер? Реальність майбутнього життя й ілюзорність нинішнього помінялися місцями в головах людей. Ми так чіпляємося за цю нудну землю. «Чому ви не причастили батька (матір, бабусю) перед смертю?» ― раз у раз запитують священики. «Ми боялися, що він (вона) буде думати, що час помирати. Ми хотіли, щоб він іще пожив. Ми думали, ще є час».
Ми хотіли, ми думали... І в результаті ― або кличуть до холодного трупа на панахиду, або кличуть, коли людина не говорить, не їсть, не п’є, а лише хрипло дихає, готова з кожним хрипом попрощатися з тілом. Відповідно до слів Христа «прийміть, споживайте» потрібно добровільно приймати й споживати. А значить, потрібно завчасно думати про цю врочисту мить, від якої як ні від чого іншого залежить вічність. Адже останнє слово тут ― це перше слово там.
Звісно, багато залежить від того, як прожите життя, від того, в якому стані серце. Серце ― найміцніша фортеця: якщо немає в ньому віри й немає вогника покаяння, то всі труди намарне. «Я вірю в Христа як в історичну Особистість, але причастя приймати не буду», ― казала одна горда бабця. З тим і пішла, хоча рідні її були набожними й молилися ревно про її покаяння.
Навпаки, інша людина ― офіцер, полковник, котрий, здається, усе життя прожив без Бога, перед смертю покликав священика. Покликав, написавши записку, оскільки хворів раком горла й уже не розмовляв. У записці просив хрещення. Священик його і хрестив, і причастив (маленькою крихіткою Святих Дарів). Новохрещений заплакав і, на загальний подив, заговорив. Він тихо сказав «спасибі» й тихо відійшов наступного дня, омитий і очищений, готовий до Зустрічі.
Таких історій незліченна безліч, і будь-який священик може розповідати їх десятками. Особливо цінні ті з них, в яких люди дивляться на смерть впритул і без боязливого тремтіння. Адже нам часто доводиться бачити, як дорослі причащають діток у сльозах. Дорослі вмовляють їх, кажуть, що батюшка «смачне дасть», і треба ж ― перед смертю людей так само треба вмовляти причаститися. Мовляв, не бійся, ти одужаєш, все буде добре тощо. Але є люди, які дивляться на смерть, як орел на сонце, ― не кліпаючи. «Я дуже давно хвора й мала би померти значно раніше», ― казала одна жінка своїм дітям, які сюсюкали про її одужання. Вона причащалася так, як солдат бере в руки зброю перед атакою і було видно, що вона до Переходу готова. Без зухвальства, без самовпевненості, але зі спокійною надією і твердою рішучістю. Після таких причащань священику треба усамітнюватися на кілька годин, щоб осмислити й прочути отриманий досвід. Цьому не навчають у семінаріях, це коштує багатьох років сидіння над книгами.
Іноді доводиться брати відповідальність на себе і причащати тих, хто не сповідався жодного разу, а тепер хоче, але вже не може. «Дайте якийсь знак, що ви хочете прийняти Тіло Христове», ― просить тоді пастир умираючого. Останній може ледь-ледь кивнути, може через силу відкрити вуста, з кутика ока може викотитися сльоза. І тоді священик зобов’язаний гаряче за нього молитися. Недовго, тому що часу немає, але дуже гаряче, тому що йдеться про безцінну душу людини. І потім ― причащати. І ці випадки численні. Про них вам розкажуть багато хто. Можемо лише здогадуватися, який засмучений у ці секунди диявол і як радіє ангельське воїнство. Треба помолитися, щоб священики завжди встигали і щоби Бог беріг їх від усілякої злоби, тому що справа їхня велика.
Зі сфери пастирської практики повернемося в теплий і рідний світ хорошої літератури. Романи Ф. М. Достоєвського сповнені смертями. Це часто вбивства й самовбивства, рідше ― смерть через хворобу чи від старості. І майже немає «християнської кончини, безболісної, неганебної, мирної». Лише два герої Достоєвського причастилися перед смертю ― Мармеладов і Верховенський-старший.
«― Священика! ― промовив він (Мармеладов. ― А.Т.) хриплим голосом.
Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами й у відчаї вигукнула:
― О трикляте життя!
― Священика! ― промовив знов умираючий після хвилинного мовчання. <...> Сповідь тривала дуже недовго. Вмираючий навряд чи розумів що-небудь; вимовляти він міг лише уривчасті, незрозумілі звуки».
Мармеладов погано розпорядився своїм життям, але після нього залишилася Соня, та сама, якій на каторзі в пояс кланялися арештанти. «Матінко, Софіє Семенівно, матір ти наша, ніжна, сердечна!» ― казали вони їй. Вона й буде молитися за батька, і молитва її не буде безплідною.
Степан Трохимович Верховенський жив і помирав інакше. Він екзальтований, захоплений і... непотрібний. Але й він причастився, а причастившись, високим стилем промовив: «Моє безсмертя вже тому необхідне, що Бог не захоче зробити неправди й загасити зовсім вогонь любові до Нього, що розгорілася в моєму серці. <...> Якщо є Бог, то я безсмертний!»
Обидва встигли. Тісні врата, що ведуть у Царство, зачинилися не перед носом, а за спиною. Ці врата чекають і нас, і наших близьких. Про вільне проходження крізь них варто думати завчасно. Одні ворота відкриваються після заповітного слівця, на зразок «Сім-Сім, відкрийся». Інші ― наприклад, ворота обложених міст, ― розчиняються завдяки віслюку, нав’юченому золотом. Ті Врата відкриються лише покаянням і щирою вірою. Христос тоді буде шукати Себе в нас. Не наших добрих справ і не чудес, нами здійснених, а Себе Самого. «Тіло Твоє і Кров заховані в мені. Заради цього помилуй мене», ― молився святий Єфрем. Якщо навіть усе життя хтось хрещений дивно прожив без цього Живого Хліба, то перед смертю в нього є можливість виправити впущене.
Усім треба думати про це заздалегідь.